У своєму першому виданому романі «Сонячна лотерея» (1955) Філіп К. Дік майстерно поєднує передбачення високотехнологічного майбутнього, критику суспільства перевиробництва та комбінацію релігійного товариства з освоєнням космічних просторів.
Рівно через 70 років після першої публікації роману в Сполучених Штатах, у 2025 році, український читач має нагоду ознайомитися з «Сонячною лотереєю» у перекладі Гєника Бєлякова. Книжка вийшла у видавництві Komubook, що підготувало і видало вже десять книжок американського фантаста і філософа. Найпопулярнішими серед цього списку є: «Чи мріють андроїди про електронних овець» (1968), «Людина у високому замку» (1963) та «Затьмарення» (1977), а також інші, не менш захопливі романи, як-от «Звихнутий час» (1959), «Убік» (1969) чи «Валіс» (1981). А одинадцята книжка, «Радіо “Вільний Альбемут”» (1976), уже в процесі роботи, і за бажання можна долучитися до підтримки проєкту на сайті видавництва.
Незайве буде зазначити, що всього Філіп К. Дік написав 44 романи, а це значить, що українською перекладено вже майже чверть доробку великої форми американського письменника. А ще ж не забуваймо про 121 оповідання Філіпа К. Діка. І тут український книжковий ринок також наздоганяє згаяне за часи радянської окупації й російського впливу: станом на зараз вийшло три з чотирьох томів «Повного зібрання творів короткої прози» Філіпа К. Діка у Видавництві Жупанського.
Нині український читач має можливість ознайомитися з усіма оповіданнями американського письменника до 1955 року і прочитати перший опублікований роман «Сонячна лотерея», що вийшов того-таки року. Хронологічне читання дозволяє простежити динаміку творчості Філіпа К. Діка й відчути додаткову радість навіть з урахуванням того, що його ранні оповідання нерівномірні і часто були першою пробою пера молодого американського письменника, якому редактор часом допомагав надати тому чи тому оповіданню, крім оригінальної ідеї, ще й структури.
Однак, на відміну від оповідань, які Філіп К. Дік доти переважно писав, «Сонячну лотерею» хочеться уявити як простір, усіяний морем ідей. Закономірно, що через велику їх кількість лише деякі розкриті повною мірою. Міпвік-зв’язок, телпи, Пелліґ, амулети, присяга, Вікторатор, Класифікаційна система, теорія Мінімаксу — М-гра, асасини, — здається, що голова може піти обертом від особливостей світу, що його вибудовує Філіп К. Дік.
Криза перевиробництва у світі «Сонячної лотереї» призвела до того, що більшість продуктів просто спалювалася, а частина — розігрувалася за допомогою вікторин. З часом розігрування холодильників і телевізорів стало підґрунтям для реальніших речей — влади і престижу. Головним призом стала «найвища посада розподільника влади — Вікторатора, яка передбачала керування самою Вікториною». Як пояснює автор, «розпад соціальної та економічної систем відбувався повільно та поступово, але ґрунтовно. Він проник так глибоко, що люди втратили віру в закони природи». Так у суспільстві утвердилась теорія Мінімаксу — М-гра, що з математичної теорії переросла в військове та фінансове знаряддя і зрештою стала основою правління.
На Вікторатора на цілком законних підставах у рамках «Конвенції виклику» полюють асасини, і саме цим обмежується термін правління представника влади. Погодьтесь, з урахуванням нещодавньої розмови російського і китайського диктаторів про життя до 150 років ідея вбивства асасином як переривання правління «безсмертних» узурпаторів може виявитися цілком реалістичною — як, маємо визнати, і більшість ідей американського фантаста. Будова асасина Пелліґа, до слова, напрочуд сильно напрошується назватися прототипом концепції «Аватара» з фільму Джеймса Кемерона.
