«…Вони погоджуються з тобою в курилці, повторюють: “Треба щось робити”, — згадував побратим А. своїх співслужбовців із попереднього підрозділу. — Хають командування, але на зборах вже всім різко окей, що військові квитки два місяці не віддають, і що патронів видають чисто мізер. І ти, який все це висловив, стоїш, як обісраний, бо всі запхали язики в дупу».
Я відповідаю А., що це один із численних проявів радянського спадку: стільки років виявляти невдоволення відкрито було відвертим самогубством — і це не може минути безслідно. Наше українське щастя, що ми завжди маємо в суспільстві частку людей непокірних, гостро-справедливих, і завдяки їм тішимося власною державою. Нам треба ще довго наново розвивати культуру скарг, здорової критики та реакції на неї.
— Про що ти говориш, це все молоді люди, які союзу не застали. І ця «частка» в суспільстві, про яку ти говориш, не з неба же впала, це не інопланетяни, а такі самі українці, — опонує мені А. — Я робив меблі до війни і не цікавився політикою. Ти — малювала пряники. Я обійшов купу воєнкоматів у 2014-му, бо прописка моя не підходила. Нагадай, що тобі пропонували у першому воєнкоматі, до якого ти прийшла? Кухаркою бути?
Мушу визнати, я ніколи не мала і не буду мати «бойового» характеру. Я народилась і росла сором’язливою і м’якою; а люди, які мене оточували, занадто часто пливли за течією замість того, щоби щось рішуче змінювати. Вміння не змовчати, не стерпіти, а боротись і діяти я виховую в собі роками. І такі люди, як А., допомагають мені в цьому, просто перебуваючи поряд — як приклад, як натхнення.
Невдовзі по тому ми з А., обоє нові в підрозділі, стикаємося із ситуацією, чарівною у своїй абсурдності. Все почалося з нашого невинного бажання отримати свої «сертифікатні» — надбавку до грошового забезпечення, яка виплачується військовослужбовцям, що пройшли певну підготовку і стоять на відповідних посадах. Ми з А. отримували «сертифікатні» у своїх попередніх підрозділах, і мали право отримувати їх тут, про що і заявили безпосередньому командиру — назвімо його Ч. — відповідним чином. Ч. про цю виплату не чув — у підрозділі був тільки один боєць, який мав на неї підставу (відповідно пройдене навчання). Але він не вимагав «сертифікатних» до того, як це зробили ми з А. — тоді і він згодився подати рапорт. Ч. рапорти відвіз у штаб, де їх завернули, мовляв, виплати не буде, бо претенденти мають займати солдатські посади, в не бути командирами відділень (тобто, у штабі потрактували керівні документи на свій розсуд). На прохання пояснити «фінікам», як читати кому в наказі, Ч. відповів, що не буде цього робити. На вимогу в такому випадку дозволити з’їздити у штаб самостійно, роздратовано вигукнув:
— Та що ви так трясетеся за ті пару тисяч, за бойові виїзди в купу разів більше отримуєте! Я он свою зе-пе всю на підрозділ витрачаю!
Визнаю, після такої відповіді я би припинила домагатися тої доплати. Саме це зробив той третій боєць, сказав: «Не ображайтеся, в мене жінка й дитина, я проти не піду. Не хочу ризикувати. І так важко, а якщо буду багато виступати, то точно не вернуся». Але А. був категоричний, і його твердість змусила мене засоромитися. «Я ж не прошу чогось понад, — пояснював він. — Я хочу те, що моє по закону. Друже командир, ти своєю зе-пе можеш розпоряджатися, як хочеш, але не моєю». В перервах між бойовими виїздами ми написали ще кілька рапортів, згодом ще зателефонували на Гарячу лінію. І таки отримали свої «сертифікатні», всі троє. Але протягом цього процесу А. став об’єктом неприязні командира — ну, це не було дивно, йому прилітало по шапці за ті рапорти та дзвінки; і тільки те, що А. був взірцевим вояком, не дозволяло Ч. зігнати злість у вигляді догани чи покарання — і половини підрозділу. А от це зрозуміти мені досі складно: чому цим хлопцям не подобалося, що хтось захищає свої права? Жодного негативу в їхнє життя це не приносило, а дехто з них міг би пригадати, що військова частина заборгувала і їм виплати. Наприклад, ті, що за перший контракт. Тож — що це було? Страх через те, що будуть можливі санкції з боку вищого командування? Роздратування від того, що хтось вносить смуту? Чи злість на те, що той хтось дозволяє собі так багато: методично, вперто і послідовно обстоювати не тільки щось безумовно важливе — забезпечення, евакуацію, підвоз необхідного — а щось індивідуальне, як-от ця доплата? Можливо, це глибоко-глибоко захований сором за те, що дозволяють порушувати свої права, виливається у роздратування на того, хто діє інакше?
Якщо збільшити вибірку — з окремо взятого невеликого підрозділу до всього суспільства — ми часто можемо спостерігати, як обговорення проблеми часто зміщується на обговорення особистості людини, яка про ту проблему заявила (згадаймо хоча б історії Сергія Гнєзділова чи Єлизавети Марцинюк). Надто коли йдеться про злочин і жертву, яка про нього не мовчить. Серед певної частини суспільства досі існує ілюзія, що одного незручного змусити замовкнути легше, ніж змінювати систему.