До Всесвітнього дня ментального здоров’я Тиждень поспілкувався з військовим психологом Олександром Ткаченком. Ветеран, доктор наук розробив власну методику поствоєнної психологічної реабілітації ветеранів і їхніх родин «Ветеранська хата».
Говорили про його досвід війни, складнощі повернення бійців у тил, їхній психологічний стан та реабілітацію після передової.
– А що це за зображення облич, розвішані на стінах? — запитую в Олександра Анатолійовича перед початком розмови.
– Це до нас гості з США приїжджали, рейнджери. І ось так разом із учасниками нашого проєкту зобразили свої емоції й переживання, пов’язані з війною — пояснив Олександр Ткаченко.
– А чому ці зображення такі різні?
– Ось бачите, американці уособлюють війну як щось абстрактне, символічне. Для нас же війна має людське обличчя — зауважив психолог.
Наша війна не про деградацію, а про людські цінності
– Чому у 2014-му вирішили піти на війну? Якою була ваша мотивація?
– Загалом моя сфера дослідження як науковця була присвячена саме психології вчинку й самовизначення. У мене вже були певні напрацювання й перший варіант докторської дисертації. Я навіть пройшов передзахист у кінці 2013 року. Проте робота була настільки авторською, що до захисту мене не допустили. Усе ж я не здався. І хоча на війні мені так і не вдалося провести апробацію роботи, бо треба було працювати психологом-практиком, паралельно я умудрявся проводити дослідження. Тому звідти приніс практичні матеріали, які фактично пройшли війну. І просто з війни потрапив у докторантуру, буквально мене забрали з Торецька. Якраз закінчувався контракт, я саме звільнявся з армії за віком. Далі 3 роки докторантури, 3 роки доопрацювання дисертації. А зараз я просто впроваджую ці практичні дослідження в життя.
– А скільки часу ви перебували на війні?
– Рік і 4 місяці загалом, з них рік і 2 місяці — у бойових діях. Це був Донбас, район Горлівки, Дебальцеве.
– Про що саме ваша дисертація зараз?
– Назва дуже цікава: «Психологія акмеологічного розвитку особистості». Тобто розвитку в напрямку професійного та особистісного зростання, вищих цінностей. І цікаво, що наша війна саме про це. Вона не про деградацію, а про людські цінності, бо люди, які звідти приходять, в більшості зростають морально й духовно. Не всі, звичайно, але все ж.
Після повернення додому військовий із полум’я війни потрапляє в пекло мирного життя
– Чому саме військова психологія, а не, наприклад, сімейна чи клінічна?
– По-перше, військова психологія в мене була на війні, починаючи з 2014 року. Є велика різниця між військовою, ветеранською й цивільною психологією. Військова – це психологія, прив’язана до армії, зокрема, армії, яка воює. Часто вона полягає в підготовці бійця до виконання бойового завдання, тобто знищення противника і його бойових засобів. Фактично, це підготовка до небезпеки, пов’язаної зі смертю. Тому на війні психолог має готувати людину до того, що вона, йдучи в бій, може загинути.
А ветеранська психологія — це вже мирна ситуація.
Завдання ветеранського психолога, який, до речі, повинен мати досвід роботи в армії, щоб розуміти стан бійців, — готувати їх до мирного життя. Але не до повернення в довоєнне, а до побудови нового, бо з війни повертається вже фактично інша людина. Психіка дуже сильно трансформується. Ветеран повертається в мирне життя розібраним, він не розуміє, що хоче робити далі.
– Скажіть, чому так відбувається? Нам тут, у тилу, здається, що має бути навпаки. Проте ветеранам часом буває дуже складно, деякі навіть хочуть назад.
– Насправді це просто. Війна, розпочата ще в 2014 році, створила умовний поділ життя на два світи. Це світ мирних людей, для яких війна десь там, за дужками, у яких є обіди за розкладом, свята та інше. І світ військових. У людини на війні 24/7 робочий день, і вдень, і вночі вона має воювати. Причому на війні, у нашому варіанті, працює мотивація захисника: я йду не нападати й убивати, а йду захищати свою Батьківщину. Як правило, свою сім’ю, дітей, а не якусь ефемерну Батьківщину. І коли ветеран повертається додому, перше, що він бачить — оці два світи. Його шокує, що мирний світ до нього, як мінімум, недружній. І він потрапляє із полум’я війни в пекло мирного життя. Це я не вигадую, а цитую слова військових.
Бо на війні все зрозуміло: є ворог, тобі треба його здолати, щоб вижити. А в мирному житті ранять словами, стосунками, відношенням. У маршрутках, чергах у держстановах, лікарнях і так далі.
У нього нема ноги — нема питань, стій, чекай, поки якась там тітонька-працівниця пообідає. А він без ноги, у нього ще тільки протези, йому стояти — це тортури. Або ж коли прямо в очі говорять, що ми тебе туди не посилали, ми тобі нічого не винні.
