«Просвіта»: від громадського руху до громадянського суспільства | Ігор Стамбол

З нагоди 120-ліття перших «Просвіт» у Наддніпрянській Україні Тиждень починає серію розповідей про регіональні осередки товариства в українських містах на початку ХХ століття. У вступній розмові історик Ігор Стамбол рефлексує про історичну роль «Просвіти» в постанні Української держави. Запрошуємо переглянути повну версію інтерв’ю на ютуб-каналі Тижня.

— «Просвіту» можна розглядати як свідчення здатності українців до самоорганізації?

— «Просвіта» була настільки масштабним і об’єднавчим явищем, що стала фактичним виразником українства на певному етапі історії. Вона уособлювала принципи виборності, демократії та цивілізованої дискусії. «Просвіта» постала в бездержавний період, і її головною місією було допомогти українцям зрозуміти, хто вони є, та сформувати їхню систему координат — освітню, наукову й культурну.

— З чого почалася історія товариства «Просвіта» в Україні?

— Класично «Просвіта» бере свій початок у Львові 1868 року. Цьому передувала «Весна народів» 1848 року, внаслідок якої утворилася «Галицько-руська матиця». Її гаслами вже були просвітництво народу, видання літератури та заповнення прогалин, яких не могла покрити коштовна та іншомовна освіта. Проте москвофільський рух значно вплинув на діяльність «Матиці», і вона не спрацювала так, як очікувалося. Засновники львівської «Просвіти» бачили пріоритетом розвиток української освіти, культури, економіки.

Галицьке товариство стало моделлю для Наддніпрянщини, а проте на діячів українського просвітницького руху впливали також закордонні моделі. Наприклад, Борис Грінченко, який очолив київську «Просвіту», орієнтувався також на французький рух «Ліга народної освіти». Ця Ліга займалася поширенням елементарних знань (про гігієну, будову Землі тощо) серед найнижчих прошарків населення Франції.

Особливе значення в розвитку «Просвіти» мав економічний складник. Наприклад, товариство кредитне «Дністер», що існувало до першої половини XX століття, виросло із середовища діячів «Просвіти». Воно мало великий капітал і засвідчило, що можна займатися кредитуванням та заробляти, а не лише збирати членські внески. Цей вияв економічної самоорганізації показав, як зробити культуру та освіту, що зазвичай не приносять великого прибутку, — самодостатніми та взаємодоповнювальними, не потребуючи постійних дотацій. Це був досвід, значною мірою втрачений в Україні після радянського періоду.

— Юрій Шевельов у праці «Захід є Захід, а Схід є Схід» протиставляє російське та українське народництво: росіяни йшли «в народ», щоб шукати одкровення та черпати втрачену мудрість. Натомість українські народники, часто походячи з освіченого, часом навіть аристократичного середовища, мали іншу мету: підняти народ до свого рівня. Хоча вони й збирали фольклор і носили народний одяг, їхня діяльність була спрямована саме на підвищення загального освітнього рівня простолюду. Як це корелює з діяльністю «Просвіти»?

— У перших документах галицької «Просвіти» її очільник Анатоль Вахнянин апелював до того, що український народ мудрий і володіє багатством звичаєвого права та традицій, але потребує допомоги в сучасному науковому оформленні цих знань. Щодо Наддніпрянщини, українська інтелігенція, сформована в університетах, у певний момент вирішувала ризикнути й податися в народ. Це часто була професійна місія: лікар ішов розбудовувати лікарню, вчитель — школу, перетворюючи їх на культурні центри. Український учитель часто займався просвітництвом всупереч своїм посадовим обов’язкам вірнопідданства, яких вимагала імперія.

На відміну від України, у тогочасній Російській імперії модель народництва не спрацювала. Хоча деякі російські народники також намагалися поєднувати міську та сільську культуру чи вносити етнографію у «високу» культуру, це не прижилося. Зрештою, російські діячі не носять косоворотки на службі.

Для України та інших бездержавних народів це був вимушений шлях: еліти було замало, щоб проголосити себе нацією. Потрібно було заручитися підтримкою широких верств, а для цього — довести їм, хто вони є, адже самі вони цього не усвідомлювали.

— Чи можна вважати, що в 1905 році на Наддніпрянщині «Просвіта» не почалася, а лише інституціалізувалася?

— Це абсолютно точно. Товариство не могло б стати таким масовим, а осередки не виникли б офіційно в багатьох містах, якби не було вже готових кадрів. «Просвіти» починалися з кількох родин чи діячів в окремих осередках, український рух розвивався хвилями протягом другої половини ХІХ століття. А коли в 1905–1906 роках настала тимчасова лібералізація, українці нею скористалися, продемонструвавши свою готовність. У багатьох містах, які нині є обласними центрами, вже існували громади (кілька десятків діячів), які могли швидко інституціоналізуватися. При цьому доводилося переконувати імперію, що вони не сепаратисти, а лише прагнуть допомогти своєму народові.

Оскільки освітня система Російської імперії могла лише навчити, як складати літери, але не давала сенсу, місією «Просвіти» було наповнити це читання змістом. Видання «Просвіти» на Наддніпрянщині не обмежувалися белетристикою чи історією. Вони охоплювали загальний розвиток: брошури про гігієну, хвороби, побут, основи інженерії. Поширювані теми були різними: від суто фізіологічних чи економічних до відверто революційних. Наприклад, одеську «Просвіту» закривали через брошуру про Джузеппе Гарібальді й об’єднання Італії. А на історію київської «Просвіти» вплинула стаття Дмитра Дорошенка про Ірландію та її рух за незалежність.

