У новому інтерв’ю Тижню доктор історичних наук, нині офіцер Збройних Сил України Борис Черкас розповів про значення ідеї незалежності для українців, дистанцію між суспільством і військом, стратегічну роль ТРО у війні, технології, які зберігають життя воїнам, несправедливість в армії та майбутню перемогу.
Публікуємо скорочений виклад розмови. Повне інтерв’ю у трьох частинах можна переглянути тут:
- Про мобілізацію та піхоту у війні | Розмова 1
- Про нові технології та командирів | Розмова 2
- Про нашу перемогу у війні | Розмова 3
— Напередодні Дня Незалежності та Дня українського прапора суспільна увага була прикута не так до цих свят, як, наприклад, до зустрічі на Алясці. Все це підживлює дилему: чи готові ми воювати до кінця попри все, а чи погодимося на припинення війни майже за будь-яких умов? На вашу думку, чому ми настільки зосереджені на зовнішніх чинниках четвертий рік війни?
— Думаю, що причина в тому, що у більшості нашого суспільства відсутня грант-ідея. Тобто немає розуміння, заради чого ми живемо і що відбувається насправді. Досі не всі розуміють ідею незалежності країни, не усвідомлюють, що наше життя — минуле, сучасне, майбутнє — все пов’язане з Україною та українським простором. Інакше всі виклики, які зараз маємо, сприймалися би спокійно. Нині українці можуть проявити себе як захисники держави, захисники незалежності, як це робили сотні років тому наші попередники і як робитимуть нові покоління українців у майбутньому.
— Зрозуміло, що сьогодні світ, принаймні для нас, має бути україноцентричним і спрямованим на утвердження українських інтересів. Якщо ж ми звернемо увагу на те, що відбувається всередині країни, можемо помітити, наприклад, соціальну рекламу з гаслом «Я вірю в ЗСУ». Виникає враження, що існують якісь далекі ЗСУ, і люди на вулицях не мають до них стосунку. На жаль, ми майже не бачимо соціальної реклами, яка закликала б до перемоги та боротьби всіх без винятків. Як це сприймається бійцями на фронті, а також які суспільні гасла могли б сприяти мобілізації та відчуттю єдності у суспільстві?
— Якщо ми говоримо про соціум, особливо про тил, то це дійсно глобальна проблема, про яку я вже згадував. Через відсутність чіткої ідеї люди відчувають розгубленість і намагаються знайти притулок у вигаданому «теплому» світі, якого насправді не існує. Цю проблему рано чи пізно доведеться вирішити.
Що ж до військовослужбовців, тут ситуація значно простіша. Військо існує в двох реаліях: воно або готується до війни, або воює. Зараз ми воюємо, причому воювати можемо виключно заради перемоги, адже без цього втрачається сенс війни. Як військовослужбовець я хочу, щоб ми нарешті позбулися розподілу суспільства на ЗСУ і цивільних.
Усі мають усвідомити, що ми — країна, яка воює, і все наше суспільство нині — військовий табір. Хтось уже одягнув форму і має зброю в руках, а хтось іще готується це зробити. Треба розуміти, що не всі підуть в армію одночасно, але мусять бути ротації. Це допоможе зняти двоякість, коли частина людей воює, а частина хоче сховатися у «теплому» світі.
Але можу сказати, що на рівні військової частини, де служу, ми бачимо позитивні зміни. Кількість людей, які приходять до рекрутингових центрів, зростає. І насправді це відбувається не через призму пропаганди чи агітації. Бо я, наприклад, не бачу мобілізаційних закликів у країні. Однак, коли бачу рекламу, яка обіцяє, що боєць повернеться додому, то я завжди запитую: «Ким він повернеться — переможцем чи переможеним?». Адже можемо повернутися додому лише як переможці, і воювати ми повинні заради перемоги.
Ми — народ, який тисячі років виживав у складних умовах. У нас є внутрішня сила, і хтось уже відчув її, а хтось іще ні, але обставини змусять згодом це зробити.
Насправді ми вже досягли багато чого. Тим, хто зневірився, раджу подивитися на карту: Росія готувалася до війни й агресії, а ми до 2014-го — ні. Так, ми втратили території і зазнали людських втрат, але зупинили агресію. Так, ресурсів, які ворог використовує проти нас, багато. Але ми продовжуємо боротися, намагаючись застосовувати нові стратегії.
