З нагоди чергового Дня української писемності та мови згадуємо, як сильно основний ворог українства — московський імперіалізм — прагнув зробити мову українського народу мертвою. Але кремлівським геноцидникам не просто це не вдалося — складається враження, що українська мова переживе і московську, попри міжнародний статус останньої.
Які три «кити» стали запорукою безсмертя нашої мови навіть у час, коли окупація московськими варварами набирала найстрашніших тоталітарних форм? І чи не ці «кити», разом із сильною українською армією, мають сприяти розвитку мови в наступні роки?
Словник мови — паспорт нації
Якщо спробувати визначити документ, який можна вважати паспортом української нації, то ним є словник української мови. Саме ця книга — незаперечний аргумент наявності та повноти мови, а сама мова є головною ознакою окремішності народу. Уявіть ситуацію, де московський пропагандист будь-якого рангу сидить поряд із багатотомним словником нашої мови й доводить, що її не існує, — абсурд. Адже стверджувати щось, маючи поруч очевидний контраргумент, неможливо, хоч які нафтодолари стоятимуть за цим.
Розуміння, що потрібен такий словник, з’явилося в українців ще в часи Шевченка та Куліша, в середині ХІХ століття. Щоправда, історія створення словників, де мала місце давньоукраїнська мова, сягає і XVII–XVIII століть, коли в Києво-Могилянській академії та друкарнях Лаври з’являються перші глосарії, перекладні списки й мовознавчі посібники, зокрема відомий «Лексикон словено-руський» Памви Беринди (1627). Але з ХІХ століття українська інтелектуальна еліта прагне словника сучасної української мови, який забезпечив би потреби всіх, хто працює зі словом, уніфікував би мовну систему, та й усім недоброзичливцям дав відповідь раз і назавжди: українська мова — не діалект і не «розробка австрійського генштабу», а самостійний і довершений народний код ідентичності.
Спроб створити такий словник було досить багато по обидва боки Дніпра. Важливу роль у цьому процесі відігравали київська Громада та редакція журналу «Київська старовина». Головним джерелом для пошуку й відбору власне українських слів була усна народна творчість, яка підкріплювалася використанням слів у художніх творах. Більшість тодішніх українських етнографів і мовознавців так чи інакше долучалися до збирання слів, але серед найвідоміших варто згадати Євгена Желехівського, Олександра Партицького, Володимира Науменка, Євгена Тимченка, Агатангела Кримського та інших. Важливим етапом став одеський «Словарь російсько-український» (1893–1898), укладений М. Уманцем (Михайлом Комаровим) та А. Спілкою (одеською спілкою). Він підштовхнув інтелігенцію до кульмінації словникових зусиль — а нею став чотиритомний «Словарь української мови» Бориса Грінченка (1907–1909), що об’єднав понад 68 тисяч слів живої народної мови.
За кілька років Борис Грінченко зумів відредагувати все зібране попередниками та матеріали власних етнографічних пошуків. Відомий поліглот і мовознавець Агатангел Кримський відзначав, що редактор словника, «дарма що не вчивсь на історико-філологічному факультеті, мав природний філологічний, зокрема лексикографічний дар». Завдяки цьому, а також неймовірній працездатності Грінченка та його вмінню підштовхнути до праці оточення, ми отримали перший «паспорт нації», який, окрім слів, уніфікував також і правопис. Так на зміну поширеній «кулішівці» у наше письмо увійшла «грінченківка», який, як писав Іван Огієнко, «як вислід збірної праці письменників всього XIX століття й усього українського народу, й запанував в Україні, і держиться в нас аж до сьогодні». Подальші покоління науковців розвинули здобуток Грінченка і його соратників у великих академічних словниках ХХ–ХХІ століть. А в добу цифрових технологій словники стали відкритими онлайн-ресурсами, доступними кожному.
Наявність словника не дозволила червоним московським окупантам і далі обстоювати колишню тезу часів монархії про неіснування української мови. Звісно, вони намагалися її стерти, але на науковому й офіційному рівнях були змушені визнавати. Так само і в путінській РФ: навіть шовіністичні й етноцидні наративи безсилі проти значення словника.
Біблія — коли святе письмо заговорило українською
І досі у нашому постколоніальному суспільстві можна почути тезу, буцімто «до Бога можна звертатися тільки деякими мовами». І, звісно ж, прокремлівський наратив стверджує, що лише московський варіант церковнословʼянської мови зрозуміли Богу. Насправді ж принцип «священних мов», який колись обстоювала католицька церква, було поборено саме Кирилом і Мефодієм, коли вони переклали священне писання. Продовженням їхньої справи стала поява Біблій різними слов’янськими мовами. Це завдання у середині ХІХ століття постало і перед українцями.
В Україні традиція часткового перекладу була сформована ще Острозькою Біблією 1581 року, Пересопницьким Євангелієм та іншими передруками XVІІ століття. Але у ХVIII–ХІХ століттях безправний статус українців загальмував реформаційні процеси на наших землях. До того ж перекладати релігійні тексти українською в імперії було заборонено, а сама ця справа вимагала рідкісних знань, тому була дуже складною.
