«Ви не чули нічого про того безумного, котрий серед білого дня запалив ліхтар, вибіг на ринкову площу і заходився волати: “Я шукаю Бога! Я шукаю Бога!”? Та довкола стояло немало таких, хто сам не вірував у Бога, а тому вони глумилися з нього. “А хіба він загубився? — спитав один. — Чи, може, він заблукав, наче немовля? Може, він нас налякався?” Безумець із розгону вклинився в гущавину натовпу й, огледівши її проникливим оком, загукав: “Куди подівся Бог? Я повідаю вам! Ми вбили Його — ви і я! Ми всі Його вбивці!»
(Ніцше, «Весела наука»)
29 вересня в Україні вшановували пам’ять жертв Бабиного Яру. Ця трагічна дата в українській історії нагадує про один із найжахливіших злочинів окупаційної нацистської влади під час Другої світової війни. 29–30 вересня 1941 року, одразу після захоплення Києва, нацисти здійснили масове знищення мирного населення. В урочищі Бабин Яр лише за два дні було розстріляно понад 33 тисячі людей. Переважно євреїв, але також ромів, пацієнтів психіатричних лікарень, радянських військовополонених, членів підпілля, геїв та інших представників маргінальних груп. Загальна кількість закатованих оцінюється в 100 000 осіб. З 1939 по 1945 роки у світі жертвами Голокосту (євр. Шоа — катастрофа) стали орієнтовно 6 мільйонів (лише) євреїв, 2 мільйони з яких склали діти. У зв’язку з цим поговоримо про політичну теологію нью-йоркського єврея Річарда Рубінштейна (1924–2021) і про розуміння Бога після масового знищення людей.
Упустимо деталі біографії й почнемо з головного. Влітку 1961 року, а саме в неділю 13 серпня, молодив юдейський рабин Річард Рубінштейн планував дослідницьку поїздку в Західну Німеччину. Того ж дня східнонімецька влада розпочала будівництво стіни між Східним і Західним Берліном, що стало черговим витком Холодної війни. Зваживши на ситуацію, Рубінштейн відклав поїздку на кілька днів і поїхав до Бонна, столиці Західної Німеччини, де прийняв запрошення Bundespressamt (Преси та інформаційного офісу) Федеративної Республіки полетіти до Берліна, щоб наочно оцінити кризу (ймовірність ядерної війни), яка розгортається. Рубінштейн скористався можливістю взяти інтерв’ю у Герберта Грюбера (1891–1975), видатного німецького християнського лідера, який під час Другої світової війни чинив опір нацистам, переховував євреїв і навіть був ув’язнений у Заксенхаузені. Раніше цього-таки 1961 року Грюбер став першим німцем, який дав свідчення під час обвинувачування головного виконавця Голокосту Адольфа Айхмана на суді в Єрусалимі.
Під грюкіт американських танків вулицями берлінського району Далем (Dahlem) 17 серпня Рубінштейн бере інтерв’ю у Грюбера. Коли їхня розмова підійшла до теми Голокосту, ця зустріч стала поворотним для Рубінштейна моментом в особистісному та інтелектуальному вимірі. Грюбер як християнин сповідував біблійну віру і «Бога історії». Він також стверджував, що євреї були богообраним народом, і нічого не могло статися з божими людьми поза волею самого Бога. Рубінштейн перепитав: а чи міг Бог втрутитися, щоб запобігти знищенню європейських євреїв? Грюбер відповів «так», але додав: зрозуміти причину того, що сталося, важко, бо Голокост був частиною Божого плану. Рубінштейна спантеличило те, що Грюбер так серйозно сприймає на віру, буцімто Бог активно діє в історії (що є центральним постулатом як юдаїзму, так і християнства). Іншими словами, Грюбер визнавав, що Бог, зрештою, і був відповідальним за Голокост.
Результатом роздумів над цим інтерв’ю стала перша і, мабуть, визначальна книга Рубінштейна «Після Аушвіцу: радикальна теологія та сучасний юдаїзм», яка вийшла в 1966 році. Друге, розширене і доповнене, видання вийшло майже як нова книга у 1992 році з іншим підзаголовком: «Історія, теологія та сучасний юдаїзм». Книга була однією з перших, які систематично розглянули «природу» Аушвіцу в контекст релігії пост-Голокосту. Висновки Рубінштейна кинули виклик сталим релігійним переконанням і викликали бурю дискусій. Що саме стверджував Рубінштейн? Він писав про те, що віра в Бога-рятівника, а саме у те, що Бог є активним в історії й приведе людську історію до фінального завершення (а саме благого кінця), — більше не є надійною.
