Найвідомішим англійським письменником Вікторіанської доби, безперечно, є Чарльз Діккенс зі своїми п’ятнадцятьма романами. І це справді фігура такої величини, що за ним не завжди вдається розгледіти інших прозаїків тієї епохи, і прикро, що донедавна в українському перекладі зовсім не було сучасника Діккенса і не менш талановитого, але значно продуктивнішого за нього Ентоні Троллопа з його сорока сімома романами.
Троллоп був успішим письменником, хоча критики гірше ставилися до його пізніших текстів, а найкращим у його спадщині називали і називають шеститомний цикл «Барсетширські хронік», перший твір із якого нещодавно вийшов у видавництві «Апріорі».
Троллоп Е. Наглядач / пер. з англ. Мирослав Томащук. Львів: Видавництво «Апріорі», 2025. 208 с.
Дія роману «Наглядач» (1855) відбувається у вигаданому графстві Барсетшир, у катедральному місті Барчестер, яке автор описує так: «Тихе містечко на заході Англії, яке вирізняється радше красою свого собору і древністю пам’яток, аніж якимось комерційним добробутом». Наглядачем із заголовка є преподобний Септимій Гардінг, який займає цю посаду у богадільні Гірама, де проживає дванадцятеро старців. Гардінг — людина чесна і справедлива, однак його звинувачують у тому, що його дохід не відповідає його обов’язкам і грошам, що виділяються літнім людям, які проживають у богадільні. Усе ускладнюється ще й тим, що обвинувачем виступає лікар Джон Болд, який вважає себе реформатором і забагато думає про власні чесноти, а ще закоханий у Елеонору, доньку Гардінга. Поступово у цей абсолютно безпідставний конфлікт уплутується дедалі більше дійових осіб — від журналістів «Юпітера» до генерального адвоката Абрагама Гепгазерда — і Гардінг, неспроможний виправдати своє чесне ім’я, приймає, як йому видається, єдино правильне рішення.
Насправді ж головний герой — добра і щедра людина із чудовим мистецьким смаком, яка найменше думає про гроші і найбільше — про музику, видавши «збірку давньої церковної музики, яка втілила в собі все найкраще, що тільки є в пергаменті, друкарстві і позолоті, а також кілька трактатів про [композиторів] Перселла, Кротча та Нареса». Цікаво, що він ще й майстерно грає на віолончелі, і, коли йому треба заспокоїтися, то «легенько змахує уявним смичком в одній руці й перетискає пальцями уявні струни в іншій», чим дуже дивує тих, хто не знає про цю його звичку.
Та «Наглядач» — це ще і металітературний роман, бо в ньому нерідко на сцену виходить оповідач, подібний на автора (межа між ними дуже розмита) і починає коментувати своїх персонажів, скажімо, так каже про двох героїнь: «Що історики, що романісти мають бути вдячні за те, що їм не доводиться чути своїх героїв і героїнь, бо тоді їм би ні трьох, ні двадцятьох томів не вистачило! Я ж у нашій історії підслухав так мало, що живу з надією вмістити свою працю у триста сторінок, виконати приємне завдання — дописати роман в один том». Однак цікавіше стається тоді, коли Ентоні Троллоп, перед тим як описати ризикований вчинок доньки Гардінга, робить своєрідне застереження, адже розуміє, що не всі читачки схвалять її вчинок: «Аж тепер я розумію, що й сам боюся за свою героїню… Я переймаюся радше тим, скільки співчуття Елеонора отримає від представниць своєї статі. Дівчата, молодші за двадцять, і леді, старші за шістдесят, зрозуміють її, бо ж у жіночому серці ніжні джерела солодкої закоханості відкриваються наново через багато років і знову починають бити водами молодих років, освіжати стежину, що веде напряму до могили. Але боюся, що більшість жіночих особин у віці між цими двома крайностями не схвалять такий Елеонорин задум. Боюся, що незаміжні леді до тридцяти п’яти оголосять, що таку затію неможливо буде втілити, що молода жінка навколішки перед коханим обов’язково отримає поцілунок, і що вони нізащо не ставили б себе в таке становище, якби не сподівалися на поцілунок». Маємо таку собі соціологію споживачів тодішніх романів: автор, порушуючи конвенції тогочасної літератури, демонструє чудову обізнаність у віковому сприйняття такого сюжетного ходу і завбачливо підказує читачкам, як треба правильно розуміти вчинок Елеонори.
Загалом стосункам Елеонори і її батька присвячено найкращі сторінки «Наглядача». Вона ніжно любить його і щиро бажання, щоб зведений на нього наклеп не завадив її щастю. Троллоп також показує, яку значну роль у формуванні суспільної думки відіграє преса: «Кажуть, що “Юпітер” розходиться числом у сорок тисяч примірників щодня, а кожен примірник прочитає щонайменше п’ять людей. Двісті тисяч читачів дізнаються про обвинувачення в бік наглядача. Двісті тисяч сердець сповняться злобою до захланної несправедливості, до нахабного пограбування, яке наглядач вчинив у Барчестерській богадільні!» І найприкріше, що «терпкі й колючі слова тієї газетної статті» ніяк не були пов’язані з об’єктивними обставинами, а базувалися на викритті стереотипів і банальному хизуванні словесною еквілібристокою, яка, разом із наданою можливістю звертатися до широких мас, стає найсильнішим наркотиком — відчуттям влади над народом. Таким самозакоханим журналістом виступає в романі обачний Том Тауерс, який і написав ту першу наклепницьку статтю, і коли він, захищаючись, каже, що не можна приватним інтересам дозволити набути ваги, бо тоді громадськість стає ошукана, оповідач уже не стримується і ледь не кричить Тауерсу: «Насправді, великий оракуле середини XIX століття, повчальний поборнику чистоти преси, громадськість стає ошукана тоді, коли її дурять навмисно. Бідолашна громадськість! Як часто її дурять! Яким шахраям їй доводиться протистояти!»
Головним досягненням письменник у «Наглядачі», як на мене, є ціла галерея переконливих типажів, зокрема, представників різних церковних чинів. Крім того, кожен із персонажів має в душі конфлікт, де на одних шальках обов’язково є громадський обовʼязок. І висновок, до якого нас підводить Троллоп, це слова наглядача: «Ніхто не знає, де черевики натирають, крім того, хто в них ходить». Проста істина у дуже доброму, але аж ніяк не простому романі про життєвий вибір і почуття власної гідності.