Книжка Марини «Мамайки» Мірзаєвої — прекрасне і потрібне нагадування про те, що у війни таки є жіноче обличчя, а також про те, що наше протиборство з Росією триває вже багато поколінь. «Мамайка» обирає ракурс, про який часто забувають, висвітлюючи наші визвольні змагання: звісно, на думку багатьох, це переважно чоловіча історія, але жінок в ній ніколи не бракувало. І жінки ці часто не ті, хто просто чекають удома своїх чоловіків, а ті, які беруть активну участь у боротьбі.
Фокус книжки: розповіді про жінок у лавах ОУН та УПА, які перемежовані щоденниковими записами «Мамайки». І, зрозуміло, це все унаочнює тяглість війни з московитами і вкотре наголошує на свідомому життєвій позиції. Ось як авторка розмірковує про Володимиру, молодшу сестру Степана Бандери: «Заручниця вибору брата чи так само ідейна націоналістка? Родичі символів боротьби мали дійсність, яку вони не вибирали, а приймали. Коли міркуєш на цю тему, постає риторичне запитання: скільки себе кожен із нас готовий присвятити ідеї? Щодо цього мені імпонує філософія українського націоналізму ХХ століття, адже вона проголошувала цілковиту посвяту себе. Байдуже, на якому ти рівні, на якій ланці — приймаєш виклик і гідно його долаєш».
Знаково, що в «Жінках Свободи» є біографії і на 10 сторінок, і ледве на одну: не всі вони прожили досить довго, щоб залишити власні спогади чи потрапити в чужі. Щодо цього «Мамайка» неодноразово скрушно додає: «Шкода, що я не встигла з нею познайомитися особисто» чи «Прикро, що про неї лишилось так мало інформації». Або ж отак пише в розділі про Амалію «Сойку» Регей, що у квітні 1946 року загинула в бункері, оточеному радянськими спецслужбами: «Я хотіла б написати про неї більше, але немає відомостей. Ми розуміємо, що ця дівчина віддала життя боротьбі за українську самостійність. Однак не розуміємо ні її душі, ні почуттів, ні переживань, ні викликів, які вона долала. Про це лише можемо здогадуватися».
Марина Мірзаєва у книжці подає свій перелік майже п’ятдесяти «жінок Свободи» від Олени Теліги до символічної «Невідомої», хоч, звісно, це аж ніяк не вичерпний список, а тільки орієнтир для майбутніх дослідників. І в ньому насамперед цікаві паралелі між минулим і сьогодення, десь фотографічні, десь образні, зі спільним, крізьчасовим, переконанням, висловленим «Мамайкою»: «Ми не сумніваємося, що у всій цій історії є сенс, інакше не були б у ній. Існує вища мета за всі ці зруйновані села й випалені поля. Цю мету хтось окреслює як перемогу, але для нас це щось значно більше». Багато також у книжці йдеться про вишкіл і підготовку воїнів ОУН і УПА, як фізичні, так й ідеологічні, а ще про незламні моральні принципи. Так наведено спогад Ірини Савицької, єдиної зі зв’язкових Романа Шухевича, якій вдалося уникнути тюрем і таборів: «…колись Головному командиру УПА сказали, що “ціль оправдовує засоби”, на що той відповів: “Для святої справи треба чистих рук”».
Багато щемких сторінок у книжці Мірзаєвої є і про те, як велося жінкам, у яких були малі і немалі діти, які невимовні муки доводилося терпіти матерям, у яких відбирали найрідніше, щодо чого «Мамайка» із сумом констатує: «Учасники українського визвольного руху хворіли на особливу недугу — самопожертву».
Авторка пригадує, що її надихнула писати про жінок у лавах УПА та підпіллі ОУН історія Ганни «Ружи» Попович: підпільниця, яка втратила руку, коли прикривала відхід з криївки коханого «Довбуша» і дожила до 2015 року. Саме її історія кохання і життя, присвяченого боротьби за Україну, спонукало поглянути на український визвольний рух через жіночі спогади: «Жінки-учасниці визвольного руху, пройшовши тюрми і табори, стали голосами тих, хто вже про себе ніколи не розповість. По-друге, їхні спогади мали емоцію, таку виразну деталізацію побутових моментів, описи побратимів, посестер. Жінки не соромилися вдаватися до рефлексій…» Інша знакова історія — Ганни «Гиви» Абрамчук, яка брала участь у Норильському повстанні й із якою «Мамайка» встигла поспілкуватися в 2017 році, коли пані Ганні оптимістично зауважувала інтерв’юерці: «Фронт уже не тут, а на Донбасі. Бачиш, як ми просунулися».
Попри численні паралелі між тодішньою війною і нинішньою, авторка наводить й одну суттєву відмінність: «В упівців не було союзників, які постачали б їм зброю, а в оунівців за плечима не було власної держави, яка слугувала б надійним тилом». Відмінність, яка, зрештою, дає сили продовжувати боротьбу зараз, беручи за зразок відвагу, незламність і звитягу героїв і героїнь минулого. І важливо, що героїні у книжці постають не мертвими статуями Свободи, а навіки живими жінками Свободи, яких оживлює наша пам’ять і книжки, подібні до тієї, яка написала Марина «Мамайка» Мірзаєва.