— На вашу думку, в чому полягає природа сьогоднішнього так званого народного спротиву ТЦК? Це провокація, добре розіграний сторонній вплив, гра якихось глибинних інтересів чи просто активація великої кількості корисних ідіотів?
— Я питаю бійців, які зараз приходять до нас на поповнення: «Як ви потрапили до Збройних Сил?». Хтось каже: «ТЦК на вулиці вручили повістку», когось викликали. Тоді я запитую: «А коли вручали на вулиці, як це відбувалося? Ви чинили спротив, билися?». І більшість відповідає: «Ні, просто настав мій час». Ніхто не говорить про бійки чи скандали. Чому ж нам навпаки постійно демонструють конфлікті сюжети, виключно агресію проти ТЦК? Адже насправді це викривлена картинка. Ми говоримо зараз про інформаційний аспект. Чому суспільну увагу загострюють саме на негативних сюжетах, а позитиву не показують? Тут кілька причин. По-перше — страх людей. По-друге, це питання до етики і самоцензури журналістів. На жаль, ЗМІ часто грішать тим, що шукають негатив, бо він «хайповіший».
Крім того, це робота ворога в інформаційній сфері. Поєднання цих факторів і дає картину, яку ми бачимо довкола ТЦК.
Хтось може дорікнути: «Це тому, що самі ТЦК діють неефективно». Так, у цьому теж питання — чому мобілізацією займаються саме ці органи і які їхні реальні повноваження. Зі свого спілкування з представниками ТЦК я роблю висновок, що їхні повноваження не такі вже й широкі. Але їм ставлять завдання так само, як і мені ставлять бойове завдання. Вони мусять його виконувати.
І коли люди кажуть: «Мене тягли на вулиці насильно», — я питаю: а чого ти чекав? Чого сам не прийшов? У 2014 році купа людей прийшла добровільно. У 2022-му теж. І зараз є ті, хто приходять самі.
— Якщо повернемося до соціальної реклами і до проблеми рекрутингу, то переважно пропозиції долучитися до війська і мотиваційні меседжі звучать якось на кшталт: «Приходь до нас, ми працюємо, воюємо безпілотними системами, ми далеко від ворога, у нас немає піхоти». Що думаєте про ось такі приховані гасла — «у нас не страшно, бо ми не піхота»?
— Це продовження теми про відсутність у людей ідеї. Без засадничої ідеї люди панікують і бояться, а ті, хто відповідає за мобілізацію — хай то на державному рівні чи у військових частинах, — починають загравати з цими страхами. Мені колись подобалося гасло козаків — мовляв, хто хоче за віру християнську постраждати, на гаку повисіти, ходіть до нас, живемо один раз. І люди йшли. Потрапивши до козаків, вони бачили, що не все так страшно. Бачили, що насправді гинуть не всі. І в цьому полягала основа дисципліни й психологічної підготовки — триматися в бою.
На мою думку, зараз нам треба формувати гасла інакше. Хто хоче відчути себе захисником, випробувати себе і зрозуміти, заради чого живеш і хто ти в цьому світі — йди до нас. І то спочатку в піхоту. Бо лише піхота є і завжди була основою всіх Збройних Сил.
Гадаю, піхотний компонент, філософія піхоти має стати основою всього нашого мобілізаційного буття під час війни. Зі страшилки піхота мусить перетворитися на уособлення героїзму, міцності та перевірки, на що ти здатен у цьому житті.
— А як ви дивитеся в цьому контексті на роль добробатів у 2014-му і тих, хто пішли в ТРО в 2022 році?
— Українці завжди виживали завдяки своєму добровольчому руху, не чекаючи якихось розпоряджень «зверху». Особливо чітко це оприявнилося після скасування устрою у вигляді князівств на переломі XV–XVI століть. Князівства перестали існувати, а Україна збереглася. Зберігся український світ, український простір. І навіть за відсутності держави українці продемонстрували здатність до самоорганізації. З’явилися братства, козацтво, самостійні реформи в православній церкві. Проявом цього у XX столітті стали всі наші добровольчі рухи. І так ми підходимо до сучасних подій. Добробати 2014 року — це саме прояв цього добровольчого руху: люди не чекали вказівок зверху, а натомість показали, що здатні до абсолютного спротиву заради перемоги. Вони боролися, попри обмежені ресурси та перевагу ворога.
