Уперше я побачив Мстислава Чернова по дорозі до Миколаєва: він закінчував зйомки фільму
«20 днів у Маріуполі», а я працював над фільмом «Чому Україна».
Ми зустрілися в Києві напередодні поїздки Зеленського до Вашингтона: я приїхав, щоб взяти у нього інтерв’ю, а Чернов готувався супроводжувати президента в подорожі.
Потім ми бачились у Каннах, де наші два фільми, разом із фільмом Аріани Шмен, відкривали фестиваль.
Можливо, ми перетиналися, коли я висвітлював битву за Часів Яр, а він, за 10 кілометрів від нас, – бої, задокументовані в новому фільмі «За 2000 метрів від Андріївки», який цими днями вийшов у прокат.
Я не вперше бачив скромного митця, який ніби ховається за своїм доробком, намагається залишитися непомітним на його тлі. Проте, ніщо з того, що я знав про нього, не підготувало мене до такого шоку: його фільм – шедевр.
Я знаю два способи знімати війну. Перший — у великій перспективі в часовому та просторовому вимірах, у форматі щоденника і, отже, у режимі розширення.
Другий – на короткій дистанції, в спільному часі та просторі, зосередившись на одній битві, і так би мовити, в інтенсивному режимі.
Другий режим передбачає цілковите занурення.
Проживання без ретроспективного погляду та відстороненості від поля бою.
Чернов поставив на те, що одна лише сукупність облич, на яких зупиняється камера, може сказати більше, ніж дорожній фільм про «загальну картину», яку Фабріс намагався змалювати у Ватерлоо.
Таке завдання поставив собі Чернов.
Фільм тривалістю 1 год. 51 хв. – це супровід улітку 2023 року 3-ї штурмової бригади в повільному підйомі на висоту 2000 метрів над лісосмугою, що відділяла її від російських військ, котрі закріпилися в селі Андріївка.
І я давно не бачив нічого подібного в цьому жанрі.
Ми знаходимося в окопі, разом із солдатами.
Поряд із ними, коли вони риють траншеї, щоб не загинути, або коли танк виходе і з’являється дрон, що його розтрощить.
Разом із ними, коли на ліс, посічений кулями, сиплеться град снарядів.
З ними, коли зі скривленими від страху обличчями, вони кричать ворогу, що він має здатися, щоб не померти.
Ми з пораненими, які втратили надію і кличуть на допомогу, і з вмираючими, які благають: «Залиште мене… рятуйтеся…»
З офіцером, який знаходить кота і ховає його у своєму мішку перед тим, як оголосити наступ.
З іншим офіцером, який, не знаючи, що помре через два кадри, користується затишшям і поривом свіжого повітря, щоб розповісти свою історію, помріяти про нормальне людське життя і про душ.
Ми також поряд із солдатом із застиглим поглядом, який вже не бачить мертвих мух, що над ним кружляють, і не здригається, коли новий снаряд падає поруч, – він втрачає розум.
Ми згадуємо «317-й батальйон» П’єра Шендорфера.
Своїм ліричним, медитативним голосом за кадром Чернов нагадує «Червону лінію» Терренса Маліка, дія якої зосереджена на штурмі пагорба в Гуадалканалі.
Згадуємо про «Гамбургер-Хілл» Джона Ірвіна, – фільм про довгу облогу пагорба у В’єтнамі, який прозвали «М’ясорубкою».
Можемо згадати «Шляхи слави» Стенлі Кубрика, завдяки віртуозності камер, що солдати прикріпляли до шоломів, а Чернов та його команда самі несли на плечах.
І коли, нарешті, двоє вцілілих бійців бригади входять у зруйновану Андріївку і встановлюють на руїнах містечка український прапор, для якого вони самі змайстрували жердину, не можна не згадати про останню сцену фільму «Слава нашим батькам» Клінта Іствуда, де виснажені морські піхотинці піднімають американський прапор на японському острові Іводзіма.
Все це – заради цього?
Ці штурми, страждання, ночі без сну на постелі з хмизу або глини, ці дні в окопі, щоб сховатися від дронів, ці вкрадені або зруйновані життя, ці мертві друзі і їхній запах мокрої тварини, коли вони стікають кров’ю, – це пекло на землі, все це – для того, щоб звільнити купу каміння і пилу?
У фільмі порушується це питання.
Є ідея брудної, потворної війни, яка не має сенсу.
Гірше того: в коментарі з’являється апокаліпсичне бачення безкінечної війни, яка триватиме
все наше життя.
Але Чернов не є пацифістом.
Він не Олівер Стоун і не Ролан Доржель.
Він показує бойове побратимство.
Він знімає людей, яких випробування роблять сильнішими і які підносяться над собою, колишніми.
А його документальний фільм також свідчить, що ця жахлива війна, якої не хотів жоден українець, все ж є справедливою, і що Україна, оскільки війна навалилася на неї, повинна боротися, не люблячи війну, і робити все, щоб перемогти.
До відома прихильників мюнхенської змови з обох берегів Атлантичного океану. Урок темряви і мужності для боягузів, які через три з половиною роки, в той час як дрони вже сиплються на Польщу і літають у небі Румунії, все ще не зрозуміли, що ця війна є їхньою.
Обов’язково потрібно подивитися фільм Чернова.