Перші спроби перекласти Біблію українською відбулися ще в першій половині ХІХ століття. Маркіян Шашкевич, представник «Руської трійці», у 1842 році розпочав перекладати Євангелія від Матвія та Іоана з церковнослов’янської. Хоч він устиг завершити лише частину перекладу, праця була опублікована посмертно у Львові 1884 року, ставши символом пробудження української мовної гідності, зокрема і в релігійному плані. Наступним етапом стала діяльність Пилипа Морачевського, який у середині ХІХ століття здійснив перший повний переклад Нового Заповіту українською з урахуванням вимови й лексики полтавського краю. Його переклад, хоч і здобув високу оцінку вчених петербурзької Академії наук, був заборонений царською владою, адже вважався загрозою імперській єдності. Лише після революції 1905 року переклад побачив світ у 1906 році в Москві, проте без зазначення імені автора.
Традиція українських біблійних перекладів розвивалася далі. Пантелеймон Куліш, Іван Пулюй, Іван Нечуй-Левицький, Іван Огієнко, Іван Хоменко, Рафаїл Турконяк — усі вони зробили вагомий внесок у формування духовного обличчя української мови, довівши її здатність бути мовою не лише народу, а й Слова Божого. Кулішева Біблія (1903), до якої долучився і відомий фізик Іван Пулюй, стала першою повною українською, засвідчивши, що українська мова спроможна передати глибину й урочистість Священного Писання. А Іван Огієнко створив переклад, який вирізнявся точністю, науковістю й красою літературної мови, утвердивши її в богослужбовому та науковому вжитку.
Історія українських перекладів Біблії — це, по суті, історія боротьби за існування української мови та української церкви. Українська мова у церкві діє супроти московського потойбічного православ’я — яке, варто розуміти, є однією з опор московського імперіалізму, — як хрест на диявола. Україномовна Біблія не лише утверджує нашу мову як мову молитви, але й підносить її до рівня священного тексту, зрівнюючи українців із народами, що мають власні переклади Святого Письма.
Просвіта — мова без дії не розвинеться
Хай як старалися учені й освітяни, а мова потребує практики, досвіду спілкування та читання, аби всі стереотипи про «мужицьку», «селянську» чи «діалект» відпали, і суспільство усвідомило цінність свого національного коду. Цю місію виконали представники інтелігенції, які робили значно більше, ніж мусили, аби їхнє оточення нарешті усвідомило себе не малоросами, а українцями. Сукупність дій, спрямованих на поширення української мови та культури, загалом можна назвати просвітництвом. Згодом цей рух набув інституційної форми — товариств «Просвіта».
Товариство «Просвіта», засноване 1868 року у Львові, стало могутнім рушієм збереження української мови та формування національної свідомості. Причому одним із тригерів появи цієї організації стало спрямування на Галичину московських грошей, які посилювали промосковський рух. «Москвофіли» навіть мову окрему виробили — покруч української, московської та церковнословʼянської, «язичіє», — аби тільки не погодитися на українську. Зрозуміло, звідки надходила така ініціатива, адже подібну позицію ми спостерігали й у новітні часи. У час, коли українське слово витіснялося «язичієм» і зазнавало тиску з боку імперських структур, «Просвіта» закликала «йти до люду» й говорити мовою народу. Через мережу читалень, бібліотек і народних домів вона прищеплювала любов до рідної мови, виховуючи покоління, яке усвідомлювало: бути українцем означає берегти своє слово.
Зі зняттям заборон на створення організацій у Російській імперії «Просвіти» масово виникли й в українських містах. Ці товариства не лише навчали грамоти чи ставали майданчиками для комунікації українців, а й створювали цілі системи культурної самооборони. Видання українських книжок, п’єс, газет, розвиток театрів, підтримка народних шкіл і перекладацьких проєктів зробили її осередком духовної незалежності. Саме тут і формувався канон літературної мови, який розвивали Борис Грінченко, Леся Українка, Микола Лисенко, Михайло Комаров, Сергій Єфремов та інші. Результатом діяльності «Просвіт» стали потужні мережі читалень, з якими після окупації «совєти» нічого не змогли вдіяти, хіба поступово пристосувати їх до власних ідеологем. Водночас для українців «Просвіти» стали чудовим досвідом самоорганізації на національному ґрунті, а згодом їхню справу продовжили державні інституції в часи Визвольних змагань.
Потреба у просвіті — як історичній і культурній, так і мовній — лишається й сьогодні. З початком повномасштабного вторгнення тисячі українців перейшли на українську мову, і в цьому їм допомагають волонтерипросвітники. Сучасні потужні військові частини сильні зокрема й завдяки активній просвітницькій діяльності. Те, що мова — це зброя, вже очевидно, але як саме її застосовувати — просвіта ще має пояснювати не одне десятиліття.