Було важко, адже більшість добровольців 2014-го ще не вміли воювати. У 2022-му ми повторили цей процес, але він став масштабнішим. Легше було й тому, що ядром формування батальйонів, підрозділів і бригад ТРО стали ветерани 2014–2016 років — ті, хто вже пройшов активну фазу АТО, служив у десанті, спецназі, сухопутних військах. Ці люди знали, що таке війна.
У 2022-му нам вдавалося чинити масовий спротив ворогу завдяки людям із досвідом. Для них гідність — не порожні слова. І я вірю, що цей дух не зник.
— То чи варто зберігати організаційну відокремленість ТРО на четвертому році війни, чи логічніше інтегрувати їх у ЗСУ?
— По-перше, у нас є закон, за яким ТРО є складовою частиною Збройних Сил України.
По-друге, ТРО — це масовий спротив. Адже в умовах початку мобілізації чи ворожої агресії лише територіальний принцип дозволяє швидко зібрати людей. Завдяки масованому розгортанню Сил територіальної оборони на початку 2022-го ворогу довелося рухатися колонами.
Звісно, мені дорікали: мовляв, коли росіяни розвертали взвод чи роту, то тероборонівці зі стрілецькою зброєю не могли їх стримати. Це правда. Але ключове тут те, що росіяни були змушені розвертати цілі підрозділи.
Крім того, у ТРО є безліч інших завдань на випадок війни малої інтенсивності, коли фронт стабілізується, а також у варіанті перемоги, коли Росія почне валитися. Тоді хтось має охороняти державні об’єкти й комунікації, кордон спільно з прикордонниками, ловити диверсійні групи, що проникатимуть з боку роздробленої Росії, тощо.
Якщо структура створена для стратегічного рівня, її треба розвивати. А проблеми вирішувати не екстенсивно — «щось забрати» чи «розігнати», — а інтенсивно: включати логіку, стратегічне мислення.
Історія показала, що в ідеалі потрібні два рівні комплектування. З одного боку, це нетериторіальні підрозділи (ДШВ, механізована піхота тощо). З іншого — територіальні. Бо у тих, що створені за територіальним принципом, сильніша внутрішня згуртованість: люди з одного регіону, земляки, легше знаходять спільну мову.
І останнє. Якщо люди вступають у ТРО чи інший рід військ, а потім підрозділ розганяють або анулюють з іміджевих причин, довіри не буде. Бо тоді виходить, що в країні немає стабільних інституцій. Тому я проти ідей «закрити ТРО».
— Багато дискусій точиться навколо того, як зменшити втрати. Одним із ключових напрямів є застосування наземних роботизованих комплексів. Як вважаєте, що в цьому справді нового й технологічного і чи реально зберегти життя наших воїнів у такий спосіб?
— По-перше, піхота — це лінія, яка відділяє нас від ворога. Власне, саме піхота робить реальними такі поняття, як нульовий рубіж, перша лінія, ЛБЗ (лінія бойового зіткнення — Ред.). Без піхоти воювати неможливо. Але важливо, що ми вкладаємо в поняття «піхота». Якщо думати лише про солдата з лопатою й автоматом — це одне.
Натомість я вважаю, що піхота — це люди, які тримають ЛБЗ не лише власними життями і фізичною силою, а й технологіями. Якщо наша логіка буде спрямована на збереження життя солдатів і виконання завдань без втрат, ми думатимемо про війну в розрізі технологій — на землі, у повітрі та на воді.
Однак неправильно сприймати НРК як заміну піхоти. НРК полегшують життя, але хто ними керує? Важливо, щоб піхотинець саме управляв роботизованими системами, а не відчував, що роботи роблять усе самі. Приклад із Бахмута доводить це на практиці. Наші підрозділи тримали периметр, використовуючи спостережні пункти й відеокамери, включно зі старлінками. Деякі пункти були зруйновані ворогом, але завдяки технологіям люди залишились живі. Це лише один елемент роботизованих систем.
Якщо фронт триматиметься комплексом — наземні, повітряні, морські технології, — шлях до перемоги стане реальнішим. Росіяни діють просто: маса піхоти, дрібні групи, танки й автомати. Ми ж можемо знизити втрати завдяки технологіям і стратегічному мисленню.
Наша філософія — не замінити піхоту дронами, а зробити її роботизованою, технологічно підкованою і максимально ефективною. Це дозволить швидше досягти перемоги, звести до мінімуму втрати і створити абсолютний страх у ворога. Адже він зрозуміє, що кожен його крок буде нейтралізований.
