Те, що ультраправі сили в усьому світі відчувають тісний зв’язок з російською автократією, є цілком зрозумілим. Адже вони поділяють її ненависть до здобутків демократичної сучасності і сподіваються, що з її потужною підтримкою зможуть повернути колесо історії назад.
Не настільки очевидним, на перший погляд, є те, що значна частина лівих виявляє більш-менш відкриту симпатію або щонайменше велике розуміння до режиму Путіна, хоча той вже навіть не намагається прикидатися, ніби має щось спільне з соціалістичними ідеалами.
Така непохитна любов багатьох лівих до Росії є особливо прикметною, якщо взяти до уваги, що саме Карл Маркс, якого більшість з них шанують як свого ідейного прабатька, був затятим противником російського деспотизму. Він вважав його головним бастіоном реакції та вирішальною перешкодою для демократичного та соціального поступу в Європі.
У серії статей, опублікованих у 1856-1857 роках під назвою «Секретна дипломатія XVIII століття», Маркс визначив російську систему правління як «азійський деспотизм» і описав суть царської імперії: «Криваве болото монгольського рабства (…) було колискою Москви, а сучасна Росія є лише метаморфозою цієї монгольської Москви».
Маркс поєднав свою опозицію до російського імперіалізму та колоніалізму з рішучою підтримкою незалежності Польщі, яка наприкінці XVIII століття була розділена між Пруссією, Габсбурзькою імперією та Росією. Він різко критикував потурання великих західних держав російській «політиці поневолення». Зокрема, він звинувачував Велику Британію в тому, що вона зрадила боротьбу польського народу за свободу і дозволила Росії продовжувати свою реакційну експансіоністську політику.
Автор «Капіталу» та «Комуністичного маніфесту», як зазначає марксознавець Тімм Ґрассманн, з самого початку бачив у історії російської політики дві константи: автократію всередині країни та систематичні посягання на чужі території за її межами. При цьому Маркс розумів, що експансіонізм Москви завжди був спрямований на знищення історично прогресивних державних утворень, як-от Речі Посполитої, що мала сильні республіканські риси, — етнічно-культурно та релігійно гетерогенної багатонаціональної держави.
Як діагностував Маркс, Москва цілеспрямовано знищувала демократії та республіки, щоб запобігти поширенню духу свободи, який вони уособлювали, на Росію. Якщо замінити слово «Польща» на «Україна», то в твердженнях Маркса можна знайти надзвичайну актуальність — тим більше, що він також відкрито визнавав самостійність української нації. Однак, як нещодавно зауважив політолог Йорґ Гіммельрайх, вже тоді провідні соціалісти виступали проти позиції Маркса, заперечували право Польщі на існування і звинувачували польський рух за незалежність у тому, що він сіє розбрат у Європі.
Натомість Карл Каутський, який свого часу був провідним теоретиком Соціалістичного інтернаціоналу, слідуючи традиціям Маркса, вважав російський деспотизм головним джерелом політичної та соціальної реакції в Європі. Тому він засудив захоплення влади більшовиками в жовтні 1917 року як путч, що відповідав «ідеї диктатури, яка випливала з російської сутності». У своїй праці «Демократія чи диктатура» 1918 року Каутський висловив думку, що соціалізм нерозривно пов’язаний з демократією і може утвердитися лише в суспільствах, які вже мають більш-менш розвинені демократичні традиції. Німеччина ж, а саме Пруссія, «досі жила під режимом військової автократії та поліційного свавілля, який був настільки схожий на російський, що в деяких верствах населення сформувався такий душевний стан», який був сприйнятливий до російського принципу диктатури.
Це стосувалося значної частини лівих, які відтепер віддано підтримували радянський режим. Таким чином, російський деспотизм через «марксизм-ленінізм» та засновану на цій ідеології радянську владу заволодів ще і первісно емансипаторською ідеєю соціалістичного руху, поставивши її на службу своїм імперіалістичним і колоніалістським цілям.
Привабливість російського авторитаризму ще більше посилилася внаслідок Другої світової війни. Сталінський тоталітаризм тепер навіть деякі демократичні соціалісти сприймали як «антифашистську» силу, хоча спочатку Радянський Союз був союзником нацистської Німеччини, уклавши з нею пакт Молотова — Ріббентропа, і тим самим проклав їй шлях до війни. При цьому з поля зору випало те, що Радянський Союз складався не тільки з Росії, а головними жертвами німецької війни на знищення проти Радянського Союзу були Білорусь і Україна. Однак російський націоналізм приписує перемогу над нацистським варварством виключно собі — і численні ліві на Заході неухильно слідують цьому міфу.
Прийняття російського імперського наративу значною частиною західних лівих продовжувалося і після розпаду Радянського Союзу. Попри те, що сучасна агресивна політика Росії є продовженням політики Російської імперії, багато лівих продовжують вважати Росію противагою західному капіталізму, в якому вони вбачають причину всіх бід світу. При цьому вони ігнорують основні ідеї свого ідола Карла Маркса, сприймаючи його лише як радикального критика капіталізму, але не як рішучого противника антизахідних деспотій, зокрема російської. Звільнити ліве мислення від контамінації авторитарними та тоталітарними ідеологіями можна лише шляхом дерусифікації його історико-політичних передумов.