Мила дівчина з доволі заможної харківської родини (народилась у селі Гаврилівка, Ізюмського повіту) зробила дуже незрозумілу сучасникам штуку — заснувала художньо-промислову або, як ми тепер частіше говоримо, дизайнерську освіту.
Вона хотіла школу. Мистецьку школу в провінційному тоді Харкові. Такого до неї ніхто не робив. Ба більше, її школа мала бути організована за передовими європейськими зразками. І їй це вдалося. 27 років вона віддано працювала на свій проєкт. Коли не змогла вже сама (втратила зір), передала школу місту. З тієї школи постало художнє училище, а тепер це Харківська державна академія дизайну і мистецтв — важливий центр мистецької освіти в Україні.
Кандидатка в художники
Насправді вона могла б зупинитись значно раніше. Її досягнення вже в 19 років мали історичний характер — Марія Дмитрівна Іванова (1840–1912) була першою в імперії жінкою, яка стала дипломованою художницею.
Стати художником у ті часи було непросто — єдиний профільний навчальний заклад був у столиці, що передбачало серйозні витрати на дорогу і проживання. Це вдавалося небагатьом українцям — наприклад, Антону Лосенку, Іллі Рєпіну та Івану Айвазовському. Пізніше більшість учнів самої Марії не змогли завершити навчання в Академії саме через нестачу коштів. Тепер такий централізований підхід до мистецької освіти трактується як ознака колоніального впливу.
Коли ж ішлося про жінок, то це взагалі було неможливо — перший набір осіб жіночої статі в спеціальний клас про Академії відбувся тільки у 1893 році. Подвійна дискримінація.
Єдиним виходом для нашої героїні було навчання за кордоном. І вона отримала таку можливість. Марія Іванова їде у Європу на п’ять років (1863–1868). Мілан, Флоренція, Париж, Прага, Дрезден — ось географія освіти дочки поміщика Ізюмського повіту. Вона знала п’ять мов, вивчала не лише мистецтво, а і літературу, історію, лінгвістику, технічну зоологію, етнографію. Називали її й однією з найосвіченіших жінок свого часу.
Але освіти було недостатньо. Для викладання в країні потрібен був диплом Імператорської академії. І його Марія отримала у вересні 1968 року, склавши анатомію, історію мистецтв, архітектуру, перспективу і представивши живописне полотно «Смерть селянина в Малоросії» разом зі свідоцтвом Дрезденської академії про самостійний характер роботи над картиною. Побутує легенда, що Марії відмовляли в прийомі іспитів через те, що була незаміжня і не могла спілкуватися з професорами самостійно, лише у супроводі законного представника. Матері довелося їхати до столиці разом з дочкою — тільки тоді ту було допущено до іспитів.
Про Марію-художницю сьогодні знаємо небагато. Відомі кілька її робіт в академічній стилістиці, серед яких виділяються автопортрет та автопортрет з моделлю — маніфестація жінки нового типу, що підкреслює власну професійну ідентифікацію. Ці роботи сенсово і композиційно відсилають до потужної традиції італійського жіночого живопису — Артемізії Джентілескі, Лавінії Фонтана тощо. Варта уваги також невелика робота з колекції Харківського художнього музею «Дівчина біля хати» як уособлення національного жіночого характеру і приклад технічної майстерності авторки.
Визнанням Академії Марія пишалась. Навіть звіт про роботу школи з нагоди 25-ліття її діяльності підписаний «М. Д. Раєвською-Івановою, почесним вільним спільником (рос. «общником») Імператорської Академії мистецтв» — звання, яке вона отримає пізніше за високий рівень робіт своїх учнів.
Ідея школи
Так, повернувшись із Петербурга, Марія Дмитрівна позичає у матері 500 карбованців на відкриття школи та пов’язані з цим витрати. 21 лютого 1869 року школа відкрила свої двері для відвідувачів. Першим учнем став місцевий жандармський офіцер — імовірно, активність засновниці викликала багато запитань у відповідних органах. До речі, згодом поліціянт щиро захопився мистецькими практиками.
Концепція школи полягала в тому, щоб, з одного боку, дати початкові знання майбутнім художникам, а з іншого — сприяти поширенню художньої освіти в масах. Також був намір поєднати загальну мистецьку освіту з її практичним застосуванням.
Зазвичай відступ від суто академічної традиції пояснюють тим, що Марія Дмитрівна змогла зауважити: Харків поступово ставав промисловим містом. Саме в розвитку естетичних якостей так званої «мануфактурної продукції» вона вбачала перспективу розвитку. Є версія, що хтось щиро порадив юній учительці не зосереджуватись на виключно естетичній складовій. Мовляв, у такому раціональному місті, як Харків, навіть мистецька освіта має бути орієнтованою практично. Але, здається, ми замало уваги приділяємо зв’язку цього рішення із загальноєвропейським рухом мистецтв і ремесел.
