Ніцшеанське вчення, що роїлося в умах окремих європейських інтелектуалів у кінці ХІХ та на початку ХХ століть, іноді зумовлювало негадані метаморфози. Річ у тім, що погляди Фридриха Ніцше зчаста вабили носіїв абсолютно різних ідей, які могли би не сподобатись і йому самому. Для прикладу, це стосувалося фемінізму чи соціалізму. Ба більше, Ніцшеві провокативні тези зарівно принаджували націоналістів і космополітів. Але зрештою, його розмисли поєднали романтизм і модернізм, адже відгукувалися мало не всякому представникові модерної нації, котра долала нагальні виклики та шукала надійного джерела сили. Тому думка філософа влучала в самісінький осередок існування колективу й індивіда, щоразу підштовхуючи до чергової винахідливої зміни. Найчастіше це стосувалося митця, що потрапив у ситуацію трагічного буття.
Ніцше став універсальною фігурою, через те що своїм ученням звертався до усіх європейців, чиє завдання полягало у зрощенні вищої людини. На жаль, обставини, в яких опинилась українська культура, локалізуючись у двох імперіях, утруднювали доступ до ідей ніцшеанства й осмислення його на позір провокативно-зухвалого посилу. Це правда, сусідство з німецькими землями ставило польську культуру в дещо вигіднішу позицію. Тому не дивина, що на польську модерну часто-густо взорувалися й українські модерністи. Хоча знання Ніцше в обох осередках оприявнювало значні прогалини. До того ж, варто враховувати і проблему інтерпретації, позаяк ідеї Ніцше завше зазнавали нових тлумачень, обростаючи часом невпізнаваними контекстами. З іншого боку, впливи ніцшеанства вряди-годи обмежувались епатажем. У кожному разі, важливу роль у цьому процесі міжкультурної взаємодії відігравав літературно-мистецький рух «Молода Польща», а надто — поет і драматург, письменник-декадент Станіслав Пшибишевський, якому було близьке вчення про надлюдину й інстинктивні чинники буття. Власне, цю культурну спільнодію, на якій і позначалися ніцшеанські сюжети, можна простежити на прикладі відомої родини — українки Софії Окуневської та поляка Вацлава Морачевського.
Софія народилась у селі Довжанка, що біля Тернополя, в сім’ї пароха (1865). Рано втратила матір. Товаришувала з Ольгою Кобилянською, з якою запізналася через рідного брата останньої — Юліана — свого гімназійного викладача-філолога. В листуванні подруг залишилися виразні сліди обговорення доцільності читання суперечливого спадку Ніцше. Склавши іспит на атестат зрілості (1885), Софія навчалась у Швейцарії разом із кузиною Наталією Кобринською, а в результаті стала першою в Галичині жінкою-лікаркою, котра ще й захистила докторську дисертацію (1896). А крім того, була вправною піаністкою. Мала двох дітей — Юрія і Єву. Її чоловік-українофіл — Вацлав Даміан Морачевський — народився у Варшаві (1867) в іменитій родині. Вивчав хімію в університеті Цюриха, працював асистентом у лабораторії, здобув ступінь доктора. Врешті, зустрів Софію та побрався з нею (1890). Подружжя переїхало до Кракова, а потім і до Львова, де Морачевський починає лікарську практику та наукову кар’єру в Академії ветеринарної медицини. Дописує в польські часописи, виявляючи глибокі знання в літературі, мистецтві та музиці. А під впливом Пшибишевського — поринає у філософію Ніцше.
Якраз за сприяння Кобринської в альманасі «Наша Доля» (1893) серед інших літературних заміток і було надруковано його короткий огляд, а краще сказати тизер — «Friedrich Nietzsche. Also sprach Zarathustra 1892». Це був аналіз лектури, рекомендованої українському жіноцтву. За підписом — Др. Дамян М. — і сховався наш автор. Можна припустити, що цей допис первісно було створено його рідною мовою, позаяк українську він опанував, але недосконало. Цікаво, що прізвище Ніцше в перекладі передавалося близько до вимови оригіналу — Ніче, а у випадку відмінювання писалось як — Нічого, вельми схоже на польське — Nietzschego. Морачевський уважно й обережно визначає провокативні позиції філософа:
Ніче писаний для людей, котрі доросли до розуміння всіх добрих і злих сторін існуючої суспільности… Декотрі звичайні люди зачнуть строїти фохи (капризи — Т. Л.), уважати себе за самостійних, ба, апостолів, деякі брутальні брутальність свою піднесуть до значіння чесноти, а інші з книжки Нічого будуть черпати природні і суспільні переконання, хоча й о тим Ніче мало говорить розумного.