— Вочевидь, у такому складному війську має бути зовсім інша роль і функція командира. Як ви вважаєте, сьогодні ми вже розуміємо, яким має бути командир у технологічній і високотехнологічній армії?
— По-перше, командир має мати грант-ідею — ідею свого життя. Також ідея командира полягає у тому, щоб успішно виконувати бойові завдання без втрат. Якщо ці ідеї поєднані, запускається наступний момент: командир захоче розвиватися. Нам часто кажуть: «Усі командири мають навчатися», — але потім проводять якісь курси, куди люди приходять і сплять під час занять або кажуть: «Я воював, я й так усе знаю». Ідея командира полягає в успішному виконанні завдань без страху. Це автоматично породжує третій обов’язковий компонент: бажання вчитися, розвиватися, дізнаватися нове.
— На вашу думку, як має відбуватися навчання для сержантського складу та молодших офіцерів? Чи має воно бути суто технологічним, а чи все ж швидким і практичним?
— По-перше, коли я розпитував людей із класичною військовою освітою (п’ять років), вони пояснювали, що фактично це вища освіта, заточена під військову справу. Тобто поєднання академічного навчання та військової підготовки. Але філософія багатьох випускників зводиться виключно до виконання наказу.
По-друге, у Збройних Силах сьогодні існують дві філософії офіцерів. Перші — ті, хто служить: вони служили до війни, служать під час війни і служитимуть далі. Другі — ті, хто прийшов воювати і перемагати. На позір здається, що це те саме, але це різні підходи. Ті, хто просто служить, не беруть ініціативу, не хочуть відповідальності, але дуже охайні в документах і формально все роблять правильно. Ті ж, хто прийшов воювати і перемагати, не бояться відповідальності, ризикують власним життям і посадами, винаходять нові прийоми, розвивають БПЛА та інші технології. Саме на таких людях тримається фронт.
Тепер про навчання. Чи можна уникнути п’ятирічного навчання? На мою думку, так. Короткотривалі виїзні курси для підвищення кваліфікації часом ефективніші, ніж довготривале навчання. Їх треба проводити безпосередньо на місцях, бо важко відривати людей від бойових завдань на три-чотири місяці. Хороший викладач і сучасні технології дозволяють підвищувати рівень особового складу на місці.
Мій власний досвід це підтверджує. Я починав старшим солдатом, півтора року навчався на військовій кафедрі при Національній службі оборони. Заняття відбувалися раз на тиждень, але були дуже якісні. Викладачі, які хотіли брати на себе відповідальність і навчати нас поза офіційними заняттями, забезпечували колосальний результат. Завдяки цьому багато солдатів із моєї роти стали офіцерами й успішно служать зараз.
Тому сучасна ситуація дозволяє переглянути критерії: офіцер — це не п’ятирічне навчання, а ставлення до солдатів, особиста відповідальність, поняття офіцерської честі та постійний розвиток, щоб завжди бути попереду викликів.
— Одна з найболючіших тем для українського суспільства загалом і для армії зокрема — це тема справедливості, точніше, несправедливості. На вашу думку, прояви несправедливості в українській армії — рудимент радянської ментальності чи відлуння несправедливості та корумпованості українського соціуму загалом?
— По-перше, військо — це обличчя суспільства, а наше суспільство вийшло з Радянського Союзу. Справжній маховик перетворення українців на пролетаріат, на бездумних гвинтиків, стався саме за часів СРСР. Машина радянського терору, досі недостатньо досліджена істориками, жорстко зруйнувала консерватизм українців, їхні спадковість і традиції.
Радянська армійська філософія закріпилася як у старих кадрах армії, так і в навчальних закладах. І коли кажуть, що маленька радянська армія воює проти великої радянської армії — по суті, так і є. Хоч вона вже не настільки категорична, як раніше, але залишки старої системи з її «гвинтиками» і підпорядкуванням існують.
Але паралельно народилася нова армія. Добробати і підйом добровольчого руху 2014–2022 років насправді мав великий вплив. Зараз багато з цих людей стали командирами, офіцерами, обіймають різні посади. Якщо командир сповідує нову філософію — ставлення до бійців одне. Якщо він тримається за старий радянський підхід — інше.
Насправді нам потрібно системно вводити поняття селекції та підбору командирів. Наприклад, подивитися, до кого люди йдуть, а від кого переводяться, де застосовують дрони, а де великі втрати. Правильно побудована система дозволяє талановитим командирам отримувати відповідальні позиції.
