Вічний пошук опори: до 190-річчя Олександра Потебні

1835 рік. На хуторі Манів біля села Гаврилівка Роменського повіту народився Олександр Потебня, а в Німеччині помирає Вільгельм фон Гумбольдт. Рік життя і рік смерті двох сильних мовознавців, філософів, викладачів. Потебню надихали ідеї Гумбольдта, але досягти такого самого рівня слави він міг тільки потенційно. Щоб вийти на світові межі, треба сприятливий ґрунт. Без нього є ризик дисбалансу.

Походження як опора

У 1836 році родина Олександра Потебні переїхала з хутора Манів у Ромни, містечко на березі річки Сула. За спогадами Дмитра Овсянико-Куликовського, був Потебня «коренной и, можно сказать, типичный малоросс, из мелкопоместных дворян Полтавской губернии». Саме прізвище в нього — козацьке, буквальна назва бокової частини кінського сідла.

Ще один факт єднає історію Потебні з Гумбольдтом. Обоє виросли в родинах, звідки походило чимало знаних людей. Брат Вільгельма, Александр фон Гумбольдт — відомий науковець-натураліст. А ось брати Олександра Потебні були військовими й революціонерами. Зокрема, Андрій Потебня загинув у 1863 році у часи польського повстання в битві проти російських військ біля замку Пєскова Скала. Того самого року Потебня-старший мусив повернутися з закордонного відрядження — відбулася показова історія у Львові. Австрійська поліція депортувала Олександра за підозрою в зв’язках із польськими повстанцями. А в російській пресі він отримав тавро «малорусского сепаратиста». Непростий епізод. Замість вільної праці й нових відкриттів — зневіра у власному ж імені, яке приєднувало небезпеку.

Страх конфліктує з походженням як силою. Воно ж бо — перша опора і для життя, і для праці. Народна словесність і мова заохотили Олександра Потебню до дослідницьких практик.

«Исходною точкою моей, иногда заметною, иногда незаметною для других, был Малорусский язык и Малорусская словесность», — цитата з листа Потебні до Адольфа Патери 1886 року. Саме на українському ґрунті Потебня ставав науковцем. Він навчався в Харкові (спочатку на юридичному, а потім на історико-філологічному факультеті). Був задіяний у харківській громаді, брав участь у зборі фольклору. Не те щоб це надоригінальна історія — та направду унікально, як Олександр Потебня зміг перетворити цікавість до всього народного на складну систему. Вміщує вона філософію й науку.

Харків як місто опори

За життя Олександра Потебні Харків — по-справжньому опірне місто для українських інтелектуалів. Тут Олександр Опанасович був студентом, викладачем, дослідником. Справа Потебні —ніби ще одне харківське «обличчя»: інтелектуальне, зосереджене. Наукова вишуканість і відданість викладанню не полишали Потебню до кінця життя. Навіть втративши змогу приходити в університет самотужки через хворобу, він кликав студентів на лекції додому.

Юрій Шевельов теж був студентом Харківського університету, але вже після того, як Олександр Потебня завершив викладання там. Тож молодший колега намагався «реконструювати» образ видатного мовознавця саме як людини. Про що він думав? Чим жив? І чому міркував так, а не інакше? Почитати про це можна у виданні праць Потебні «Мова. Національність. Денаціоналізація» з передмовою Шевельова. Він лишає там коментарі, зокрема, про «страхітливу ерудицію» відомого попередника. Мовляв, не кожен осягне читацьку мандрівку працями Потебні. Ну а що поробиш, коли широта думки варта масштабного обрамлення.

Опора в собі

Хоч Олександр Потебня писав здебільшого російською, та часом перекладав українською. Зокрема лишив для нас кілька перекладених уривків легендарної «Одіссеї», виданих Олександром Русовим. Тут подвійна користь: ми маємо ще один зразок українськомовної «Одіссеї», а Потебня завдяки цим перекладам зберігав у собі українську опору. Завдяки їй і лишався сам собою.

Олександр Потебня — вчений, що заохочує спиратися на себе. Шевельов у статті «Олександер Потебня і українське питання: Спроба реконструкції цілісного образу науковця» згадує показовий приклад: «Начебто це відбувалося так: зайшовши до аудиторії, він розгортав Буслаєва “Опыт иссторической грамматики русского языка” (в російській лінгвістиці того часу Буслаєв уважався найвищим авторитетом), читав звідти уривок, закривав книжку і проголошував: так говорить Буслаєв. Але факти цього не підтверджують. І починав розвивати власні думки. Такі далекі від Буслаєва, як тільки може бути».

Видно, що методика Олександра Потебні — переосмислення. Не суцільна довіра до попередників, а сумнів. І йдеться тут не про необґрунтовану неповагу, а скоріше про бажання істини. З сумніву найлегше прийти до значущих відкриттів.

Націоналізація

Що може дати опору в державності? Як стверджував сам Потебня, один із варіантів — націоналізація, бо вона створює міцний ґрунт. Його учень і послідовник Дмитро Овсянико-Куликовський в спогадах писав про невдоволення Потебні. Мовляв, того розчаровувала нездатність українства до самоствердження. Початок ХІХ століття — період, коли ще можна друкувати українською, більш-менш лояльний час для розвитку і націоналізації. Та великого поштовху не відбулося: багато в чому українська інтелігенція сама сприяла русифікації. Тож Потебня буцімто розчаровано констатував, що, мовляв, до нації цьому народу не вирости.