Стосовно ж підзаголовку — «Книжка для всіх і нікого», то Морачевський указує таке: «для всіх» означає швидше те, що з учення Заратустри можна черпати погорду до будь-чого дрібного та посереднього. Проте воно звернене «до нікого», якщо з нього братиметься тільки те, що читачеві до вподоби. Ніцшеанське завзяття в цілому стосується можливості розвинути фізичні та духовні здатності людини. Ні реформи, ні інституції, ні переконання людини цьому не зарадять, а тільки те, що є у ній самій.
Ніче шанує лиш того, хто сам собі є судією і сам собі дорогу вибирає, він шанує лишень велике і сильне, не питаючись, чи то власне згідне є з правами людськими. Таке переконання треба дуже обережно присвоювати. Легко тут впасти в неґацію впливу суспільного, легко прийти до переконання, що одиниця має децидуючий (вирішальний — Т. Л.) вплив на суспільність, чого Ніче зовсім говорити не хоче.
Кожна людина здатна вплинути хіба на ту царину, що їй підпорядкована. А те, чим їй удається розпорядитися, — і перебуватиме в її володінні. Лиш у такому разі вона розвинеться до надлюдини. Проте не йдеться про те, щоби виростити одним-одну надлюдину. Кожному до снаги стати нею — і не коритися життю ницому та безбарвному. Тому будь-яка релігія чи песимізм усякчас підлягають резиґнації. Ненависть, яка перешкоджатиме досягненню цієї цілі, та брехня, що зупинятиме поступ і самопізнання, — все це найбільші небезпеки, котрі чигають на кожного на цьому шляху.
На подібну риторику критично зреагував не лишень Іван Франко, а і його приятель-публіцист Михайло Павлик у 3-му числі «Народу». Ця його заувага була не менш ущипливою:
Такої статті не міг написати наш пересічний рутенець — др. Дамян М. поляк, хоч і близький тепер до руського життя в Австро-Угорщині. Та ми не знаємо, чи його стаття доречна в «Нашій Долі», тобто, чи покористуються нею як слід читачі її… Не знаємо теж, чи взагалі вартий що-небудь такий філософ, як Ніцше…
Реакція Морачевського не забарилася. Він надсилає до редакції листа, що з’явився в «Народі» 15 лютого 1894 року, в якому рішуче відповідає на Павликові закиди. Написання прізвища філософа знову вирізняється — Нітше:
Гадав я, отже, що ліпше відіслати читачів до ориґіналу, чим позволити їм читати то само в формі зіпсованій і пригладженій. Ліпше читати Ібсена і Гауптмана, ніж Судермана, ліпше читати Нітше, ніж Бруно Віллє, ліпше Ґі де Мопасана і Золя, ніж Бурже і т. д. … Щодо Нітше, то мушу звернути увагу шан. Редакції на всі нові твори Німеччини і Франції, на всі фільософічні менше і більше ґрунтовні розвідки. У всіх видно вплив Нітше; вороги його найбільше бодай його наслідують. Якщо, отже, такого мислителя називати будемо мало вартим, то мусимо згодитись, що цілий рух умисловий в Европі мало вартий. Врешті, Нітше належить до тих, котрих не можна схарактеризувати, тому ж то напирав я на те, аби його самого читати і самому о нім судити.
Але редакція вже заспокоїтися не могла, прагнучи, щоб її слово було вирішальним. А тому відрубала категорично:
Від Редакції: Про справи, зачеплені в сім письмі нам, певне, ще прийдеться говорити докладніше. Поки що скажемо, що, по-нашому, Нітше, як писатель слабкий, як мислитель доволі претензійний, а як фільософ — просто шкодливий для розвитку народу, в тім числі й жіноцтва.