Тому питання справедливості в Збройних Силах — це гойдалки, але багато в чому пов’язані з рудиментами радянщини.
— На вашу думку, які прояви цієї несправедливості є найболючішими для людей, які воюють? Питання нагородження, відпусток, грошових виплат, інше?
— Кожен випадок несправедливості болючий для бійця й може сильно вдарити по моральному стану.
В основі всього має бути довіра бійця до свого командира. Це не просто слова: боєць довіряє командиру своє життя під час виконання бойових і спеціальних завдань, а також має певність, що командир подбає про побут, навчання і розвиток особового складу. Коли є така довіра, то всі інші питання — відпустки, навантаження, справедливий розподіл завдань — перестають бути аж такими критичними. Якщо ж довіри немає, всі проблеми і несправедливості «вилазять на поверхню».
Візьмемо приклад нагородження. Процес складний: командир підрозділу формує список бійців, передає його на батальйон, далі — на бригаду. Перш за все такий список має бути чесним — лише ті, хто дійсно заслужив нагороду. Командир має проконтролювати правильне оформлення подань, щоб вони відповідали бюрократичним нормам.
Проте, навіть якщо список подано чесно, процес часто затягується: є терміни, обмеження за часом на подання, бюрократичні затримки. Багато залежить від особистої наполегливості командира.
Чесно кажучи, я вважаю, що мої бійці мали б отримати набагато більше нагород і можливостей. Для мене вони всі герої, і жодне бюрократичне обмеження не змінює цього. Підхід, коли командир дбає про людей і виконує свої обов’язки, контрастує з випадками, коли він «розвалює» підрозділ, не подає людей на нагороди чи займається інтригами.
Ось у чому суть питання справедливості: коли бійці бачать, що їхні заслуги визнають і цінують — довіра до командування зростає. Коли ж нагороджують тих, хто не заслужив, або не нагороджують тих, хто заслуговує, це демотивує і підриває моральний дух.
Я вже казав, що командир несе відповідальність за своїх людей. Але є моменти, які болять особливо сильно. Один із них — потреба дзвонити рідним загиблих чи поранених. Коли мене питали, що було найважче на війні, я відповідав: саме це. Не всім я дзвонив сам, частину цієї роботи брали на себе мої заступники. Для мене це справжній стрес. Не стрес від обстрілів чи травм, а психологічний — дзвонити і повідомляти про поранення чи втрати рідної людини.
Інший момент стресу пов’язаний із нагородами. Наприклад, на Лиманському напрямку ми мали великі втрати, майже всі командири відділень були поранені, лише я залишився неушкодженим. Пізніше нас перекинули на Куп’янськ — теж були поранені, але легкі. І ось коли ми вже вийшли, усі бійці в госпіталях, мені приносять нагороди. Стою я, дивлюся на стіл, на коробочки, пакетики… А вручати нікому — всі бійці в госпіталях.
Це був дуже важкий момент. Уявити, що нагороди є, а людей, яких потрібно нагороджувати, нема поруч — майже всі живі, але в госпіталі… Це сильно б’є по командирському сумлінню.
— Як досягти того, щоб ніхто не нав’язав нам чужого порядку денного? Що зробити, щоб переміг порядок денний, сформований тими, хто воював і бачить його чітко, сильно і позитивно?
— Кожен, хто хоче змінювати країну, має не просто говорити, а створювати умови для розвитку тих, хто є носіями цих ідей, підтримувати однодумців, передавати знання. Важливо робити це без особистого зиску. Цей процес зміни суспільства важкий і повільний.
Швидкість змін вимірюється не термінами, а кількістю людей, які переймають і розвивають відповідні ідеї. Так формується нове суспільство, новий порядок денний, який базується на власному розумінні майбутнього, а не на чужому нав’язаному уявленні.
— За що триває ця війна? За що ми воюємо? Як офіцер української армії яке майбутнє особисто ви хочете бачити після перемоги?
Відповідь очевидна. Я воюю за незалежність, за український простір. Воюю за своє історичне право, за людське право, за право гідно жити на цій землі, у цій державі. Для мене незалежність — це не просто незалежність держави, а моя особиста незалежність. Я прагну, щоб усі зрозуміли: лише в рамках нашої держави, нашого українського простору ми можемо розвиватися, народжувати, робити кар’єру, реалізовувати себе як особистості. І тільки коли це усвідомлюєш, захист свого простору стає питанням життя, бо по-іншому просто не може бути.