Гортаючи сторінки українського інтелектуального роману 1920-х років, інколи натрапляєш на якусь ледве помітну стриманість. Але, майже напевно, це враження виникає тому, що увиразнюючи у своєму письменстві ознаки модернізму — декаданс, урбаністику, сексуальність, екзистенційні чи психологічні мотиви, — автори не завжди могли вповні розвинути згадані моменти. Адже в умовах ідеологічного контролю порушувати подібні питання та зачіпати дражливі персоналії вважалося неприйнятним. А відтак і доводилося вдаватися до езопової мови. Сказане повною мірою стосується Фридриха Ніцше. Лише дивом ім’я німецького філософа тоді трималося на слуху, хоча згадувалося, ніби знічев’я, — промовкою. Та даремно нарікати: декому з прозаїків узагалі не поталанило за життя надрукувати свої твори. Ця доля не оминула літератора і науковця Михайла Могилянського.
Народився він у Чернігові (1873), походив зі шляхетного роду. Навчався у класичній чоловічій гімназії, а по тому — на юридичному факультеті в університеті Петербурга. Свою українську ідентичність він усвідомив іще в юності, збираючи заборонені видання Михайла Драгоманова та Івана Франка. Подорожував Європою (1898), брав участь у марксистському рухові, за що на останньому курсі був арештований (1899) і відправлений у заслання до Чернігова. Працював журналістом, а потім адвокатом, зокрема, захищаючи жертв єврейських погромів. У політичному та літературному житті імперії обстоював українську позицію. Познайомився з Михайлом Грушевським, листувався з Михайлом Коцюбинським. У 1910-х з’явилися його перші україномовні твори, а у совєтські часи почався науково-дослідницький період. Тоді ж Могилянський запізнався з неокласиками — Миколою Зеровим, Максимом Рильським і Віктором Петровим. Виступав проти примітивізації літературного життя, підтримавши позицію Миколи Хвильового. Неабиякий ажіотаж спричинило його оповідання «Вбивство» (1926), де фігурує персонаж, який уві сні вбиває свого антагоніста, колишнього національного героя, а нині самолюбного міщанина з довгою сивою бородою, з яким багато хто асоціював колишнього емігранта Грушевського. Попри авторські спростування цієї схожості та визнання публікації помилкою, видатний історик вимагав у влади покарати зухвальця. Та коли нависли хмари вже над Грушевським, Могилянський намагався його захистити. Втім у пресі й останньому почали закидати то великодержавний шовінізм і буржуазний націоналізм, а то й антисемітизм або саботаж і шкідництво. Після чисток і ліквідації Всеукраїнської Академії наук (ВУАН), де Могилянський працював із 1923 року, йому заборонили жити в Києві та більше не приймали творів до друку. Його донька та син потрапили під репресії, а він сам доживає віку з іншою донькою в Дніпропетровську (1934/41), а помирає в евакуації у Красноярському краї (1942).
Роман Могилянського «Честь» написано в 1929 році, а надруковано лишень у 1990-му та й то — в журнальному варіанті. Центральна ідея твору обертається довкола проблеми втраченої честі (в ніцшеанстві — це еквівалент чесноти), що затирається в офіційності та колективізмі соціалістичної праці. Описуючи нове прогресивне покоління, автор зазначає, що
Воно визнавало за свого навчителя Маркса… А поруч з імпозантним образом навчителя й проповідника Маркса стояв нервовий збудник «волі до життя», великий провокатор згаг — Фридрих Ніцше.
Але визнавати ніцшеанство за конкурента марксизму ставало дедалі небезпечніше. Хай уже там як, а роман починається з того, що головному героєві — лікареві Дмитрові Андрійовичу Каліну — котрий, як і Ніцше, замолоду «мав симпатії до песимістів, особливо до Шопенгавера», доводиться зазнати предивного почуття: його життя врешті почало нагадувати спіралеподібну пружину, що прагне розпружитися. З чого можна припустити, що це аналогія ніцшеанського стану буття, коли напругу має змінити радість існування.
Нещасні люди! … Вимушені нести… великі болі…
Ці слова промовляє Калін, якому випало протистояти новому філістерству в особі махрового кооператора та його міщанського середовища:
Не можна від кожного вимагати — будь першим сортом, але треба, обов’язково треба вимагати досягти вищої гідності, тобі приступної; вважай за ганьбу, за негідне тебе подавати щось нижче за те, на що ти здатний.
На цьому тримався і неабиякий індивідуалізм Каліна, що скеровувався проти колективізму:
Але без самовдосконалення на ґрунті владних вимог особистої гідності, честі що дасть індивідуальність колективові? Сотня жебраків не створить життєздатного колективного господарства.