А тимчасом, як можна здогадатися, Морачевський уже заангажувався в осередок «Молодої Польщі» та й то доволі глибоко. Своєю чергою не лише Кобринська перебувала під його впливом, а також і письменники-початківці. Перш за все це стосувалося Василя Стефаника. Український новеліст народився в родині заможного селянина у Русові, на Покутті (1871), де починає ходити до школи. А після закінчення 4 класу в Снятині — вчиться у коломийській гімназії, звідки його виключили за членство в таємній організації. Знайомство з Франком (1891) інспірує його до написання реалістично-психологічних оповідань короткої форми з сільського життя. А невдовзі Василь вступає на медичний факультет Краківського університету (1892), де проведе з перервами 8 років, але не закінчить студій. Одначе його життя кардинально зміниться після знайомства з Морачевськими, що загалом триватиме з 1895-го до 1901-го року. Софія лікувала його фізичні та душевні, ще шкільні, травми. А коли Стефаника яко члена радикальної партії майже на 2 тижні посадили за ґрати, то звідти найперше він напише Морачевському. Скоро той упроваджує Василя до кола краківських модерністів, а принагідно відкриє для нього Ніцше, на творах якого письменник управляється в стилістиці та мовленні, а по тому — зійдеться з ніцшеанцем Пшибишевським (1899). Останній оцінив творчість українця і навіть написав про це. Зрештою, новели Стефаника в перекладі Морачевського і за сприяння Пшибишевського друкують у журналі Życie.
Пшибишевського вирізняла непосидюча вдача та жага переоцінки цінностей. Він народився у селі Лоєво в Куявсько-Поморському воєводстві (1868). Вивчав архітектуру в Берліні та медицину в Кракові, проте нічого не закінчив, а натомість упадав у алкогольні та наркотичні змінені стани, бурхливе сексуальне життя і не раз опинявся в буцегарні. Писав на межі натуралізму та символізму есеї, поезію, драми та романи німецькою й іноді перекладав їх польською. Нерідко персонажі цих опусів — аморальні фігури з ницими потягами та патологіями чи геть далекі від народу мистецькі натури. Тому його творчість окреслюють словосполукою «оголена душа», що відсилає до неврозу, нераціональної, психічно-деструктивної, темної глибини людського Я та наповнює життя мареннями, сновиддям, екстазом і подібними проявами.
Хоча Стефаникові твори і не виявляють атмосфери ніцшеанства безпосередньо, бо його образки з нестерпного селянського життя сприймались, а надто у совєтські часи, за літературу соціально-просвітянського спрямування з ідеєю служіння страдницькому народу, та вона таки присутня завдяки експресіоністичному надриву, страху, трагізму, близькості смерті. Новеліст якось зазначив: уся його творчість описана в листах. Якщо зазирнути в них, то можна натрапити на виразні сліди Ніцше. Так, у листопадовому листі до Кобилянської від 1898 року він просить у письменниці лектуру про Ніцше (подаючи вже знайому нам транслітерацію прізвища філософа — Нічого):
Може, би Ви були ласкаві прислати мені на малий час біографію Нічого…
Судячи з усього, тоді його зацікавлення до Ніцше постійно зростає. Недарма ж у листі до приятельки, а в майбутньому — дружини, Ольги Гаморак, у лютому 1900 року він звертається зі схожим проханням:
Ніцшого, як можете, то пришліть…
Певно, в осередку польських модерністів визріла потреба перекласти Ніцшевого «Заратустру», що і робить Морачевський, а Стефаник, як видно, береться допомогти з отриманням прав на видання. У Василевому березневому листі від 1900 року до Вацлава йдеться:
Zwoliński казав, що аж під осінь може взятися видавати “Also sprach Z.”. Лишень казав, абись-те наперед від єго сестри взяли дозвіл на толкованє і від Nauman’а в Липску (Ляйпциґу — Т. Л.) право на виданє.
Карл Ґустав Науман — це видавець творів Ніцше, права на які після смерті брата перейшли до сестри — Елізабет Фьорстер-Ніцше. Певно, Стефаник увійшов із нею у перемовини. Тому що 6 березня 1900 року знову пише Морачевському:
Нині я післав до п. Nietzsche-Förster рекомендований лист — Ваш і Пшибишевського вкупі. До Nauman’а радив Пшибишевський не посилати аж прийде відомість від Förster-Nietzsche.
Та до чого, зрештою, допровадила ця польсько-українсько-німецька міжкультурна спільнодія? Завдяки ніцшеанському запалу вона поєднала почасти суперечливі світоглядні орієнтири, як-от декаданс і боротьбу за соціальні права. Проте взаємне проникнення тем і сюжетів — життя богеми та бідноти — звільна створювало простір інтелектуального європейського духу й уможливлювало рефлексію про персональні запити людини — про самореалізацію і трансформацію її внутрішнього світу. А принагідно давало змогу вирішувати екзистенційні питання: в чому полягають здобутки та втрати раціонального й ірраціонального чинників існування? А як наслідок: чи доречно називати людину самодостатньою істотою у справі її переродження, чи, навпаки, — варто визнати вагомим елементом у саморуйнуванні?