Ще у 1836 році в Британії вийшла книга Огастеса П’юджина «Контрасти». У 1856-му Вільям Морріс зустрічається з лідером прерафаелітів Росетті. А з 1861 року починає працювати «Морріс і Ко», яка виготовляє килими, меблі та вітражі, що протиставляються стандартизації й одноманітності промислового виробництва. Не забуваймо, що формування Марії Іванової як особистості відбувається в європейському мистецькому середовищі. Навряд чи вона могла уникнути впливу таких потужних мистецьких рухів.
Цікаво, що існував аналогічний британський освітній проєкт. Мері Фрезет Тітлер та Еглантін Луїза Джеб очолюють створення Головної асоціації мистецтв і ремесел (зараз, мабуть, ми назвали б це громадською організацією). Вона ставила собі за мету естетичну просвіту поза великими містами: опанування нових професій, підвищення художнього рівня виробів і розвиток масових смаків — до 1889 року було засновано 450 класів у провінції. Але це було у 1881 році. На той час школа в Харкові працювала вже 12 років.
Школа. Методика
Основний курс навчання в школі орієнтувався на найкращі європейські зразки і практики. Ключові дисципліни — живопис і рисунок — до 1894 року викладала сама Марія Дмитрівна. Було розроблено навчальні програми та плани, регулярно готувались звіти про роботу школи, збиралась бібліотека і колекція зразків, моделей, манекенів, які підвищували рівень викладання і виховували естетичний смак учнів. Цікаво, що витрати на закупівлю іноземних журналів є окремою графою в балансі доходів і витрат школи.
Основним методичним підходом Раєвської було малювання з натури. Велика увага приділялась розвитку зорової пам’яті та візуального мислення учнів, а також вивченню національних і місцевих традицій. Багато елементів її підходу були спрямовані на розвиток творчої індивідуальності. Наприклад, учитель не робив правки в роботах, а тільки пояснював, у чому помилка, всі корегування учні робили самі. Для копіювання моделі підбирались зі сфери того ремесла, яким займалась людина — різьблення чи металеві вироби. З огляду на практичну спрямованість школи особливу увагу Марія Раєвська-Іванова приділяла орнаменту.
Для дорослих людей, які вже працювали в певній сфері, організовувались недільні курси. Марія Дмитрівна виступала в місцевій пресі з закликами долучатися до них і поясненнями, чому це важливо.
Школа. Результати
Школа Раєвської-Іванової пропрацювала під керівництвом засновниці 27 років. За цей час її закінчило 900 учнів, серед яких:
- Олексій Бекетов, академік архітектури, архітектор і педагог;
- Леонід Браїловський, художник і архітектор, академік;
- Сергій Васильківський, видатний український художник, пейзажист, баталіст;
- Михайло Ткаченко, український художник, пейзажист і мариніст, реставратор, кавалер Ордену Почесного легіону;
- Микола Уваров, український художник, реставратор, педагог;
- Костянтин Первухін, художник і педагог, член Товариства пересувних художніх виставок (також відомого як «передвижники»);
- Петро Кончаловський, художник і викладач (постімпресіонізм).
Резонанс, який отримала робота школи, складно виміряти однозначно. Вважається, що і Харківська пейзажна школа, і робота з пошуку українського стилю в архітектурі та дизайні, і зміни в архітектурному просторі Харкова наприкінці ХІХ — на початку XX століття завдячують учням школи Раєвської-Іванової. Особливо слід відзначити безіменних майстрів із роботи з керамікою й металом, які зробили можливим втілення яскравих модерних проєктів у місті.
Хтозна, чи отримала б Велику золоту медаль на Всесвітній виставці в Парижі продукція Будянського фаянсового заводу, якби Марія Іванова не створила свою школу. Або чи саме такою була б знаменита керамічна плитка виробництва барона Бергенгейма. ТакожІ ми не знаємо, в кого саме навчалась вишивання Варвара Жмудська (Каринська), яка за пів століття вдягатиме балет у далекому Нью-Йорку і навіть отримає «Оскар» за костюми до фільму «Жанна Д’арк», але знаємо, що навчалась вона саме в Харкові.
Шлюб
З чоловіком Марії Івановій пощастило. Це було те, що я називаю «синергетичним союзом» — коли двоє в парі мають Велику Спільну Мету за межами родини. Такі родини — не рідкість, але результати їхньої роботи часто оприявнюються під іменем одного тільки чоловіка. Не всі ж такі принципові, як П’єр Кюрі, який відмовлявся отримувати Нобелівку сам — тільки спільно з дружиною. Власне, це явище потребує подальших досліджень, але точно можна сказати таке: по-перше, ми дізнаємось іще про багатьох непересічних жінок, по-друге — цей тип родини точно має перспективи, бо головною метою існування таких союзів є не виживання і навіть не розмноження.
Великою Спільною Метою цієї пари було служіння громаді. Марія і Сергій навіть зустрілись у школі — він прийшов до неї викладати, як до того, ще студентом другого курсу університету, став безоплатно працювати у жіночій школі Христини Алчевської. Обоє потім долучаться до роботи Харківського товариства грамотності: у джерелах збереглись конкретні пропозиції, які висувала Марія Дмитрівна на установчих зборах та, наприклад, зауваження, що вона подарувала для першої школи Товариства набір фізичних інструментів, які придбала на Віденській всесвітній виставці. Також разом Марія і Сергій опікуватимуться бібліотекою та ініціюватимуть відкриття Харківського художнього музею, Народного дому.
