Містяни метушаться з початком нового ранку. Відкриваються кав’ярні, магазини, офіси. Автівки сигналять на порушені правила чи безглузду недоспану необачність. Уздовж дорожньої розмітки літні жінки в жовтих сигнальних жилетах розсипають квіти — троянди, хризантеми, червоні, рожеві, білі, з букетів, із рук, ба навіть із відер. У місті дев’ята година, і гучномовець сповіщає, що саме час ушанувати пам’ять українських героїв. З магазинів, кав’ярень, офісів виходять містяни й опускають очі. Інші ж і далі метушаться. Мати з немовлям схиляє голову і намагається втішити дитину, співаючи гімн України, немов колискову, немов пісню серця, яку співала чоловікові, проводжаючи його ще лише два місяці тому «на нуль». Для якого літні жінки в жовтих сигнальних жилетах розсипали щойно квіти.
Невидима травма однієї родини, оплакана пелюстками по дорожній розмітці, — тягнучий біль для всієї країни впродовж щонайменше декількох наших наступних поколінь. Війна не обходить стороною нікого. Вона залишає по собі тільки згарища, руїни й пошрамовані душі.
І навіть після завершення війни українці не зможуть оговтатись чи повернутись до спокійного життя без наслідків для фізичного й психічного здоров’я, низки бюрократичних процесів, звичаїв поведінки та відчуття власної належності. Неабияк це ускладнюється для військових та їхніх родин, адже вони постійно перебувають у паралельних вимірах реальності й потребують гнучкості всіх процесів задля правильної та безпечної адаптації. А для ветеранів і поготів, адже повернення з фронту — це продовження війни й прояв проблем, які могли бути непомітними доти.
Невидимі травми реадаптації
Повертаючись після передової, військові не можуть відновити первинного сприйняття своєї належності та рідного дому. За плечима — окопи, втрати, дні без сну й миті зустрічі з власною смертю, яка фактично дихала в потилицю. Після поля бою вдома чекає нова, не менш важка битва: за адаптацію, за порозуміння, за життя без болю.
«У роботі з ветеранами найбільший новий ворог — ретравматизація», — ділиться Ксенія Возніцина, директорка центру психічного здоров’я та реабілітації «Лісова поляна». З початком повномасштабної війни в Україні процес інтеграції ветеранів у цивільне життя суттєво ускладнився. Пройшовши курс лікування та реабілітації, військові повертаються в атмосферу безперервних тригерів: обстріли, новини про загибель побратимів чи посестер, почуття провини. Останній тригерний механізм доволі прицільно вражає військовослужбовців. Зокрема, Ксенія Возніцина зазначила, що близько 90 % ветеранів, які пройшли лікування в «Лісовій поляні», знову повернулись у стрій.
Ретрит практикум роботи психологів з родинами ветеранів / GIZ Ukraine
Попри всебічну увагу й підвищення обізнаності щодо травм війни, саме напрямок психічного здоров’я ветеранів вимагатиме дедалі більше системності, ресурсів і розвитку. Стигматизація ролі військових у суспільстві спотворює їх безпечну адаптацію і нівелює правильне зв’язування ролей у ланцюжку «я (військовий/-а) — соціум — війна». Ментальний баланс є фундаментом для налагодження інших процесів повернення до цивільного життя (економічна адаптація, родинні зв’язки), але через низку подразників складно рухатись далі.
У квітні 2023 року військовий Олександр (ім’я змінено з міркувань безпеки) отримав тяжке поранення і досі проходить реабілітацію. «Я мав бути “двохсотим”. Але мене врятували, витягли осколки й доправили в безпечне місце», — розповідає він. Повертаючись на позицію, він був поранений осколками гранати Ф-1, що вибухнула поруч. Олександра евакуювали з зони бойових дій, після чого розпочався тривалий шлях його відновлення. Він переніс численні операції й, що не менш важливо — почав працювати над своїм ментальним здоров’ям.
«Відновлення — це дуже важко не лише фізично, а й психологічно. Я довго жив війною, бачив, що насправді відбувається в зоні бойових дій, де життя від смерті відділяє буквально сантиметр. А коли приїхав до Києва й побачив, що багато людей навіть не думають про те, що війна триває, — стало складно», — каже Олександр.
Коли безпечна бульбашка спілкування з фахівцем розривається, військові підпадають під вплив низки подразників, зокрема неготовності суспільства підтримати чи принаймні не нашкодити процесу адаптації. За рекомендацією побратима Олександр звернувся до ГО «Громадський дім», яка працює з ветеранами та їхніми родинами. «Я розумію, що мені складно, у голові досі панує хаос. Були моменти, коли мене тригерили звичайні речі: наприклад, ввечері фари автомобіля нагадували ворожу піхоту. Зараз такого менше, але іноді звук електросамоката асоціюється з дроном. Через це важко звикнути до цивільного життя. На мене ще тільки чекає шлях повного відновлення», — ділиться військовий.
ГО «Громадський дім», яка впроваджує ініціативу «Шлях адаптації: підтримка ветеранів та їхніх родин» — це одна з низки інституцій в Україні, для яких ментальне здоров’я є ключовим напрямком у сфері реабілітації й адаптації військових. Наприклад, центр реадаптації та реабілітації «ЯРМІЗ» зосереджує свою діяльність на психосоціальній підтримці захисників, захисниць та їхніх родин. Сертифікована гештальт-терапевтка, клінічна й сімейна психологиня центру «ЯРМІЗ» Тетяна Пономаренко зазначає, що стан ветеранів тісно пов’язаний із якістю стосунків у їхніх родинах. Надійна, стабільна сім’я — це опора, яка суттєво полегшує адаптацію ветерана до цивільного життя. Натомість проблеми в родині можуть підвищувати ризик складної адаптації, девіантної поведінки чи дезадаптації.
