Десь усередині 1970-х, будучи студентом Академії образотворчих мистецтв у Варшаві, у рамках занять із «художньої графіки» я створив кілька транспарантів-ліногравюр із різними гаслами, зокрема з сентенцією «Я зараз живу чимось іншим». Візуальну частину цієї роботи становило чорно-біле фотозображення, оброблене в техніці ліногравюри, на якому був я сам, виконуючи прості гімнастичні вправи. Над собою в гімнастичних позах я розмістив намальований вручну напис: «Я зараз живу чимось іншим». Усе це було надруковано на трав’янисто-зеленому грубому полотні, яке колись використовувалось саме для творення різноманітних неполітичних транспарантів, бо політичні в часи «реального соціалізму» виготовляли, звісно, на червоному полотні.
Сьогодні цей уже історичний транспарант висить у вікні мого торонтського офісу і нагадує не тільки роки моєї «пихатої пелехатої юності», як писав пророк Адам Міцкевич, але швидкоплинної буденності, сповненої справ, які нині актуальні, а завтра вже ні. Куди не гляну, то усвідомлюю, що «я зараз живу чимось іншим». Відкриваю Фейсбук, а там на фотографіях усміхнені обличчя моїх знайомих, які саме відвідують черговий львівський Форум Видавців. Знайомі обличчя, як кажуть у англомовному світі, «usual suspects» (термін «зазвичай підозрювані» відсилає до американського фільму «The Usual Suspect», в якому тих самих людей постійно підозрюють у якихось дрібних правопорушеннях). Востаннє я був на Форумі Видавців у Львові 6 років тому, тож нічого дивного, що «я зараз живу чимось іншим», а мої старі знайомі ніби «застигли» в часі, хоча час так сильно змінився. Я відкриваю останні оновлення «Українського тижня», а там інші «usual suspects» у своїх колонках пишуть… знову про війну, про яку я так мало можу сказати, бо «я зараз живу чимось іншим». Зрештою, попри всеохопну війну, мільйони людей «живуть іншими справами», бо така людська природа, і тут ми не особливо оригінальні. Алгоритми соціальних мереж докладають усіх зусиль, щоб ми залишались у закритому світі нав’язаних нам цими алгоритмами дискурсів і не могли «жити іншими справами».
Історія цього вислову досить кумедна, хоч і повчальна. На початку 1970-х років, під час Фестивалю студентських театрів у Любліні, який відбувався під час святкування дня світового пролетаріату 1 травня, у рамках перформативних акцій авангардного театру «Академія руху» ми робили серію художніх інтервенцій у дуже зубожілій і соціально занедбаній частині міста, де жили так звані соціальні маргіналізовані групи. Разом зі своїми друзями з Академії образотворчих мистецтв Янушем Балдиґою і Лукашем Шайною ми малювали замість передовиків виробництва великі портрети місцевих пияків і розміщували їх на фасадах занедбаних будинків. Таким чином ми здобули їхню довіру і можливість зануритися в їхнє повсякдення. Було дуже цікаво спостерігати їхню поведінку і розмови. Саме там я почув цю прекрасну сентенцію: «Я зараз живу чимось іншим» у відповідь на прохання когось із друзів з нагоди свята першого травня випити пляшчину дешевого фруктового вина.
А на його запитання: «То чим ти зараз живеш?» він почув відповідь: «Іду в подальшому напрямку».
Незаперечна мудрість «простого люду» спромоглась ідеально висловити в одному короткому реченні суть нашого існування.
Дотепер я замислююсь, який це був напрямок, куди провадила «подальшість»? Фрагменти тієї розмови я закарбував саме на цих транспарантах — ліногравюрах, які висять у вікні мого офісу в Торонто і щодня нагадують мені, що «Я зараз живу чимось іншим, бо іду в подальшому напрямку».