Сергій Раєвський будує дім, у якому школа Марії Дмитрівни змогла комфортно розташуватися. Будинок цей зберігся і є місцевою пам’яткою, хоч і постраждав від обстрілів уже сучасної російсько-української війни.
Син цієї пари Олександр закінчив Харківський технологічний інститут, став інженером-конструктором паровозів і викладачем. На жаль, трагічно загинув під час випробувань.
«Коло»
Одним із факторів успіху проєкту Раєвської-Іванової є коло людей, які формували Харків у цей час. Цю спільноту добре видно за різними суспільними ініціативами того часу. Одночасно з родиною Раєвських у місті мислять і діють Дмитро Багалій, Микола Сумцов, Олександр Потебня, Микола Бекетов, Єгор Рєдін тощо.
Особливу увагу варто приділити потужному жіночому колу. Так, уже працює недільна жіноча школа Христини Алчевської, вже ведеться робота з організації доступу жінок до вищої освіти. Олександра Єфименко, Софія Русова, Олександра Харіна, дружини й дочки чиновників, професорів університету, купців, випускниці та викладачки Інституту шляхетних панянок, жіночих гімназій і училищ — це було яскраве і цікаве товариство.
Збереглася історія про те, як харків’янки адвокатували своє право на вищу освіту перед столичним чиновником. Начебто просто на вокзалі його зустріли три пані та вручили петицію з кількома десятками підписів. Біля готелю ця історія повторилась: три жінки вручають інспектору копію петиції. Обидва рази він вимушено прийняв її, подякував, пообіцяв розглянути. Тут би й завершилася ця історія, але, поки чиновник повернувся у свій «високий кабінет», наше жіноцтво організувало ще й публікації в кількох центральних газетах щодо цієї петиції — відкласти питання в довгу шухляду не вдалося, почалась публічна дискусія в пресі, що стало кроком до розв’язання питання. Однією з тих трьох пані й була Марія Раєвська-Іванова.
У її школі також могли навчатися жінки на рівні з чоловіками — в кращі місяці це була приблизно третина учнів. В єдиній сучасній монографії про нашу героїню авторства Людмили Соколюк (Видавець Олександр Савчук, 2020) є розповідь про прабабусю авторки, яка навчалась у Харківському інституті шляхетних панянок та відвідувала курси вишивки у Раєвської. Ця школа була не тільки мистецьким і менеджерським подвигом — це ще й важливий крок на шляху ствердження права жінки на соціальну самореалізацію.
Післямова
У цій історії є декілька моментів, важливих нам і сьогодні.
По-перше, існують жінки, яким замало — а може, й зовсім не треба — реалізації через традиційні жіночі ролі. Це здається трюїзмом, поки не виїдеш за окружну дорогу свого великого міста — на рівні суспільної думки в нас іще багато роботи.
По-друге, жінки здатні генерувати ідеї, які не зовсім розуміють сучасники, але вони мають значення для майбутнього. Ба більше, потенціал жіночої креативності ще не осмислений нами до кінця, бо останні кілька поколінь живуть в Україні в режимі виживання — в таких умовах про творчі прояви, як правило, не йдеться.
По-третє, такі жінки можуть реалізуватись на радість собі та на користь суспільству, якщо матимуть сприятливе середовище. У сьогоднішній історії воно складалось з трьох елементів — батьків, що вірять і підтримують, синергетичного чоловіка та жіночого кола однодумиць.
Ці три елементи повторюються в біографіях багатьох соціально реалізованих жінок різних епох. Думаю, ми маємо усвідомити їх, осмислити та просувати як важливі, бо в наступні кілька десятиліть ми в Україні конче потребуємо залучення жінок до соціальної реалізації. Це прекрасний привід зробити ще кілька кроків на шляху до справжньої емансипації.
І ще одне: поширення інформації про успішних жінок, близьких за галузевим чи географічним принципом, — важливий, дієвий і м’який інструмент унормування активного жіноцтва.
Що ж до естетичної просвіти для нефахових художників, то є підозра, що справжнє усвідомлення значення напрацювань Раєвської-Іванової у нас іще попереду. Звісно, прекрасно, що її задум виріс у цілу Академію. Але розвиток нейромереж змушує нас замислитися про інший аспект роботи Марії Дмитрівни — народну просвіту, розвиток естетичної компетентності дорослих людей, для яких мистецтво не є фахом. Інтуїтивно мені здається, що вже час уважно придивитись до спадку нашої героїні в цій царині.
У 2021 році в Харкові з’явився пам’ятник Раєвській-Івановій авторства Нелі Вітвицької. Його встановили біля будівлі Харківської державної академії дизайну і мистецтв. Цей крок символічний, бо її робота — це надбання Міста, а не тільки ЗВО, хоч таке усвідомлення і забрало багато часу. А сьогодні ми говоримо про Марію Раєвську-Іванову зі сторінок всеукраїнського медіа, бо це не тільки надбання одного міста, а спадок усієї країни.