У розмовах із Павлом Семеновичем краще не згадувати охтирських поеток і поетів.
— Графомани і графоманки! — волає. — Невтомні, як їм і належить! Самозакохані, своїми творами тільки смак людям псують.
Сказати йому, що тих поетів і поеток майже ніхто не читає, тож нічого страшного? Та це його не заспокоїть.
— Ні, псують людські смаки. Псують самим своїм існуванням, тим, що ходять вулицями.
— І що ж із ними робити?
— Очікуєте, що я скажу — розпізнавати, ловити і жбурляти за ґрати? Ні. Розпізнавати — так. А ловити — ні. Тільки розпізнавати. Для чого? Щоб краще усвідомлювати їхню шкоду. Шкоду дітям, юнацтву, шкоду нації. Бачу, бачу: вважаєте мене снобом. Маєте деяку рацію. Я дійсно ціную свою панську культуру, вишуканий смак.
Павло Семенович — один із кількох колишніх учителів, яких я непогано знаю в Охтирці. Кажу про тих педагогів, які покидають школи не зовсім з власної, а то й зовсім не з власної волі. Кожен такий якось відхиляється від більшості, яка товчеться в учительських. Не такий, як усі, пояснить вам директорка.
Хоч-не-хоч, а подумаєш: це ж яким сміливим треба було бути, щоб виступити проти шкільної художньої самодіяльності! І за кожної нагоди оголошувати власне скорочення: «худса». «Худса» не яка-небудь — шкільна. Це ж те саме, що повстати проти існування самої школи. (Тут я з ним погодився б — щоправда, мовчки, разом, думаю, з директоркою.)
Після школи Павло Семенович знайшов себе в гаражній економіці. По цій галузі Росія завдала помітного удару 13 березня. Тоді було знищено одразу близько 40 гаражів у кооперативі на околиці міста, серед них і гараж Павла Семеновича. Там він лагодив автівки і поновлював меблі. Згоріло все обладнання і… бібліотека. Так, бібліотека. Одну стіну в гаражі Павла Семеновича займали книги. Ідею йому підказав смітник поруч: із початком війни люди стали зносити туди російськомовні книги. Ними Павло Семенович і розжився. Видовище заповнених тими книжками полиць, треба сказати, вражало. Сім метрів довжини, два з чимось висоти від підлоги до стелі.
Не треба, втім, думати, що Павло Семенович, людина освічена та ще й сноб, зараз гірко страждає від такої втрати. Ні. У нього є хатина на садовій ділянці, де він облаштовує дублікат того зібрання. Книг вистачає — люди й далі їх викидають. Ще не всі викинуті, як не дивно. Павло Семенович каже, що збирає їх для історії — щоб через скількись-то десятиліть хтось зміг побачити, що було по охтирських квартирах і хатах перед війною. Соціологічний матеріал.
Свого часу люди позбавлялися навіть ікон. Після революції 1917 року, коли нова — робітничо-селянська! — влада сказала, що Бога нема. Хтось викидав ікони на смітник, хтось спалював, а були тіточки, у яких вони слугували накривками для горщиків, глечиків, макітр тощо. Через кілька десятиліть учитель Луньов збирав їх по хатах для тепер відомого музею в своїй Пархомівці, за 30 кілометрів від Охтирки. Ікони, звичайно, були різної якості — як, до речі, й книги.
— Хай я буду для вас — та й для себе — сноб, але є дещо навіть в Охтирці, що мене не просто задовольняє, а доводить до святої нестями, — каже Павло Семенович. — Це спортивні гуртки, школи і секції. З них виходять переможці не тільки тутешніх змагань. Які тут у нас дівчатка-борчині, самбістки і боксерки, які футболістки! Художня гімнастика — просто клас! І як їх багато, таких дівчат і хлопців, і які невтомні їхні тренери, як вони люблять свою справу, а головне — знаються на ній! Справжні професіонали. Дивуюсь: звідки це в Охтирці? Посереднє ж містечко… Щось, значить, у ньому завжди було таке вишукане, що відповідає моїм снобістським вимогам. Щось шляхетне, аристократичне. Коли дивлюсь, як вони тренуються, як змагаються, як перемагають, я згадую… ну, ви вже здогадались, кого. Ніцше, вічна йому пам’ять, хоча Толстой і розгледів у ньому хворого на всю голову ще до того, як той справді з’їхав… Ось скажіть мені, чому я балакаю якраз про цього великого сноба? Яку з його ідей згадую?
