Попри початки засилля совєтизації у 1920-30-ті роки в українській інтелектуальній прозі ще остаточно не зникли твори, котрі проблематизували роль інстинктів у людському бутті. Подібні розмисли були дотичні до тих осягань, які у західному філософському дискурсі актуалізувала трійця мислителів: Шопенгавер–Ніцше–Фройд. А в нашому письменстві згадані прояви художніми засоби вдавалося вивчати Валер’яну Підмогильному, на чиїй творчості позначались і впливи ніцшеанства.
Майбутній літератор народився 2 лютого 1901 року в селі Чаплі на Катеринославщині в родині конторника. Навчався у церковно-приходській школі, приватно брав уроки французької, ще згодом — у реальному училищі Катеринослава (Дніпро), а врешті-решт, у тамтешньому університеті, який, одначе, скінчити так і не зміг. По тому він учителює (1920/21), пише, перекладає, видає перші книжки та долучається до літературних організацій: «Ланка» та «Марс». Працює редактором і сценаристом, дописувачем у київській періодичній пресі. У роки голоду та скрути викладає у Ворзелі (1921/23), а за сприяння Володимира Винниченка друкується у празькому виданні «Нова Україна» (1923). Автор усе ж спромігся добутися визнання: світ побачив його урбаністичний роман (1928), який невдовзі було видано в Москві російською (1930). Зрештою, йому навіть поталанило відвідати Європу. Та в оточенні того, хто не був цілковито зануреним у пролетарську літературу, творча атмосфера дедалі ставала задушливою. Підмогильному довелося переїхати до Харкова (1932) та зосередитися на перекладах. Однак у 1934 році його взяли під арешт і звинуватили в організації терористичної діяльності. Після допитів і тортур — змусили підписати зізнання та засудили на 10 років у таборі на Соловках. Але навіть там він продовжив писати та перекладати. У 1937 році письменника розстріляли в урочищі Сандармох.
Характеризуючи прозу Валер’яна Підмогильного, канадський критик літератури Максим Тарнавський запропонував влучну формулу: між розумом та ірраціональністю. Цим, власне, і схоплюється та думка, що авторський доробок розкриває інстинктивні прояви людини разом із її реакцією на них. І справді, потрапляючи в ситуації, що позначені жагою інстинкту — ворожнеча, голод і сексуальність — його герої ніби «розриваються» між потребою задоволення своїх прагнень і рефлексією щодо вчиненого. Так, у творі «Важке питання» (1917) досвідченіший приятель веде до повії новачка, котрий зазнає неабиякого морального переживання. Тоді ж як у «Повстанцях» (1919), описуючи володарів нестримної сили, Підмогильний увиразнює контроверзи між культурними та природними чинниками, що нуртують у людині.
Згідно з Тарнавським, у традиційних інтерпретаціях українського письменства інстинкти нагадували вихор, який одразу позбавляє контролю. Натомість у творчості Підмогильного показане протистояння розуму та незбагненного. Втім, якщо згадати, що саме в уявленні Ніцше раціональна цивілізація була приборкувачем інстинкту та волі, то стає зрозуміліше, чому критик окреслює підхід українського письменника низкою таких епітетів, як-от «ніцшеанський стиль» або «дихотомія в дусі Ніцше». Бо, напевно, не сумнівався у тому, що німецький філософ надихав Підмогильного. Твори й ідеї першого були знайомі другому, хоча біографічних підтверджень цьому майже немає. Одначе помітні виразні відлуння й алюзії.
Та Підмогильний не обмежується стилістикою, а прямо згадує чи цитує Ніцше. Для прикладу, в оповіданні «Собака» (1920) студентові Тимергею не терпиться вирішити дилему, що може довести до крайнощів: як учитися так, аби при цьому не пропасти з голоду та зберегти розум ясним? Знову-таки, бачимо протиставлення раціонально-морального й інстинктивно-вольового первнів у людині:
Спершу чудним здавалось, що йому раніше потрібний шмат хліба, а потім думка.
Кант і борщ. Ніцше й ковбаса.
Тимергей пручався. Перші дні недоїдання силкувавсь переконати себе, що Кант йому дорожчий за ковбасу. Але через три дні облишив: міг уже сміливо кожному в вічі сказати, що для нього дорожче.
Він навіть полюбив глузувати з себе: приємно було кричати присутнім, яких він уявляв:
— Пам’ятайте, я колись казав, що рація життя в тому, щоб міццю сталевої думки руйнувати всяких богів, як блискавка руйнує наші оселі, щоб блискучим світлом загартованих думок загнати їх у темряву, з якої вони повстали. Та я помилявся: рація життя в тому, щоб їсти.
І хоч у цім уривку слово «Ніцше» позначає радше теоретичні засади, втім, як і «Кант», одначе зрозуміло, що в історії філософії ці два мислителі чітко посіли протилежні позиції — волю та розум. А водночас оповідання «Проблема хліба» (1922) ніби продовжує означену проблему. Тепер уже вона стосується безіменного студента, чиє розважливе налаштування дає йому змогу ввічливо відхилити пропозицію повії. Оповіді передує такий епіграф:
Немає нічого хибнішого, як ототожнювати ідею твору з думками автора. На жаль, читач і критика слабують на цю недоречну хворобу. Тут я якнайрішучіше застерігаюся проти цього поширеного забобону. «Гарний письменник користується не тільки з власних думок, але й із думок своїх добрих знайомих».
(Ніцше)
Хто має вуха слухати, той чує.