«Смерть Бога не є чимось, що сталося з Богом. Це культурна подія, пережита чоловіками й жінками, багато з яких залишаються вірними членами своїх релігійних громад. Не маючи більше можливості вірити в трансцендентного Бога, який є володарем людської історії й винагороджує та карає чоловіків і жінок відповідно до їхніх заслуг, вони, проте, віддають шану цьому Богу в ритуалах і літургії спільноти, яку успадкували. Вони інстинктивно відчувають, що “огорожа” традиційних значень необхідна для їхнього почуття релігійної ідентичності»
(Рубінштейн, «Після Аушвіцу»)
Наприкінці 60-х років ажіотаж, який викликала книга Рубінштейна, поєднав його з групою молодих американських протестантських мислителів, відомих як теологи «смерті Бога» («Theology of the death of God»): Габріель Ваханян (1927–2012), Томас Альтіцер (1927–2018), Пол ван Бюрен (1924–1998), Вільям Гамільтон (1924–2012). Ці мислителі сприйняли працю Рубінштейна серйозно і надавали важливий зворотний зв’язок щодо його ідей, тоді як єврейські теологи, ймовірно, не хотіли чи не могли оцінити доробок рабина. Дискусії в осередку цих протестантів зосереджувалися на сучасному секуляризмі, краху віри в будь-який трансцендентний порядок всесвіту та їхніх наслідках для християнства. У 80-х роках постмодерністські теологи Марк Тейлор, Карл Рашке та Шарль Вінквіст приєдналися до відгомонів «теології смерті Бога», але залучили ще й французький структуралізм і деконструкцію. Пізніше, у 90-х і на початку нульових, континентальна філософія релігії формувалася навколо Джона Капуто і його радикальної теології, що її він розбудовував у своїх книгах «Слабкість Бога» і «Наполегливість Бога: теологія події».
8 квітня 1966 року журнал Time виходить з обкладинкою, на якій уперше за 43-річну історію журналу не було ні ілюстрації, ні фотографії, а стояв лише напис: «Is God Dead?» («Чи помер Бог?»). Номер журналу містив дослідження власного редактора релігійної тематики Джона Трускотта Елсона (John T. Elson) щодо появи та розвитку теологічної школи «смерті Бога». Стаття «До прихованого Бога» («Toward a Hidden God»), яка починалася фразою «Чи помер Бог?», була однією з найпровокативніших в історії журналу. The New York Times назве цю статтю «свідченням 1960-х років про багаторічні соціальні зміни, що трансформують США». Баптистський темношкірий пастор Мартін Лютер Кінг-молодший тоді висміяв теологію смерті Бога у проповіді 1967 року, сказавши: «Деякі теологи намагаються стверджувати, буцімто Бог помер. Я запитував їх про це, бо мене турбує думка, що Бог помер, а я не мав можливості бути присутнім на похороні. Вони досі не змогли сказати мені дату його смерті. Вони досі не змогли сказати мені, хто був коронером, який констатував його смерть». У другому виданні «Після Аушвіца» (1992) Рубінштейн пише, що, на відміну від теолога Томаса Альтіцера, який все життя теологізував над ідеєю «Бог помер», він не дивиться на «час смерті Бога» з оптимізмом. «Я боюся, — пише Рубінштейн, — що професор Альтіцер радіє зарано. Час смерті Бога зрештою повинен стати часом жалоби. Ми навчимося гірко шкодувати про втрату Божественного».
«Якби я вірив у Бога як у всемогутнього творця історичної драми й у те, що Ізраїль є його обраним народом, я мусив би прийняти [такий] висновок, що це була Божа воля, що Гітлер віддав на забій шість мільйонів євреїв. Я не міг вірити в такого Бога, як і не міг вірити, що Ізраїль є обраним народом Божим після Аушвіцу»
(Рубінштейн, «Після Аушвіцу»)
Рубінштейн вважав, що ключовим моментом у розмові про Бога у XX столітті є події Голокосту. З погляду юдаїзму Бог «помер» для сучасної єврейської культури саме в Аушвіці. Хоча, звісно, буквальна смерть Бога не відбулася в цю мить, це був момент часу, коли євреї пробудилися і могли прийти до ідеї, що теїстичного Бога, ймовірно, і не існує. Рубінштейн показує, що неможливо вірити в ортодоксального/традиційного теїстичного Бога Авраамового заповіту після Голокосту. Отже, в «події» смерті Бога помер не так Бог, як поняття заповіту.