– Що є найскладнішим для військових у процесі післявоєнного відновлення?
– Це несприйняття мирним світом, відношення людей, неможливість влаштуватися на нову роботу. Загалом комплекс проблем. Але найбільше — це відсутність поваги. Я навіть не кажу про акти неповаги, а більше про відсутність поваги. Зайдіть у метро, автобус чи маршрутку. Щоб хтось поступився місцем — рідкий випадок. Якщо і поступаються, то люди за 50.
А скільки молоді і далі слухає російську музику? Бувають і такі випадки, що йде ветеран без ноги в шортах, а йому кажуть: «Що ти свою ногу показуєш?» І як йому реагувати? Тобто він виявляється винний, що без ноги. Нерозуміння та неповага є навіть на вищому державному рівні. Розумієте, війна триває, ветеранів ще не так багато. Якщо в 2014-2015 роках у вищеописаних ситуаціях було більше випадків аутоагресії у військових, то зараз вона буде спрямована безпосередньо на кривдника. А що робити, коли всі бійці повернуться додому?
– І як же цьому зарадити?
– Перше — це чітко провести інструктаж працівників різноманітних служб і організацій, як правильно контактувати з ветеранами. Щоб в останніх не виникало тригерів. Людина, яка приходить звідти, спочатку робить, а тоді думає. Якщо на тебе летить граната, або біжить ворог, його треба знищувати, а не думати. Тому якщо буде агресія з боку чиновника, у бійця спрацює рефлекс «це ворог». Він просто кине гранату, а потім буде думати. Це рефлекс виживання. З іншого боку, ветеранів, які повертаються, спочатку треба до нас, у «Ветеранську хату». Важливо, щоб вони зрозуміли, що це вже не війна і реакція має бути дещо інша. І тут якраз потрібна дуже потужна, але професійна і серйозна робота.
Коли людина відчуває, що її досвід потрібен комусь іншому, — з’являється бажання жити
– З якими психічними розладами найчастіше стикаються ветерани?
– На війні отримують так звану травму війни. І що ж потім із нею робити, із цим досвідом бойових дій, смерті побратимів? Є два варіанти. Перший — людина може лікуватися, і тут є купа психологів, які орієнтуються на посттравматичний синдром. Але цікава штука: людина, яка захищає своє, вона чинить морально й етично. Вбивати ворога — це геройство. Відповідно в такої людини за визначенням не може бути ПТСР. Така методика лікування більш притаманна для західних країн, адже їхні військові йшли воювати на території інших держав, як наслідок потім мали проблеми з почуттям вини. Є й інший напрям — йти в розвиток. Поки що українська психологія цього не розуміє. Немає в психології такого напряму, який орієнтується на етичні цінності.
– Розкажіть детальніше про цю методику.
– Якщо людина орієнтується на розвиток, на те, що «війна зробила мене кращим, і я маю це краще показати», у неї перемикається напрямок життя. І тоді вона більше думає про те, як їй знайти своє нове «я», ніж про те, як щось лікувати. Дуже важливо, щоб поруч була сім’я, дружина. У нас такі приклади є прямо в «Хаті», де дружина буквально витягувала чоловіка з того світу. Якраз напрям посттравматичного зростання і є основоположним у нашому проєкті. Але паралельно ми працюємо і в контексті терапії — настільки, наскільки це потрібно для зростання.
– У соцмережах часто можна побачити ветеранів, які попри тяжку інвалідність ведуть прямі ефіри, де розповідають про свій шлях реабілітації, пробують себе у блогерстві. Часто їм у цьому допомагають рідні.
– Тому саме психологія — це той напрям, який дуже потрібен. Один із етапів «Ветеранської хати» — отримання військовими та членами їхніх сімей фахової освіти психолога у магістратурі КНУ імені Тараса Шевченка. Щоб бути психологом, не треба ні рук, ні ніг, ні очей. Навіть якщо немає очей, у людини вмикається компенсаторний механізм, і вона вас «бачить» на іншому рівні. Коли людина відчуває, що вона потрібна, що її досвід, внаслідок якого вона втратила очі, руки, ноги потрібен комусь іншому, хто теж це втратив і не знає, що робити далі, — з’являється бажання жити й мотивація чимось займатися далі.
– А є вже ті, хто випустився й отримав диплом?
– Є ті, які зараз на фінішній прямій, тобто вже пишуть дипломні роботи. Однак, отримати диплом — це не значить професію. Тому паралельно в магістратурі вони проходять так званий психопрактичний супровід. Кожен курс «Хати» триває три місяці й нараховує 20-25 учасників. Уже минуло 4 хвилі проєкту. Після його завершення учасники попередньої хвилі під супроводом супервізора мають нагоду працювати як психологи-стажисти з новачками наступного набору. Після отримання реального диплому ми плануємо поступовий вхід у професію, або своєрідну інтернатуру, де наш випускник буде на робочому місці як психолог, але ще під супроводом. Бо дуже непросто працювати навіть тому, хто пройшов війну.
