Вчора я здавав екзамен… Правильно! Тобто неправильно! Щойно ти напишеш таке в соціальній мережі, тобі відразу прилетить. І не просто: «правильно українською — складав іспит». Ні, тобі в довіску дадуть зрозуміти, що в тебе взагалі проблеми з мовою, подекуди — з освітою, а в екстремальних випадках — зі світоглядом, типу консерва. Вчора я вчергове складав іспит перед дядечком, з яким ми ніколи не були й не будемо знайомі, мовну компетенцію якого я не в змозі оцінити, бо мені лінь лізти на його сторінку, натомість я твердо можу визначити іншу його компетенцію, яку я назвав би «мовне аб’юзерство».
Знаного по всій країні філолога починають повчати, що вжите ним слово «кав’ярня» — неприпустимий полонизм, а правильно українською буде «каварня». Посилання на приклади слововживання попередніми поколіннями та словники не працюють, бо в таких випадках нічого не працює. Моїй приятельці під постом про зворушливий епізод спілкування з ветераном у супермаркеті без вагання вказують: неправильно писати «продавчиня», уявляєте? Ну тобто попередній текст він тупо не прочитав або не в’їхав, суть повідомлення йому не йокнула, єдине, що його зачепило, — це порушення його власного кривого канону. В мене таких прикладів лексикологічного пуризму вагон, і, переконаний, у кожного, хто практикує будь-яке писання будь-яких текстів на будь-яких платформах, так само. Навіть я, з моїм комплексом мовної (україномовної) неповноцінності, приймаючи в нормальних умовах із вдячністю будь-яку редакторську правку, моментально скаженію. Ба більше, коли вказівка безграмотна, а таке на кожному кроці.
Тут відразу декілька очевидних проблем, і перша з них суто лінґвістична. Мова за своєю природою опирається визначенням правильно/неправильно. «Похибка» може бути регіоналізмом, проявом недостатнього володіння, результатом свідомої мовної гри, новотвором тощо. Мова як система спирається на традицію, передусім письмову традицію, а також на внутрішню логіку, «валентності», матриці, граматичну подібність тощо. В кожному разі система завжди залишається позаду реального мовленнєвого процесу як безлічі тут і тепер генерованих усних чи письмових текстів. Опиратися тиску стихії можна й, вочевидь, треба, принаймні в певних галузях і певним спеціально навченим людям, але… практика століть показує, що в кінцевому рахунку марно, природа візьме своє. Подекуди надійним інструментом підтримання нормативності були механізми соціальних ліфтів: невідповідність еталону ставала фактором недопущення до певних кіл, саме про це безсмертний «Пігмаліон» Бернарда Шоу. Сьогодні вже не працює.
Ще один неприємний аспект: запозичення, «варваризми» (легальний термін) з інших мов неминучі. Вчора був «потяг» і «ґудзик», сьогодні «сейлз-менеджер», «мітинг» у сенсі наради, «баґ» і «фіча». Нічого ти з тим не зробиш, от хоч лусни! Цілком зрозуміло, що найбільшим провокатором негативних емоцій тут і тепер виступають русизми, опір їм справедливо сприймається як частина ментальної деколонізації (інша річ, до чого це призводить на практиці, тобто буквально щоденній практиці). В кожному разі боротьба з помилками, в лапках чи без, мала би вестися у формах вартих уваги й поваги приписів, корисних рекомендацій (хочеш бути успішним — ось тобі додаткова перевага, тобто ліфти), а не повчань і не гримання з боку «авторитетів».
І ось тут нарешті постає питання: чому й, головне, навіщо? Перше й цілком слушне пояснення: так люди намагаються зберегти чистоту свого мовного середовища, виходячи з найвищих міркувань, враховуючи попередні й поточні травми. Як саме — то вже питання виховання, матерія суб’єктивна, квантифікації не підлягає. Однак я підозрюю тут додатковий мотив. Людина, яка без страху й докору боронить свій «дім буття» (© М. Гайдеґґер), почувається відважним воїном, захисником, останнім бастіоном — так, ніби не підозрює, де саме, на якому бастіоні зосереджені воїни-захисники. Це дає їй моральне право на зверхність стосовно менш просунутих громадян, на агресію й хамство. Цікаво, але в безпосередньому спілкуванні вона ж наважується так поводитися суттєво рідше: чи то боїться подальшого фізичного контакту, чи то підсвідомо відчуває, що тут щось не те.
Я добре знаю, що агресія російськомовних стосовно україномовних у симетричній ситуації в рази частіша й, що вже казати, агресивніша, а зневага зневажливіша. Знаю, бо вивчав питання (кому цікаво, відсилаю до своєї книжки, прихована реклама). До слова, щось не пам’ятаю, щоби бодай один такий випадок закінчувався покаранням хоча б за дрібне хуліганство. Однак це не дає підстав свідомому українцеві роздавати умовні ляпаси й при цьому бути переконаним, що зробив усе, що мав зробити. Так, не проблема навчити свого пароста бити по писку юного москворотого сусіда на дитячому майданчику — це сповнює відчуттям власної значущості, втім навряд чи дає відчутний позитивний результат. Я, власне, про результат.
Нумо скажімо собі, чого ми, власне, прагнемо? Відповідь очевидна: щоби всі українці від Закарпаття до Донбасу були здатні спілкуватися правильною, літературною мовою й не нехтували цією здатністю в публічному просторі. В який спосіб така висока мета досягається? По-перше, за допомогою певних обмежень, закріплених і підкріплених. Тут, здається, домовилися. Як змусити несвідомих спілкуватися державною? В магазині, пральні, тролейбусі більш-менш зрозуміло: патрулі, омбудсмени, гаряча лінія тощо. А далі вглиб?