Виглядає на те, що цю цитату Підмогильний обрамлює, з одного боку, коментарем, а з іншого — приповідкою, позаяк воліє перестрахуватись, аби його ніхто не звинуватив у тому, що його герой — це буцімто він сам, оскільки подальші вчинки протагоніста ніякого захоплення не викликають. Як указує Тарнавський, епіграф узято з 180-го афоризму Ніцшевого «Людського, надто людського»:
Колективний дух. — Добрий письменник володіє не лише своїм власним духом, а й духом своїх друзів.
Отже, з назви твору випливає, що в ньому знов ітиметься про голодний інстинкт, а тому студент удається до різних витівок, аби прогодуватися: краде гроші та купує цінний товар, але хоче його швидше збути, бо йому геть огидна роль спекулянта; виручені кошти він витрачає на провізію, котру в нього забирають червоноармійці; а вертаючись додому, цупить і їсть на баштані кавуна, проте, натрапивши на охоронця, вбиває його в перепалці; врешті, допомігши якійсь жінці донести додому речі, завдяки її гостинності вгамовує голод, а згодом і сексуальну хіть; і насамкінець повідає, що став у неї приживалкою. За версією Тарнавського, зазвичай у Підмогильного герої віддаються «чарам ночі», тобто інстинктові. Та цього разу сталося не так, оскільки студент усе розрахував і пристосувався до «чарів ночі», а не розчинився в них.
У романі «Місто» (1928) цей аспект посилюється ще більше. Перекладацька справа дала змогу Підмогильному познайомитися з тематикою західного роману, приміром, авторства Анатоля Франса, Кнута Гамсуна, Станіслава Пшибишевського. Тож і не дивно, що у творі з’являються філістерство, цинізм і декаданс. У цьому ключі й розвивається історія Степана Радченка, котрий із провінції приїжджає до Києва на навчання і поринає у світ сексуальних пригод. Але йому випадає здійснити переоцінку цінностей: позбутися стриманого рустикального трибу життя та пристати до динамічного міського. Підмогильний взорує на Ґі де Мопасана, який у своєму письмі не раз удавався до запропонованої Шопенгавером схеми: жінка — це влаштована сліпою світовою волею принадна пастка для чоловіка.
Хоча Радченка підловити непросто. Йому поталанило набути неабиякої волі до влади, нехай і тривіальної, достатньої для маніпулювання людьми задля кар’єри. Сексуальність у нього не викликає ніякого страху, бо вона — сила, що виправдовує геть усе. Втім ототожнювати цю позицію з ніцшеанством авжеж оманливо. Вона показує, що нездатна до самоперевершення людина, здійснюючи переоцінку цінностей, стає ницою, жорстокою та байдужою. Тому щойно почуття до Зоськи згасають, як Радченко спересердя та помсти в усьому звинувачує лиш її, виказуючи напади ресентименту. Певна річ, у ньому живе неабиякий індивідуалізм і ніцшеанська зневага до маси:
Видовисько голої, безглуздої юрби було глибоко неприємне йому.
Подібно до Ніцше кардинально не протиставляє він і добро та зло:
Людина не розкладається на так зване добро та зло, на плюс і мінус, хоч би як це зручно було для громадського вжитку.
Радченко ніби ж і покладається на волю до могутності, бо вважає, що минулого не змінити, тому краще націлюватися на майбутнє:
Чому людина не має сили виправити позад себе подій? Може, тому, що в силі виправляти їх і попереду.
Всі перелічені мотиви, дійсно, ніцшеанські. Щоправда, вони лишилися нереалізованими та посилили його самовідчуження, бо минуле не відпускає та перемагає розчавленого протагоніста. Персонажі Підмогильного потрапляють у злам епох, адже українську революцію тільки нещодавно змінила соціалістична доба. В їхніх умах запанувало тотальне нігілістичне розчарування. Соломія Павличко стверджувала, що письменнику довелося конструювати та пожвавлювати своїх героїв-ніцшеанців, адже наживо таких суб’єктів належало б іще пошукати. Часто-густо вони в нього — справжні ерудити. Так, у другому романі Підмогильного «Невеличка драма» (1930) працівник Махортресту товариш Безпалько хвалькувато розводиться, хоч і поверхнево, змішуючи все з усім, і про Шопенгавера, і про Ніцше:
Адже я теж колись був ніцшеанець і навіть анархіст. Надлюдина — ну чим це не привабливе?
А індивідуалістка Марта Висоцька кидає в очі прихильнику філософії К’єркеґора, фельдшеру Льові Роттеру, звинувачення в тому, що той є слабкою людиною, знову натякаючи на ніцшеанство:
- Який же з Вас, Льово, тюхтій! Який Ви непристойно м’який та добросердий! Справжній Ісус Христос… І нікому Ви не потрібні.
- А яких же треба, Марто? — серйозно спитав Льова.
- Треба міцних.
Узагальнюючи ніцшеанські тези Підмогильного, Тарнавський указує на те, що письменник загалом упорався з критичним завданням викриття вад, які запанували в культурі. Проте позитивна ніцшеанська програма, спрямована на ствердження життя, вже задіяна не була. Певно, песимізм Шопенгавера бере таки верх. Справді, на ідею надлюдини та самоперевершення деякі вказівки є, та вони суто декларативні. Розчавлені трагічними обставинами дійові особи творів Підмогильного позбавлені будь-яких перспектив. А відтак їхнє життя перетворюється на суцільну марноту та повне розчарування.