Якщо продовжити говорити не лише про ідеї, а й про тяглість вибудовування персонажів, що проходять шлях від оповідань до одного з найбільш ранніх романів Філіпа К. Діка, то варто згадати Картрайта, «ремонтника електроніки й людини совісної». Картрайт розчарувався в М-грі й став престонітом — членом релігійного товариства, що вірить в ідеї Джона Престона, «астронома-дивака, що змусив обсерваторії шукати його планету». Картрайт є типажем техніка, раціональної людини, що лагодить не лише механізми машин, а й суспільний устрій. Він є еволюційним продовженням Томаса Коула — здібного чоловіка з минулого, що проти своєї волі переноситься у майбутнє. Томас Коул — персонаж оповідання 1953 року «Чоловік-змінна» — може як полагодити невидимі оку мікроскопічні клеми та дроти для міжгалактичної турелі, так і «пофіксити» креслення пристрою для дистанційного голосування, що мало б зміцнити народне волевиявлення на противагу купці тиранів.
Звісно, у «Сонячній лотереї» не обійшлося без роботів. У ранніх оповіданнях Філіпа К. Діка вони можуть бути безособовим персоналом, що виконує різну технічну роботу, або зустрічаються читачу як роботи-няні, що, окрім догляду за дітьми, влаштовують між собою двобої. І навіть оповідання про прототип СhatGPT вийшло з-під клавіатури Ф.К. Діка в Америці ще в тому році, коли у ворожому для Діка таборі виходив номер газети «Правда» про смерть Сталіна. ChatGPT у його версії називався паскадом і мав оболонку робота, на відміну від віртуальності штучного інтелекту, з яким маємо справу в сучасності. У «Сонячній лотереї» роботи мають загальну назву «Макміллани»: Макміллани-новиномашини, Макміллани-таксисти, Макміллани-контролери-квитків. Тобто вони виконують практично всю низькокваліфіковану роботу і тим самим забирають робочі місця в «неклів» — некласифікованих людей. Бути неклом — страшний сон для кожного представника суспільства Федерації Дев’яти Планет, адже таких, імовірно, мільйонами вивозять до трудових таборів на Марсі. (Безперечно, тут напрошується паралель із нацистськими концтаборами, про які Філіп К. Дік пізніше матиме нагоду прочитати у «Злеті й падіння Третього Райху» Вільяма Ширера і використати ці свідчення для написання «Людини у високому замку».)
Тож краще мати кваліфікацію, скажімо «класу, 8–8» зі спеціалізацією біохіміка, як у Бентлі, головного героя роману. Також було б чудово (а це далеко не всім вдається!) скласти присягу на посадову вірність Вікторатору. Щоб краще зрозуміти принцип присяги, уявіть, що коли ви влаштовуєтесь на роботу, скажімо, в одну з київських книгарень, то замість трудового договору маєте скласти присягу книгарні або ж, у деяких випадках — власникові особисто. А щоб усе точно вдалося, непогано мати декілька амулетів на щастя. Не забуваймо також, що співбесіду проводять «телпи» — телепати, що вміють сканувати думки. Якщо при всьому цьому ви маєте сміливість шукати справедливості у світі, що у прямому ефірі стежить за спробою вбивства правителя (ще одна жахлива паралель з нашим світом), то у вас багато спільного з Бентлі.
«Сонячна лотерея» не має шокуючого повороту сюжету, який бачимо, наприклад, в «Убіку». Ми не можемо вважати цей роман передвісником «Матриці», як писала про доробок американського фантаста польська нобелівська лауреатка Ольга Токарчук в есеї «Світ є пасткою». Тут немає затишних домівок і втілення розміреного американського життя, як у «Звихнутому часі» (а заразом і нав’язливої паралелі з фільмом «Шоу Трумана»). Ба більше, «Сонячна лотерея» має певну неоковирність і схематичність сюжету, за якими проглядаються нитки роману. Так, перспективна лінія з товариством Престона і польотом у космос залишає більше запитань, ніж відповідей. І це явно не той випадок, коли Філіп К. Дік підводить читача до філософської дилеми. Скоріше це був швидкий спосіб «зафіналити» паралельну лінію сюжету.
Водночас цілісна світобудова, що поєднує високотехнологічне суспільство і архаїку, квазіфеодалізм і телепатичні здібності, роботів і асасинів, — сприяє тому, що читач, попри певну прямолінійність оповіді, вірить написаному. Етичні вибори, що їх мають робити персонажі, поруч із питанням про суспільну справедливість (хоч і дещо наївне її вирішення) спонукають брати «Сонячну лотерею» до рук як пошановувачу ранніх оповідань автора, так і кожному, хто хоче зануритись у дивний і зовсім не новий для нас світ Філіпа К. Діка.