Ситуація довкола протистояння між Тайванем і Китаєм набирає нових неочікуваних обертів. За оцінками місцевих соціологічних центрів, частина населення острова почала схилятися до думки про необхідність зближення з Китаєм.
Така зміна настроїв відбувається завдяки тому, що останніми роками Пекін системно впливає на медіа, бізнес і молодіжні організації, з одного боку, формуючи враження неминучості «возз’єднання», з іншого — показуючи картинки «квітучого Китаю» та переваг, які отримає Тайвань від об’єднання з материковим Китаєм.
Під час останніх президентських виборів у Тайбеї цей тиск був помітним у дискурсі кандидатів і настроях виборців. Тож без єдиного пострілу, а лише завдяки інформаційним кампаніям у соціальних мережах Китай досяг того, що кількість прихильників поступового зближення з материком зросла.
Звісно, це не означає, що в найближчі роки Тайвань стане частиною Китаю. Але якщо динаміка збережеться, то років через 20–30 Китай захопить Тайвань без єдиного пострілу. Адже саме місцеве населення добровільно проведе референдум на возз’єднання з материковою частиною на підтримку політики «єдиного Китаю».
Сценарій, коли Тайбей «возвращается в родную гавань» — страшний сон для Америки та її союзників у цьому регіоні
Це класичний приклад іррегулярної війни, яка відбувається не на полі бою, а в інформаційному та когнітивному просторі. І де головна зброя — не ракети, а управління свідомістю населення противника.
Війни XXI століття дедалі частіше виходять за межі фронтів і ліній зіткнень. Війна між солдатами на полі бою армій поступово поступається місцем боротьбі за вплив, легітимність і тиск на противника, щоб зменшити його волю до спротиву.
Саме це в сучасній воєнній теорії називають іррегулярною війною. Це форма конфлікту, що поєднує військові, політичні, економічні, інформаційні та психологічні інструменти для досягнення стратегічних цілей без оголошення повномасштабної війни.
Поняття «іррегулярна війна» виникло після Другої світової. Досвід антиколоніальних рухів у Південно-Східній Азії, партизанських війн в Алжирі та В’єтнамі показав, що регулярна армія не завжди здатна перемогти супротивника, який не тримає фронт, але контролює населення. У 1980–1990-х роках ця ідея трансформувалась у концепцію «операцій низької інтенсивності» (Low Intensity Conflict), а після 2001 року — у комплексний підхід контрповстання (COIN) та стабілізаційних операцій в Іраку й Афганістані. Відтоді термін «Irregular Warfare» став складовою американського стратегічного мислення.
Цей інструмент також активно застосовує Росія, яка системно використовує механізми іррегулярної війни: дезінформацію, кібератаки, підтримку проксі-груп та економічний тиск, поєднуючи їх у довготривалі кампанії впливу.
Тож Irregular Warfare — це вже не частина класичної війни, а форма управління конфліктом у «сірій зоні» між війною і миром, де Росія діє найактивніше, а Захід вибудовує систему протидії.
У сучасній військовій доктрині США цей термін має чітке визначення. В інструкції міністерства оборони (DoD Instruction 3000.07, оновлення 2025 року) зазначено: «Іррегулярна війна — це змагання за легітимність і вплив серед населення, у якому державні та недержавні актори застосовують непрямі й асиметричні підходи, щоб підірвати силу, вплив і волю супротивника». У цьому формулюванні зафіксовано ключовий принцип, що це боротьба не за територію, а за свідомість і довіру людей.
Цим документом визначено п’ять головних напрямів:
- нетрадиційна війна;
- допомога іноземним силам;
- контрповстання;
- боротьба з тероризмом;
- стабілізаційні дії.
Метою цих інструментів є забезпечення стійкості держав-партнерів і здатності протидіяти тиску без прямого втручання США.
Виокремлено п’ять типових «ліній зусиль», які охоплюють більшість дій у межах такого типу війни.
По-перше, це контрповстання (COIN) — комплексні цивільно-військові зусилля для нейтралізації повстання та усунення його соціальних причин.
По-друге, непряма підтримка партнерів (FID/SFA) — підготовка, оснащення та менторинг сил безпеки союзних держав.
По-третє, нетрадиційні операції (UW/SOF) — робота «з, через і разом» із місцевими силами, мережами опору й партизанськими структурами.
По-четверте, операції в інформаційному середовищі (OIE) — інтегроване використання інформаційних і психологічних інструментів для впливу на поведінку цільових груп.
По-п’яте, контртерористичні, стабілізаційні, кібер- та когнітивні дії, які підтримують кампанії нижче за поріг відкритої війни.
