У віці двадцяти п’яти років Володимир Винниченко написав свою першу хуліганську п’єсу «Дизгармонія». Оскільки авторська провокація була очевидною: її головний герой ліворадикал Мартин бере участь у політичній боротьбі та проповідує «нову мораль», її, звісно, одразу заборонили до показу на сцені. Мораль «це вигадка для слабких» – запевняє Мартин, а сам він – сильна особистість, ніцшеанська надлюдина, якій мають підкорюватися слабкіші, ті, з якими немає сенсу рахуватися. Провокація текстом явно вдалася, бо навіть непоставлена «Дизгармонія» збурила величезну дискусію довкола постаті Мартина й хвилю звинувачень письменника в цинізмі. Але про Винниченка заговорили також як про ідейного, винятково перспективного автора, якому таки вдасться збудити український театр від зачарування козацьким минулим і сільськими краєвидами.
Наступні п’ять Винниченкових п’єс, чиї події розгорталися переважно в середовищі революціонерів, що їх на початку ХХ століття кликали «товаришочками», також не мали шансів потрапити на сцену. Цензура імперії не дозволяла до показу вистав про неблагонадійних, яким був і сам автор, що в 1910-і роки переховувався то за кордоном, то на київських таємних квартирах. Але амбітне бажання ствердитись як митець, а не лише радикальний політик і, що важливо, репертуарний драматург, чиї п’єси пануватимуть на сценах світу, Винниченка не залишало. І от 1910 року з’являється його нова драма «Брехня», в якій вже не було політизованого сюжету. Головною, тобто провокаційно-притягальною постаттю тут стала Наталя Павлівна, яка на перший погляд здається турботливою господинею, люблячою дружиною, слабкою незахищеною істотою.
Від часу появи на сцені Київського театру Миколи Садовського у 1911 році (режисер Іван Мар’яненко) «Брехня» отримала статус найпопулярнішої п’єси Винниченка, чий успіх не перевершив його наступний драматичний твір із химерною назвою «Чорна Пантера і Білий Медвідь» (1911). «Брехню» першою екранізували на студії «Біофільм» ще 1918 року, а феномен її популярності чимало дебатувався українськими мистецтвознавцями та літературними критиками, які назвали твір «драмою живих символів» (Микола Вороний). А коли «Брехня» таки дісталася європейської сцени на початку 1920-х років (Данія, Італія, Німеччина, Норвегія, Чехословаччина), Винниченкові п’єси так само активно обговорювала іноземна преса, наче повторюючи за українцями, що йдеться про наступника Генріка Ібсена та Августа Стріндберга, глибокого знавця психології. І це точно був перший випадок, коли твори українського автора ще за його життя дискутуватися зарубіжними інтелектуалами.
Афіша Молодого театру
Жадане визнання на європейській сцені прийшло до Володимира Винниченка вже після успіху в Україні, після того, як близько десятка його різних п’єс пройшли багатьма сценами Російської імперії.
1917 року його драмами в Києві відкривалися одразу два нові українські театри – Молодий та Національний, а у 1918 році, коли він обіймав впливові урядові посади, за його новими текстами буквально полювали й ставили «з коліс» «Панну Мару» і «Між двох сил».
Нова смуга Винниченкового життя – тепер вже назавжди емігрантського, що і принесла йому літературно-мистецьку популярність за межами Україні, почалася слідом за політичною поразкою в Берліні 1921 року. У якості трампліну для злету й майбутнього утвердження як репертуарного автора Винниченко хотів використати свої кращі, тобто найкасовіші і найвідоміші п’єси 1910-х років «Брехню» та «Чорну Пантеру…». Принагідно, до Берліна якраз прибула одна із театральних труп–втікачок із колишньої імперії, що представляла «Чорну Пантеру…» в головній ролі з популярною актрисою Оленою Полевицькою. Її експресивна гра, під враженням від якої знаходився і Лесь Курбас, і сам Винниченко, і багато інших, надихнула німецьких кінематографістів зафільмувати цю п’єсу. Винниченко сам написав сценарій і вже 14 жовтня 1921-го відбулася прем’єра німого фільму «Чорна Пантера» режисера Йоганнеса Гютера, де головні ролі зіграли Олена Полевицька (Рита) й уродженка України Ксенія Десна (Сніжинка).
Олена Полевицька
Магія цієї стрічки, знятої не без вкраплень експресіоністської естетики, мала стати частиною промоційної кампанії майбутньої постановки «Чорної Пантери…» на берлінській сцені. Адже «Брехня», показана в червні 1921 року в Лейпцизькому театрі «Шаушпільхауз» вже мала успіх і рецензенти визнали спектакль прекрасним, знову пригадавши творчість Ібсена та Зудермана. Авторські права на «Брехню» придбав театр у Нюрнберзі, берлінський «Фольксбюне» готувався до її прем’єри в листопаді 1922 року, протягом цього ж року «Брехня» пройшла в Мюнхені, Цюріху, Копенгагені. Не дивно, що Винниченко намагався втриматись на хвилі цієї удачі, тож і агітував друзів до створення «Українфільму», де екранізувалися б його п’єси і це підтримувало б інтерес до України.
Однак прем’єра 1922 року «Чорної Пантери і Білого Медведя» в берлінському театрі «Трибуна» стала провальною. Критики, а за ними й публіка визнали і п’єсу, і спектакль незрозумілими, режисуру називали безпомічною, а гру дилетантською. При цьому вони повсякчас порівнювали німецьку виставу з тією, де грала Олена Полевицька російською та віддавали перевагу останній. Власне і фільм, сценарист якого, тобто сам Винниченко, переніс події до українського села, а фінал позбавив трагічної розв’язки, мав значно більше прихильників, ніж спектакль в театрі «Трибуна».
Олена Полевицька
Так чи інакше, підступна невдача «Чорної Пантери…» на берлінській сцені закрила Винниченкові перспективи входження в коло запитуваних авторів, хоча паралельно в інших європейських театрах продовжували грати «Брехню». Її постановник у берлінському «Фольксбюне» Фрідріх Кайслер навіть опублікував у місцевому театральному виданні велику статтю, пояснюючи поведінку героїні. По всьому ж, виходило, що публіку більше принаджувала двулика пристосуванка Наталія Павлівна, ніж відверта та агресивна Рита. І такому глядацькому баченню ще більшої переконливості надавала режисура: Фрідріха Кайслера в Берліні та Яна Бора у Празі. Обоє вони були послідовниками метра тогочасної європейської сцени Макса Рейнгардта, тож вміли відтворювати на сцені заплутані психологічні картини, з багатьма підтекстами і натяками, на відміну від режисерів-експресіоністів театру «Трибуна», де орієнтувалися на драму крику й відчаю.
Можливо, міркуючи про невдачу німецької «Чорної Пантери…» тим більш прикрої на тлі постійних звернень театрів до «Брехні», яка в середині 1920-х років дісталася до Італії, де в головній ролі виступила Ема Граматіка, Володимир Винниченко дошукався ще однієї причини фіаско. На відміну від фільму зі зміненими обставинами, події в спектаклі розгорталися десь на Монмартрі, серед французької богеми, що саркастично зауважив рецензент. Менше ніж за чотири роки після закінчення війни згадка про Париж, а отже і про убогий версальський вагончик з принизливою капітуляцією, не могла не викликати у глядача роздратування. Війна та політика вкотре позначалися на театрові, нагадавши про невивчений урок.