Як і Ніцше, бувши критиком сучасної йому культури та наукової спільноти, герой роману ті самі тези адресує і спільноті колег, із якими сперечається на засіданні:
Колектив, тільки складаючись з високовартісних одиниць, може мріяти про колективізм, а без того, потураючи «занадто людському», обернеться в череду… Наш час потребує не технічно озброєних спеців, а людей честі… Виконуючи свій обов’язок, я ніколи з того гордий не буваю… А чи добре, чи ні — іншим не ставлю більше вимог, ніж і самому собі.
Фактично, у першій чверті ХХ століття Могилянський перейнявся майже тими ж проблемами, що хвилювали ще Ніцше у ХІХ столітті, кажучи про технізоване та знеособлене масове суспільство пристосуванців і слухняних виконавців. Але мірою розгортання розповіді стає зрозуміло, що поняття «честь» у Каліна поволі формалізується та перетворюється на імператив, а сам він нагадує не життєлюбну особистість, яка себе перевершує, а холодно-раціональний удосконалюваний принцип. Скидалося на те, що сухе кантіанство переважило життєлюбне ніцшеанство. Застерігаючи себе й інших від небезпеки «людського, занадто людського», герой утрапляє в пастку всього занадто вимогливого. Навіть у сексуальному потягові він убачає просту біологічну функцію, а не духовний зв’язок з Іншим. А після смерті прооперованої ним пацієнтки, усвідомлює утопічність проєкту честі як чогось утилітарно-прагматичного.
Менше з тим, ніцшеанство продовжує відлунювати також у надрукованих лише зараз повістях Могилянського дніпропетровського періоду, що написані російською з метою видати їх десь у Росії. Скажімо, в «Ільзі» (1934) на тлі сюжету трапляються філософські розмисли, з яких випливає, що Ніцше для оповідача стає направду володарем дум, адже вчить любові до життя, наказуючи його стверджувати всіма силами. Наратор наполягає, що не бачить у філософа задатків ідеології фашизму, бо цей знавець античності, заглиблений у культуру та цінності, не міг мати нічого спільного з дикунами, котрі палять книжки на вулицях. Утім ідеться не про апологію Ніцше, котрому направду можна закинути чимало забобонів і передсудів, які, щоправда, він і сам не раз силкувався оминати своїми парадоксальними сентенціями. Скоріше це свідчило про те, що на шляху подолання песимізму думка ніколи не простує прямолінійно. Тож її треба збуджувати чимось нетривіальним. І справді, песимізм нерідко буває настільки чіпким, що змушує заклякнути, а надто, коли йдеться про реакцію на терор, в умовах якого й опинився Могилянський, а радше — в ситуації безсилля перед ним.
Часом у повісті виринає спрощене тлумачення «ніцшеанства». Хоча, зауважмо, що це слово в автора береться в лапки. Для прикладу, подається висловлювання якогось візника, який каже, що застосування сили до жінки є неспростовним аргументом. А позаяк цю тезу транслює простак, а не чоловік аристократичної вдачі, легко впевнитися, що це приклад інтелектуальної провокації. Бо правдиве ніцшеанство пов’язане зі шляхетністю. Це підтверджує інший епізод, у якому герой, даруючи жінці книжку «Так мовив Заратустра», залишає такий підпис: прекрасна душа завжди найсумніший випадок оберне на красу. У кожному разі, про експериментаторство Ніцшевої думки свідчить і повість «Усюди пристрасті рокóві» (1939). Зокрема, там є такі несподівані коментарі про філософа: позаяк інтелектуальна культура стоїть на заваді людського щастя, Ніцше збожеволів з відчаю, обрамивши свої міркування банальностями й епатажем.
Одначе доказом того, що ніцшеанство не було для Могилянського випадковою чи спорадичною зацікавленістю, є його листування з історикинею Наталією Полонською-Василенко, з якою вони працювали разом у ВУАН. Спершу вона провадилася українською мовою, але невдовзі, певно з міркувань цензури, продовжилася російською. Попри це, у листах письменник кілька разів згадує Ніцше. На це вказує парафраз із «Сутінків ідолів», де сказано: якщо несила гордо жити, можна гордо померти (лист від 10-11 вересня 1933 року). Чи неявне покликання на «Заратустру» (фрагмент «Про відступників») у фразі про вдавано прозорливих, які силкуються ловити рибу там, де її немає (лист від 7 березня 1935 року). Зрештою, це теза, що навіть геній має дріб’язкові прояви «людського, надто людського» (лист від 25, 27 березня 1935 року).
А 23 квітня 1935 року в своєму щоденнику Михайло Могилянський напише таке:
Казав Ніцше: все, що вигадає кожний окремий для свого щастя, припусти.
В самого письменника заледве вийшло вигадати щось прийнятне для себе. Здавалося, сама доля притиснула його всіма ваготами. Проте намагатися шукати своє щастя навіть попри випробування — це й означає по-ніцшеанськи любити долю (amor fati), що б вона тобі не готувала.