У мене вже мозолі на язику: життєво необхідна система навчання. Так, дорослих, так, російськомовних. Що ж, доведеться всоте повторити аргументацію. В Києві є декілька курсів польської мови, до речі, платних. Там опанування польської до рівня B2 відбувається впродовж чотирьох семестрів двічі на тиждень. Із чудовими підручниками, досвідченими викладачами й досконалою методичною базою. Так, як у самій Польщі, тільки там уже C1. Зазначте, в мовному середовищі, з мотивацією далі нема куди. Ви що ж, вважаєте українську простішою за польську? Ви справді переконані, що російська та українська такі споріднені, що перейти з однієї на іншу раз плюнути? Якщо ви в це вірите, вам вітання з Кремля.
Питання до несвідомих: а де ж ви були раніше, а школа? Яка різниця, де були? Тим паче, що радянська й пострадянська школа не є взірцем ефективності. Були там, де були. Нам важливо, як зараз. Дозвольте вже на правах людини, яка певну частину своєї біографії присвятила викладанню іноземної мови й має певне уявлення про механізми процесу, поділитися своїм знанням: вивчення хай би скільки близької мови має починатися ab ovo, себто з бази: ja jestem, ty jesteś, on jest. І ніяк інакше! Бо якщо інакше, виходить Азаров, хай йому там гикнеться. Мені кілька разів доводилося сваритися з близькими друзями, коли я ділився з ними цією сумною істиною. Вони просто не можуть повірити, що мовні механізми універсальні, й ніяке оточення, ніякі пасивні практики не дозволяють їх обминути.
Я застав емігрантів із позаминулої археологічної доби, які прожили практично все своє життя в Болгарії, Франції, Америці й розмовляли мовою своєї «нової» країни так, що Майстер Йода порівняно з ними — Вінстон Черчіль. Так, вони були російськомовними росіянами, а уявлення про випускників дореволюційної гімназії як поліглотів із французькою, німецькою, латиною й грецькою в кишені — м’яко кажучи, перебільшення. Підкреслюю про всяк випадок, не в усіх була добре відома нам прошивка у вигляді підсвідомого або ж свідомого відчуття мовної більшовартості. Дехто просто не розумів, як за це взятися. Хто міг собі дозволити, брав уроки. Хтось не міг.
Є, звісно, окремі лінгвістично обдаровані люди, в яких воно виходить ніби саме собою, але таких завжди обмаль. Решті ж нещасних необхідно саме це: je suis, tu es, il est. От ти хоч головою об стінку бийся! Називний, родовий, перша відміна, друга відміна, приклади, вправи. Причому в Україні був позитивний досвід, на той час, припускаю, унікальний. Згадайте Степана Радченка з «Міста»: українізація, курси, іспити, довідка. До слова, курси української прямо передбачені багатостраждальним Законом 2704-VIII. Гаразд, не на часі. А коли буде на часі? Коли всі дороги відремонтуємо?
До великої війни ми мали низку недержавних курсів, які трималися головним чином на ентузіазмі окремих культурних героїв, без лапок. Та й те сказати, там займалися радше викладанням культури мовлення, а не мови як системи — відчуваєте різницю? Зараз на сайті Уповноваженого з державної мови десятки посилань на такі заклади, в Одеські області — аж 18. Непогано. Зайшов, подивився. Більша частина — розмовні клуби. «Тематичне засідання мовно-літературної вітальні, присвячене 400-річчю від часу народження Марусі Чурай (1625–1653) – легендарної української народної поетеси та співачки». А де ж I am, you are, he is?
Можна зрештою самостійно взяти підручник для дорослих російськомовних, їх уже декілька — прогрес, нещодавно були лише для англо- та арабомовних. Відкриваю: «Урок 5. Лексикологія. Пароніми. Класифікація». І репродукції Пимоненка через сторінку. Закриваю. Ich bin, du bist, er ist…
І все ж найголовніше — атмосфера. У Британії або Штатах англомовний іноземець — не дивина, а от у Франції якщо ти хоч трохи здатен порозумітися й видно, що ти не мігрант на соцзабезпеченні, ти відразу наражаєшся на комплімент, автоматично. У нас тобі відразу вкажуть на помилку. Або майже відразу. Чемно. Або не дуже.
Синдром завуча глибоко сидить у посполитих. Він споріднений доброзичливості бабусь, самопроголошених носіїв моральних критеріїв і взагалі критеріїв, які колись сиділи біля під’їзду й роздавали вердикти молодшим, що проходили повз: «Ач причепурилася, прастітутка!» Я розумію роздратування кожного, в кого близькі на фронті, а над головою шахеди — ніби наді мною не літають. Мені самому (нагадую, російськомовному) часом неприємно чути російську — а що, в мене теж травма. І мене самого теж тіпає від «приймати участь» і «навчати чомусь», а не «чогось». Ну й що, в писок його, в писок?
Якби моя воля, я би вартових дозірної вежі обкладав додатковим податком із цільовим призначенням: на нові курси, підручники, методики. З нуля. Без паронімів. На матеріалі Костенко, Малковича, Жадана, Любки, Хливнюка. Тільки так. Інакше буде так, як зараз: у писок.