— Мабуть, те, що він писав про тіло.
— Отож! Щоб стати надлюдиною за всіма показниками, треба починати з турботи про своє тіло — щоб воно було в повному порядку. В надпорядку! Тіло надлюдини має бути бездоганним. Красота тіла і висота духа — це пов’язано. Ніцше посилався на древніх греків, вимагав від німецької шкільної системи особливої уваги до фізкультури.
Мені часом приємно слухати таку Павлову балаканину. Давно, коли ще не читав Ніцше, я зрозумів, що в справжній школі головними предметами повинні бути музика і фізкультура. І не фізкультура, а фізична культура — так треба називати сей предмет. Наголос робити на культурі. Моє глибоке переконання — викладачам фізичної культури і музики треба платити більше, ніж іншим. І робити особливий відбір таких. Школа без бодай одного майстра спорту в учительській — не школа. Отак має бути!
— Знаєте, який вираз у моїх очах найгидкіший? — підтримує мене Павло Семенович, щоб повторити своє. — «Любительський спектакль». До нього — «художня самодіяльність». Гидка будь-яка, а художня, «худса» — втричі. Брати участь у будь-якій самодіяльності — себе не поважати. Це ж значить, що ти цінуєш у собі неповну придатність до чогось більшого, справжнього. Навіть пишаєшся своєю невмілістю. І не кажіть мені… Будь ласка, не кажіть, що народні пісні, казки й усе таке — породження самодіяльності. Сам знаю. Все знаю! А відчуваю те, що відчуваю.
Ми топчемось із Павлом серед собачих і котячих могил у лісі на околиці Охтирки. Це справжнє собачо-котяче кладовище, і воно — повноцінне, можна сказати, ідеальне творіння народної самодіяльності. Навкруги прекрасний сосновий ліс, високий, чистий, під ногами білий відбірний пісок, скрізь дерева видно нові розкішні околичні будинки. Ніяка влада ніколи не обирала місця для цього цвинтаря, не встановлювала ніяких порядків стосовно нього. З року в рік всяк охочий привозить чи приносить сюди труп домашнього улюбленця чи улюблениці, ставить йому/їй пам’ятник чи обеліск із текстом, який кому підказало скорбне натхнення. Найчастіше це кличка покійниці/покійника і роки її/його перебування на сьому світі. «Персей», «Тайрон», «Рена», «Дашка»… А ось і «любимий Масик» із хрестом над могилкою.
— Хрест над собакою! — таким зітханням Павло Семенович зустрічає немолоду пару, яка, гуляючи, теж набрела на це видовище. Жінка обурюється побаченим, чоловік її заспокоює:
— Не клопочись. Над тобою теж хрест поставлять.
— Що за порівняння? — дивується вона. — Мені радіти чи як? Я тобі любима кішечка чи, може, нелюбима сучка?
Уздовж цього кладовища вже три роки тягнеться траншея. Вона зразу почала осипатись, бо ліс стоїть, як сказано, на суцільному піску.
Якось за чаркою в хатинці Павла Семеновича я жартома сказав, що в побуті сноб може сприйматися як звичайний буркотун. Все йому не так, усі не такі, недостатньо досконалі.
— Як ви сказали? — зрадів він. — Буркотун? Чудово! Візьму за псевдонім. Буду собі нагадувати, хто я, за великим рахунком, такий.
Павло Семенович усвідомлює, що для взірцевого послідовника Ніцше він помітно товстуватий і не дуже зграбний. Що ж до вусів, то вони якраз у смаку того німця. Також Павло Семенович гарно і самовіддано танцює — німецькому філософові це точно сподобалося б, бо казав же, що повірить у Бога, тільки коли впевниться, що Всевишній уміє танцювати. Сердиться (не він, не Ніцше, а Павло Семенович), коли я, бува, скажу мимохіть, що зневагу до «худси» він собі вигадав замість спокійно бачити в ній те, що в ній є, і не вимагати від неї нічого більшого.