Ще одна майже знаменита і без будь-якого «майже» багата жінка… Анітрохи не дивуючись, слухаю, як цікаво їй було нарешті відкрити, що навколишні вважають її дурепою. Серед них — і колишній чоловік, і старший син із невісткою, й сестра з братом, і забуті чи свого часу відкинуті залицяльники.
Багата вона, варто сказати одразу, виключно завдяки самій собі.
Дурепа — це її слово. У них же про неї немає жодного узагальнювального, крім одного: Катька. Багата Катька, яка ніяк не вгамується — все багатіє. Всі у неї намагаються щось виманити. Не випросити чи вирвати, а саме виманити. Щось — це, звичайно ж, перш за все гроші. Для цього найлегше буває вдати хворобу. Один, щоправда, наважився заскиглити, буцімто згоріла його улюблена дачка десь під Орлом чи Курськом.
Ніхто з них не здогадується, що з якогось часу подруга бачить кожного наскрізь. «Смішні. Ніхто не думає на пів кроку вперед. Навіть на чверть кроку!» Ніхто не припускає, що коли вона його розпізнає — а таки розпізнає, — то відсахнеться раз і назавжди.
При цьому вона все ж і далі терпить дрібну хтиву брехню деяких знайомих, а щоб таких випадків було менше, намагається по змозі міняти місця проживання. Поїхати в інше місто, в іншу країну чи хоча б змінити район у тому ж Києві.
— Це, я вам скажу, для мене вихід. Я просто не встигаю опинятися в оточенні, якому я потрібна більше, ніж воно мені.
Чому вони такі дрібнокаліберні? Це запитання з тих, відповіді на які в кожного із нас існують, але потреба ставити їх не зникає. Дрібні тому, що люди. Уявна легкість здобичі позбавляє їх розуму. Або вмикає тільки одну його клітинку, але на повну потужність. Урвати щось тут і зараз, бо завтра не буде нічого. До того ж — війна.
Так, війна. Вона дала Катерині додаткову можливість розпізнавати людей. Ті-такі ухилянти ніби самі стали кидатись їй в очі.
Вона москвичка за походженням, а в житті — в основному з Києва, але має паспорти майже всіх серйозних країн. В Україні фігурує «в оборонних питаннях». Харків, Суми, Одеса. Між Харковом і Сумами на годину-дві — Охтирка. Під час останнього її заїзду у нас зайшлося, серед іншого, про Тюрінга, що якоюсь мірою пов’язано і з її роботою. Це той, хто пояснив людству, коли можна буде впевнитись, що рукотворний розум («штучний інтелект») нарешті зрівнявся з людським. Це, мовляв, станеться тоді, коли ми, поспілкувавшись із невидимим співрозмовником, не зможемо впевнено сказати, хто то був: лялька чи істота теплокровна.
У всякому разі, так Тюрінга зрозуміли.
Я, зі свого боку, розібрався б, хто переді мною, за одну хвилину. Запитав би у свого прихованого за стіною співрозмовника, що він думає, наприклад, про Сонячну систему. Рукотворний, звичайно, почав би мені пояснювати, що це таке. Я йому відповів би: ну, з тобою, залізо-кремнієвий, все зрозуміло — хто ти. Якби ти був живий чоловік, який на 90 % з води, ти сказав би мені: «Та нічого я не думаю про вашу Сонячну систему! Мені є про що подумати й без неї. Он моя дружина, здається, втратила всі гальма».
— Саме за цим я до вас в Охтирку і завертаю, Анатолію Івановичу, — сказала Катька. — Хоч посміюся тут із вами по-людськи.
Їй майже шістдесят, не товста; настали такі часи, що відзначити це вже означає зобразити справжню жінку у всій її повноті. Так, худорляву — в повноті. Не так давно вона нарешті знайшла вірну подругу, першу й уже точно останню. Це Айн Ренд (1905–1982). Після її лекцій Катерина беззастережно прийняла її «об’єктивізм» — прямий і спокійний погляд на справжнє покликання людини. Це турбота про себе коханого, а не про когось іншого, зокрема дітей. Повністю розкрити власні, а не чиїсь здібності! На чиїсь, на когось іншого тебе просто не вистачить, якщо ти по-справжньому займешся собою, а хіба не для цього тебе вкинуто у світ? Чому ти повинна віддаватися тому, хто виявився тобі абсолютно чужим, хоч і був тобою народжений?
Днями Катерина зателефонувала вже з Києва. В її тоні була та гранична відвертість, яка інколи находить на закриту людину. Старший син вирішив напровсяк здобути бронь. Сам до матері по сприяння звернутись не наважився, передовірив дружині.
— Я їй сказала «ні» — і більше нічого. Жодного різкого слова. А вона мені крізь сльози: «Какая вы всё-таки грубая женщина!».
«Грубая» чи ні — це як подивитись, а те, що «женщина», виявилось таки суворою правдою. Підкоритись «політиці» у ставленні до власної дитини Катерині виявилось важче, ніж вона очікувала, коли читала мудру і мужню Ренд. Материнські почуття — від самої природи, а всі інші, навіть батьківські — хтозна від чого. Хай вони теж від природи, але все ж таки, мабуть, від якоїсь іншої.
Незвично довго не могла виговоритись.
Тепер, сказала, краще розуміє свого молодшого сина, позашлюбного. Той не квапиться в армію, але не думає й ухилятись, коли отримає відповідний наказ. Він одинак. Якщо залишиться після всього на сьому світі, то пробуде в такому ж стані до кінця днів. Це у нього принципова установка. Хоче прожити без сім’ї й дітей, бо вони, мовляв, прив’язують людину до одного місця — якщо не назавжди, то надовго, — а він планує прожити своє життя туристом. Заведе собі будиночок на колесах і кататиметься планетою, дивуючись «божественним природи красотам». Бо це й справді воно — щастя і вони — права людини.
Що йому дістанеться після матері — про це, наскільки Катерина помічає, він думає найменше. На відміну від старшого брата, а особливо від його життєвої супутниці, та й деяких інших родичів — тих, для кого вона Катька. Знали б вони, що їм, таким кмітливим, світить дуля — одна на всіх… Як це облаштувати, її юристи знають краще за неї, хоча серед її освіт є і юридична.