Хтось працює з тими, хто був у полоні, хтось — із дружинами загиблих, хтось — із дружинами безвісти зниклих. Проблематика різна, і вона має свої особливості. Кінцевою метою є отримання нашими випускниками державного професійного сертифікату. Це будуть повноцінні фахівці, здатні працювати з ветеранами.
– Як потім відбуватиметься пошук роботи для дипломованих фахівців?
– Зараз ми в процесі вирішення цього питання. Ходимо на зустрічі з представниками ОВА, спілкувалися із заступником начальника Київської обласної держадміністрації. В облдержадміністраціях є ветеранські простори й громади, за рахунок бюджету громад можуть бути відкриті ставки психологів. Таким чином з обох сторін ми готуємо певні акти, щоб до моменту входу в професію на наших випускників уже чекали робочі місця. Наприклад, в Києві, Ірпені, Бучі, Броварах. Там великі громади ветеранів вже є.
Хотілося б, щоб і в університетах готували фахівців, які зможуть працювати з ветеранами саме російсько-української війни. Війна дає нам поштовх для розвитку власної унікальної методології. Бо європейська в цьому контексті не дає інструменту для роботи психолога на війні.
Є багато випадків, коли цивільні психологи не могли знайти спільної мови з військовими, бо останні їх просто не сприймали
– Як загалом сформувався проєкт «Ветеранська хата»?
– Я знаю дуже багато випадків, коли цивільні психологи, яких у нас багато, не могли знайти спільної мови з військовими, бо останні їх просто не сприймали. Потрібно якось зарадити цій проблемі, бо ветеранів стає все більше. І прийдуть вони у мирне суспільство, яке не готове з ними працювати. Ідея створення відповідного центру з’явилася в мене ще 10 років тому. І тільки в 2024 році вдалося втілити її в життя. «Ветеранська хата» функціонує на базі Центру ветеранського розвитку КНУ. Програму психологічного відновлення й освіти для ветеранів та членів їхніх родин нині реалізує ГО «Ветеранська Хата» на чолі з директором Сергієм Большим. Ще з початку АТО він тривалий час волонтерив, вивозив поранених із Донбасу.
– Розкажіть про курс психологічної реабілітації у «Ветеранській хаті».
– Повний курс триває три місяці. Як правило, ми винаймаємо санаторій, куди на вихідні, з вечора п’ятниці й до вечора неділі, приїжджає команда фахівців, ветерани та члени їхніх родин. Найдієвіше брати у проєкт подружжя або ж сім’ї. Зазвичай, це і чоловіки, і жінки — 50 на 50. Протягом двох днів активно працюємо: це і психологічна робота, і арт-терапія, і танго, і групова чи індивідуальна робота, і гештальт терапія.
Потім учасники, які планують отримати професію психолога, протягом наступних трьох місяців проходять онлайн підготовчі курси із викладачами факультету психології КНУ. А вже далі — вступні іспити й безпосередньо навчання.
– В цілому, які сучасні методики використовують психологи у повоєнній реабілітації військових?
– Бодинаміка, когнітивно-поведінкова терапія, гештальт тощо. Але здебільшого вони працюють на рівні вирішення первинної проблеми, щоб загасити полум’я, ввести людину в певний «нуль». Щоб далі зростати й розвиватися потрібна екзистенційна психологія. Тобто психологія сенсу життя. Якраз у цьому напрямку ми й орієнтуємося. Розумієте, дуже багато методик сьогодні працюють на рівні «розваг» для ветеранів. Це така приємна психологія, спрямована на задоволення й розслаблення. І це дуже добре, але до якогось моменту. Коли доходить до серйозних речей, потрібно і діяти серйозно. Там такі переживання…щоб пережити досвід полону, коли тебе принижують на кожному кроці, катують, змушують співати ворожі гімни — КПТ не спрацює. Тут треба вже інша людина, її особистий досвід. Основний інструмент — це моя професійна особистість. От я це пройшов, у мене це вийшло, я тобі теж допоможу.
– Коли військовий повертається з війни й розуміє, що має психологічні труднощі, куди насамперед йому звертатися?
– Перше, звичайно, в лікарню, щоб пройти фізичну реабілітацію, а потім — до нас у «Ветеранську хату». Людині не треба відразу йти в соціум, щоб не отримати ще більше травм. Ми часто їздимо по військовим госпіталям, були в Києві, Ірпені, Циблях, інформуємо психологів медзакладів і різних громадських організацій про наш проєкт. Наша мета, щоб ця ініціатива стала повноцінною державною програмою з психологічної реабілітації та освіти військових і членів їхніх родин.