Системність підтримки ветеранів
«Ветерани потребують альтернативних опор — спільнот і ком’юніті, де зможуть спілкуватися, набувати нових знань, отримувати нові професії… Такі функції сьогодні виконують деякі неурядові організації. Але подібні ініціативи варто розвивати й на державному рівні, щоб забезпечити комплексну підтримку як від родин, так і від спільноти однодумців», — зауважує Тетяна Пономаренко. Основна проблема підтримки ветеранів полягає у тому, що така підтримка досі не систематизована, зокрема на державному рівні. Є окремі ініціативи, але вони розрізнені й не складаються у цілісну систему.
«Часто ветерани змушені самостійно шукати потрібні ресурси, а це забирає багато сил та часу», — додає фахівчиня.
Переважно функцію підтримки виконують благодійні фонди та організації, змушені шукати донорів самостійно. Вкрай важливу інституційну та фінансову допомогу таким організаціям надають міжнародні партнери, зокрема ПРООН, Міжнародна організація з міграції, уряд Німеччини в межах проєкту GIZ Ukraine «Гендерно чутливі підходи до ментального здоров’я та психосоціальної підтримки в Україні» та інші. До прикладу, уряд Німеччини фінансує окремі ініціативи понад 25 партнерських організацій, які працюють із ветеранами.
Ретрит практикум роботи психологів з родинами ветеранів / GIZ Ukraine
На превеликий жаль, у стані війни всі спроби налагодити будь-який процес втрачають системність. І це ще одна перешкода на шляху реадаптації військових, які повертаються додому. Правильний підхід до роботи з ветеранами вимагає єдиної стратегії з чітким розподілом ролей між органами влади, місцевими структурами та громадськими організаціями. Окремий акцент варто зробити на відборі й підготовці фахівців, які реалізовують ці програми, адже від їхнього професіоналізму залежить якість підтримки та довіра. Цінно, щоб ті, хто працює з ветеранами, робили це за покликом і були адаптовані до специфічних викликів.
Завжди поруч
У межах реалізації національної стратегії Міністерство у справах ветеранів у 2023 році запустило пілотний проєкт «Помічник ветерана», який уже наступного року масштабувався на більшість областей країни. До помічника ветерана можуть звернутися самі ветерани війни й учасники бойових дій, члени їхніх сімей і родини загиблих захисників, військовослужбовці, які готуються до звільнення, а також громадяни чи організації, що хочуть підтримати ветеранів. Такий фахівець одночасно виконує і координує низку функцій: виступає посередником між людьми й державними чи місцевими структурами, допомагає оформити пільги й виплати, отримати консультації, пройти реабілітацію, знайти роботу чи долучитися до програм підтримки.
Ми поспілкувались з Анастасією Приймаченко, яка працює помічницею ветерана в Іванківській громаді Вишгородського району (Київська область). Її шлях до цієї відповідальної ролі був далеко не простим. Під час окупації півночі Київщини в домі Анастасії оселились понад 20 російських військових, які до того ж розмістили блокпост просто у дворі — звісно, оселя була понівечена. Разом із чоловіком, нині військовим, Анастасія заснувала благодійний фонд «Люті Ластівки», який не лише організовував збори для військовослужбовців, а й надавав їм допомогу у вигляді автівок, медикаментів, власноруч зібраних дронів. Сьогодні Анастасія є зв’язковою ланкою до реінтеграції у цивільне життя для десятків ветеранів. Вона проживає історію власного болю, тож їй точно небайдужа історія кожного та кожної, з ким вона спілкується як фахівчиня.
«Часто забуваєш про себе. Відмовляєшся від тиші, спокою, навіть сну — бо думаєш про людину, яка тобі подзвонила (у неробочий час) і потребує невідкладної допомоги», — ділиться Анастасія.
Найскладніше в такій роботі — емоційне навантаження й обмеженість ресурсів. Фахівці, які працюють із ветеранами — медики, психологи, психотерапевти, помічники — так чи інакше пропускають їхні історії крізь себе. Інколи процес допомоги сповільнюється чи взагалі заходить у глухий кут через відсутність певних інструментів, особливо коли діяти необхідно тут і зараз. Ці перепони лише вказують на недопрацювання на глобальному рівні, які цілком можна вирішити за умови злагодженої співпраці та системного підходу.
Анастасія додає: «Розуміння що ти комусь допоміг — це те, що дає сили не зупинятись».
Нещодавно країну вразила новина про захисника «Азовсталі», який прожив три роки полону з уламком у серці й після повернення додому переніс низку критичних операцій. Військовий неодноразово наголошував, що війна — його робота і що він повернувся захищати рідну землю. Роль спільноти, родини, близького чи далекого оточення ветеранів — у постійній відкритості й готовності до будь-яких викликів. Травматичний досвід війни накриватиме потерпілих хвилями абсолютно різних амплітуд у найнепередбачуваніші моменти. І цей досвід не закінчується на маленькому колі людей, яким довелось його (спів)побачити чи (спів)прожити, — він розповзається менш чи більш відчутними метастазами по всій країні. А отже, участь у «лікуванні» мають брати як активні, так і пасивні учасники процесу реадаптації ветеранів. Адже попереду на нас чекає тривалий шлях втрат та відновлення.