Натомість Овсянико-Куликовський переконував, що наявність видатного поета вже говорить про національну силу, Тараса Шевченка згадав для прикладу. Потебня ж не вбачав у цьому достатніх аргументів: казав, це радше «етнографічний матеріал», ніж причина національного пробудження. Хоч Потебня мав такі скептичні думки, все ж у його словах є частка самозаперечення. Адже багато в чому саме його діяльність підтримує українську національну основу донині.

На противагу націоналізації як силі є протилежний руйнівний процес — денаціоналізація. Для Олександра Потебні вона була не просто інструментом для знищення ідентичності й національних ознак. Денаціоналізація зменшує енергію думки, у світі втрачається ще одна особлива мудрість. А сам денаціоналізований народ (те саме, що переможений) потрапляє в розумову залежність від колонізатора. Вбити може не тільки фізичне знищення — позбавлення мови й суб’єктності теж руйнує.

Загрози цілісності

Надважливою для Потебні була цілісність свідомості — головної опори людської думки. Руйнувати цю опору можуть чинники, що так чи інакше звужують світогляд і мислення. Однією з проблем Олександр Потебня вважав двомовність. Є діти, які вдома змалечку розмовляли однією мовою, а в школі іншою. Почута мова з народження вже сформувала конкретний світогляд. В ідеалі в школі діти мали б набувати нових знань на вже сформоване мислення. Та, за Потебнею, інша мова в навчальному закладі переінакшує думку, а не доповнює її.

Свідомість перетворюється на палімпсест: набуте стирається, нове нашаровується. Вчений вважав, що двомовні діти поступатимуться в світоглядному розвитку, адже їхня свідомість розшарована, несистематична. Згадував про російську аристократію з її наполегливим бажанням розмовляти французькою. Потебня вбачав тут жагу зарахувати себе до іншої ментальності через мову.

Натомість Юрій Шевельов підважив аргументи професора через його власну біографію. Потебня змалку чув українську, потім польську й російську в навчальних закладах, а ще постійно вивчав нові мови. Та слабкою й розшарованою його думку аж ніяк не назвеш.

«Наведені погляди Потебні дуже спірні. Найкраще їх спростовує біографія самого вченого. Дома в дитинстві він говорив українською мовою, загальне навчання в школі провадилося польською, а російська викладалася як предмет. Очевидно ж у школі він засвоїв німецьку, французьку, грецьку й латинську. Результат його освіти не назвав би я ідіотським».

Мова формує думку

Мова для Олександра Потебні — наче людський зір. Змінити щось у будові ока — і вийде зовсім інше бачення світу. Так і переінакшення в мовній системі впливають на людську думку, бо ж наше мислення сформоване мовою(як стверджував Потебня). Можна не стовідсотково вірити в цю ідею, бути обережним. Та є на противагу сумнівам один влучний аргумент Потебні. Якби мова не впливала на мислення, то вивчити іншу мову було б дуже легко. А це не зовсім так. Схоже, рідна мова справді формує конкретну структуру мислення.

Французький філософ Мішель Фуко в праці «Археологія знання» писав, що «систему думки також можна реконструювати, лише виходячи з точно окресленої мовної сукупності». Дослідник жив пізніше за Потебню, але судження схожі: за мовою видно думку.

Студенти мовознавчих кафедр вивчають Олександра Потебню як «представника психологічного напряму». Можна почути окремо зібрані цитати, загальні ідеї. Та без занурення в історію самого Потебні важко знайти суть. Чому саме мова для нього формує думку? Можливо, впливало те, що без права користуватися рідною змалечку мовою сам Потебня відчував зміни у своєму мисленні, творчій здатності?

Вільне послуговування рідною мовою — одна з основ стійкості нації. А вона, своєю чергою, дає можливість бути стійкою й свідомості. Остання й так непросто співвіснує зі світом, бо кожен бачить все навколо по-різному.

Олександр Потебня лишив ідею: мова є водночас розумінням і нерозумінням. Коли ми чуємо слово, то наш досвід представляє різне бачення одного й того самого: «Каким образом подѣ словом “свѣеча” я могу понимать точно то же, что мой собеседник, когда органы восприятий у нас различны, а накопление воспоминаний (об этом) различно гораздо более того?». Бачимо, що за мовою ховається специфічний погляд на світ і особлива історія.

Післяслово

Життя Олександра Потебні дещо нагадує недоскладений пазл. Якісь картинки загублені, і без них не виходить повноцінно завершити збір. Справжній «ти» лишається в глибинах свідомості. Бачити можна лише обриси, виявлені назагал, або й узагалі зіграні ролі.

Знаємо точно: Олександр Потебня був не тільки авторитетним науковцем, а й надійним чоловіком для Марії Францівни Заленської, дочки харківського видавця. Власна родина Потебні стала справжньою науковою династією. Син Олександр став знаним електротехніком, а Андрій — ботаніком, спеціалістом з мікології.

Ім’я Олександра Потебні — символ певної наукової традиції. Вплинули його ідеї і на дослідників Харківської школи того часу, і на сучасних по всій Україні. Інститут мовознавства названий на його честь. По суті, Олександр Потебня лишив своє ім’я як опору. А ще його історія — про те, як важливо спиратися на власне бачення, хай там що.