На відміну від звичайних бойових дій, іррегулярна війна має три принципові відмінні риси:
- фокус на населенні й легітимності;
- довготривалість і багатовимірність;
- поєднання політичного, економічного, інформаційного і безпекового тиску.
Цю тезу фіксують документи RAND Corporation і U.S. Congress Research Service, які наголошують, що успіх такої війни вимірюється не кількістю захоплених позицій, а ступенем контролю над інформаційним простором і довірою суспільства.
У НАТО поняття «іррегулярна війна» використовується рідше. Альянс застосовує суміжні категорії, такі як «асиметричні загрози», «гібридна війна» та «комплексний підхід». Документ AJP-01 (Allied Joint Doctrine) визначає «іррегулярну діяльність» як застосування сили чи загрози силою з боку нерегулярних формувань, часто з політичних чи ідеологічних мотивів.
Велика Британія у своїй доктрині JDP 0-20 «UK Land Power» уже прямо вживає термін Irregular Warfare як невід’ємну частину військової потуги держави. Таким чином, у західних країнах вона розглядається не як альтернатива звичайній війні, а як постійна форма стратегічної конкуренції.
Росія офіційно не використовує терміну «іррегулярна війна», але фактично діє саме в цій площині. Її військово-політичні концепти — це «гібридна війна» та «війна нового покоління».
Вони охоплюють сукупність непрямих, асиметричних і прихованих дій. Ідеться про використання проксі-структур, інформаційно-психологічних операцій, дезінформації, кіберударів, енергетичного тиску та маніпуляцій у політичному середовищі.
Війна проти України стала практичною реалізацією цієї концепції: від «зелених чоловічків» у Криму до кібератак, впливу на суспільну думку й операцій із залякування цивільного населення. Російська стратегія не розмежовує військових та невійськових інструментів, розглядаючи їх як єдиний простір боротьби за вплив.
Іррегулярна війна потребує іншого складу сил і фахівців. Тож ідеї IW інтегрувалися у програми підготовки військових фахівців та міжвідомчих команд, а сам термін став частиною словника політики безпеки та військових доктрин.
У США та Великій Британії створено спеціалізовані центри підготовки. Це Irregular Warfare Center, US Army War College, Special Warfare School. Там готують не лише командирів спецпідрозділів, а й аналітиків із соціальної інженерії, експертів з інформаційних операцій, кіберфахівців, психологів, юристів, фінансових аналітиків і культурних радників. Така структура дозволяє діяти на перетині ключових доменів — військового, інформаційного, економічного й гуманітарного, — створюючи систему підготовки для різних профілів, що включають військових та цивільних.
Планувальники, аналітики й розвідки, що працюють із HUMINT, OSINT, GEOINT і SIGINT, команди інформаційних операцій, що проводять психологічні та стратегічні комунікації, кіберфахівці й спеціалісти з РЕБ. Далеко не повний перелік спеціалізацій, яка потребує ця «війна»
До них відносяться ще Civil Affairs. Це підрозділи, що відповідають за врядування, антикорупційні програми та комунікацію з громадами. До цієї екосистеми належать економічні аналітики, що вивчають фінансові потоки, санкційні механізми й логістику; правові радники, які стежать за дотриманням міжнародного права; технологічні групи та інструктори.
Дослідження RAND і U.S. Army War College підкреслюють, що дефіцит саме таких міждисциплінарних спеціалістів залишається головним викликом у сфері нового-старого типу війни.
Україна вже фактично перебуває в центрі глобальної іррегулярної війни, яка триває останні 20 років. З одного боку, це пряме вторгнення Росії, а з іншого — постійна інформаційна й економічна кампанія, спрямована на виснаження суспільства, підрив довіри та розмивання легітимності інституцій з боку наших окремих західних і південних сусідів.
Класичний приклад — це інформаційна кампанія проти мобілізації та ТЦК, яка провадиться в Україні системно починаючи з 2023 року. Саме тому питання формування власної української школи фахівців з іррегулярної війни стає стратегічно важливою ціллю.
Ідеться не про переймання термінів чи зміни табличок, а про створення системи міжвідомчої взаємодії, що об’єднає військових, розвідку, кіберструктури, дипломатів, економістів, діаспору та громадський сектор.
А для цього потрібні освітні програми у військових вишах, аналітичні центри, що працюватимуть над сценаріями впливу. Спеціалізовані підрозділи, здатні діяти у «сірій зоні» між політикою, інформацією та безпекою. Україна має можливість запропонувати союзникам власну модель інтегрованої іррегулярної оборони як систему довготривалої стійкості.
Іррегулярна війна — це нова форма глобальної конкуренції, яку виграє не той, хто матиме найбільше ракет чи танків, а той, хто буде здатен поєднувати інформацію, технології й впливати на довіру людей.