Політична місія товариства була незаперечною: ще в 1868 році, під час заснування галицької «Просвіти», в установчих документах і перших звітах відкрито заявлено, що Галичина орієнтується на велику Україну — від Карпат і до Кавказу. Це було важливо, оскільки в Галичині активно діяв москвофільський рух, який прагнув бачити єдину імперію, що, зрештою, виявилося шляхом у нікуди.

Наддніпрянська «Просвіта» перейняла цю модель єдності, а також змогла врахувати певні помилки, яких припускалися її галицькі колеги. Спочатку львівська організація орієнтувалася лише на еліту та заможних членів. Пізніше відбулося розширення, залучення молодіжних осередків та ширших верств. Завдяки врахуванню цього досвіду, запуск наддніпрянських «Просвіт» був успішнішим. Зокрема, київська «Просвіта» відкрила цілий український всесвіт: друк книжок і газет, театральне життя, формування бібліотеки. Стиснена пружина лише чекала на можливість розпрямитися.

— Як окреслити соціальний портрет просвітянина?

— Це були переважно люди освіти. У Галичині — професура та директори гімназій, що розуміли цінність науки й бачили прогалини, які необхідно заповнити. На Наддніпрянщині це теж люди гуманітарного, рідше технічного профілю, які були національно орієнтовані. Серед них були письменники, вчителі, люди мистецтва. Наприклад, чернігівську «Просвіту» очолював Михайло Коцюбинський.

На початку діяльності «Просвіти» членство було елітарним і передбачало значні внески. Відома історія про Івана Франка, якому забракло коштів для вступного внеску у львівську «Просвіту». Він зміг долучитися пізніше, коли товариство демократизувалося.

А от Михайло Грушевський спочатку приятелював із львівською «Просвітою», але згодом почав бачити в ній конкурента для Наукового товариства імені Шевченка, яке він очолював, особливо в частині видавничої діяльності. Це призвело до напружених стосунків. Можливо, Грушевському не вистачило багнетів під час Української революції саме тому, що він не усвідомлював потреби працювати над просвітою народу.

Натомість Борис Грінченко був діячем, який максимально сприяв «Просвіті». Отримавши 1000 рублів на видання доступних книжок у Чернігові, він видав чимало найменувань, отримав певний прибуток із продажу і передав усі кошти львівській «Просвіті» для заснування фонду. Грінченко вважав, що це «по-просвітньому».

«Просвіти» засновували не лише в губернських центрах, а й у невеликих містечках і навіть селах. Наприклад, у Мотовилівці на Київщині в 1917 році діяв осередок, названий іменем Грінченка. Якби не прихід радянської влади, «Просвіта» й надалі займалася б поширенням освіти по селах.

— Якою була роль «Просвіти» в діаспорі?

— Момент виїзду був шоковим, тож досвід, набутий в Україні, сприяв тамтешній самоорганізації. «Просвіта» спричинилася до зародження різних еміграційних рухів і організацій, як-от музична організація «Боян», «Січ» чи «Пласт», адже діячі з «Просвіт» долучалися до їхнього створення.

Рівень самоорганізації діаспори враждав: скажімо, один долар, пожертвуваний на журнал «Визвольний шлях», сприймався як норма. Українці, які поїхали за кордон, залишилися українцями саме тому, що організаційно знали, як діяти й не втрачати національної ідентичності.

Проте, якщо осередки «Просвіти» в діаспорі часто мали суто культурницький напрям, то в Україні до 1917 року про культуру й освіту говорити вже було замало. «Просвіта» тут стала політичним рухом та відгалуженням політичних партій, що зрештою лягло в основу парламентаризму: «Просвіта» веде до Товариства українських поступовців, а ТУП утворює Центральну Раду. Навіть комітети міст на Наддніпрянщині, невеликі «сеймики», часто формувалися на базі «Просвіти». Це значно більше, ніж тільки культура, — це організація, кадри та розуміння того, чого ми хочемо, яке випрацьовувалося в численних дискусіях.

Читайте також: Київські адреси українського підпілля під час Другої світової

Тож коли українці емігрували, у них була готова модель, і дуже часто цією моделлю була саме «Просвіта» як основна українська організація дореволюційного періоду.

Показово, що відродження «Просвіти» спостерігається впродовж усього XX століття. Коли більшовики залишили Київ 1941 року, похідні групи ОУН відновили «Просвіту». У Харкові під час нацистської окупації старі просвітяни збиралися й оголошували відновлення товариства. Зрештою Товариство української мови, яке доклалося до проголошення Незалежності, трансформувалося в сучасну «Просвіту».

— Насамкінець: який потенціал має тема «Просвіти» в українських містах?

— Сьогодні ми бачимо порожні п’єдестали після повалених радянських ідолів. Саме «Просвіта» може заповнити цю прогалину в топоніміці, локальній історії та культурній пам’яті громад. Адже це було перше об’єднання українців у великому місті на початку XX століття, що готувало ґрунт для української державності. Не пам’ятати про це — означає не розуміти, як функціонувало наше громадянське суспільство століття тому, не шанувати діячів, які готували Українську революцію, розбудовували державу й навіть змусили більшовиків провести українізацію. Це був цілий ланцюжок наслідків.

«Просвіта» — це громадський рух, а сьогодні більшість в Україні тримається саме на громадських організаціях та волонтерах. Можна стверджувати, що сучасне українське громадянське суспільство — організаційно, культурно і світоглядно — продовжує справу «Просвіти».