Рубінштейн не закликав до атеїзму і не наполягав на тому, що релігію слід відкинути як неактуальну. Він не спростовує можливості трансцендентного, яка є одним із найважливіших аспектів його думки та яку він поділяє з іншими сучасними єврейськими мислителями, в тому числі з Еммануелем Левінасом. Рубінштейн лише хотів показати приклад віри не в трансцендентного Бога, а в Бога як основу буття (навіть як у «надлишок буття»). Досвід смерті Бога ґрунтується на втраті віри в трансцендентного Бога Історії, але не обов’язково на втраті почуття священного. Головне питання, яке підіймає автор у своїй книзі, полягає в тому, що може становити природу та форму релігійного існування після Аушвіца (тобто після досвіду Голокосту). Для Рубінштейна Бог помер не в буквальному сенсі. Це не атеїзм. Смерть Бога розглядається як функціональна смерть і як культурна, а не вселенська/космічна подія. Смерть Бога — як досвід людини. Центром єврейської релігійної думки та практики повинен бути єврейський народ, а не Бог. Для Рубінштейна змінився не Бог — змінилися ми.
«Простий факт полягає в тому, що ті, хто вбивав євреїв, були якщо не вірними християнами, то принаймні чоловіками й жінками, чиє єдине знайомство з релігією походило з християнських джерел. Ба більше, люди, безпосередньо залучені до конвеєрного винищення, не були підлими негідниками. Дуже часто вони мали університетську чи професійну освіту. У деяких випадках колишні пастори були активними лідерами нацистської роботи смерті»
(Рубінштейн, «Після Аушвіцу»)
Отже, «після Аушвіцу» неможливо більше вірувати в традиційного Бога юдаїзму. Колись К’єркегор мав обрати між світом без біблійного Бога і «стрибком віри». Той, хто пройшов Аушвіц, постав перед іншим вибором, а саме: чи погоджуватися на існування Бога, Який «подарував» своєму народу газові камери, а чи наполягати на тому, що євреї ніколи не зробили нічого такого, за що заслужили б такі жахливі страждання більше, ніж будь-який інший народ. Рубінштейн погоджується на те, що Альбер Камю назвав «відвагою абсурду», обравши відважно жити в безглуздому всесвіті (бо євреї не заслужили на газові камери), а не віру в Бога, здатного послати своєму народові Аушвіц. Його позиція звучала так: хай краще мене відкине мій народ, ніж я визнаю, що він заслужив Аушвіц. Нобелівський лауреат і в’язень Аушвіцу Елі Візель не до кінця погоджувався з Рубінштейном і всією теологією смерті Бога. Якщо перші говорять про Бога, а точніше, про його смерть, то Елі Візель вважав, що про Бога не потрібно говорити взагалі. Натомість слід говорити про людей, які вірять або не вірять у Бога. Ті, хто вижив у Аушвіці (Майданеку, Треблінці, Собіборі тощо), на відміну від захисників теології смерті Бога, які не пройшли таборів смерті, сповідують філософію відкидання Бога.
Для багатьох із нас події XX століття унеможливили сприйняття і розуміння Божественного виключно традиційними способами. Коли старі моделі відходять у минуле, то звільняють місце для нових, можливо, глибших уявлень про Божественне. За Рубінштейном, корисність формули «Бога-Отця» в традиційному розумінні вичерпала себе. Унікальна реакція цього рабина на етичну та теологічну кризу XX століття, що сягнула свого апогею в Голокості, підтверджує його репутацію мислителя, який свідомо працює всупереч ортодоксальним віруванням своєї традиції. Розмови про Бога вже не можуть відбуватися так, як у минулому. Радикальна теологія, в тому числі й Рубінштейнова, розриває зв’язки з минулим і наважується говорити про досвіди, які широко розділяються, хоча про них і не наважуються говорити. Або Бог добрий і справедливий, але не всемогутній, або він всемогутній, але морально огидний. Він не може бути всіма трьома з огляду на Аушвіц.