Давид Чичкан, який загинув за Україну у віці 39 років, був яскравою фігурою українського анархістського руху та відомим художником. Його постать уособлює всю багатогранну сутність українського збройного опору російській агресії.
У день похорону митця та воїна, 18 серпня 2025 року, колона з українськими державними жовто-синіми, а також із чорними анархічними, червоно-чорними анархо-синдикалістськими, фіолетово-чорними анархо-феміністичними, зелено-чорними лібертаріанськими та веселковими (ЛГБТ) прапорами пройшла в Києві вулицею Михайлівською до Майдану Незалежності. Вшанувати пам’ять Давида Чичкана, відомого художника й анархіста, прийшли близько 2000 осіб. За десять днів до того Давид зазнав смертельного поранення у бою, відбиваючи напад ворожої піхоти в районі Запоріжжя, де служив у 241-й бригаді територіальної оборони.
Коли військові винесли труну для прощання, люди стали на коліна. Водночас пролунали слова (французькою мовою) пісні «Махновщина», написаної в 70-х роках Етьєном Рода-Жілем на честь Нестора Махна, який під час війни за незалежність України (1917–1921) боровся як проти більшовиків, так і проти білих росіян. Ось кілька рядків із пісні: «Навесні за договором з Леніним / Віддали Україну німцям / Махновщина / Твої прапори чорні на вітрі / Вони чорні від нашого горя, вони червоні від нашої крові / Чорна армія наших партизанів / Які воювали в Україні проти червоних і білих».
Церемонія вшанування пам’яті Давида Чичкана
Гама емоцій на Майдані змінювала відтінки залежно від того, як згадували про Давида: як про сина, друга, батька (без тата залишився дворічний син на ім’я Нестор), солдата, художника, анархіста — чи ж як про все це разом. Своєю особистістю та історією життя Давид Чичкан уособлює багатогранну реальність українського опору російським загарбникам.
Давид народився в Києві в 1986 році в родині художників. Його прадід Леонід і дід Аркадій, як і батько Ілля та сестра Олександра, посідають важливі місця в сучасній історії українського мистецтва.
(До речі, нагадаємо, що під час окупації Херсона російськими військами в 2022 році картини Леоніда Чичкана, що зберігалися в міському музеї, були викрадені загарбниками. Тільки з цього міста росіяни вивезли близько 13 000 творів мистецтва.)
Увесь мистецький доробок родини просякнутий духом нонконформізму та непокори, сповнений сатири. Саме в такому творчому та інтелектуальному середовищі Давид розвиває власний живописний стиль. Він прикметний м’якими кольорами та точністю малюнку, наявністю портретів видатних українських діячів (Леся Українка, Іван Франко і, звісно, Нестор Махно); щирістю бачення, не позбавленого глибокої тривоги. Як кожен самоук, він багато читає, формує власні думки, які повсякчас поєднує з творами. Творчість і думку надихає анархічний світогляд митця.
Давид Чичкан «Потоп»
Давиду було 36, коли Росія розпочала повномасштабне вторгнення в Україну. Він одразу ж висловив бажання долучитися до війська. На перший погляд це могло здатися дивним, адже в теорії анархізм за своєю суттю протистоїть поняттям держави, влади та ієрархії, а отже, і військовій службі.
Однак ця суперечливість принципів, насамперед на папері, можна сказати, лишається в площині уявного. Вона була дуже швидко подолана в Україні вже у 2014 році, а на практиці зникла після 2022 року. Зіткнувшись із російською агресією, її тоталітарною та геноцидною сутністю, багато українців усіх політичних поглядів переглянули свої принципи, що були правильними в теорії, але не витримували випробування реальністю. Ці «правильні» принципи відступали перед загрозою знищення цілої культури, народу та світогляду. Переконані пацифісти, досвідчені антимілітаристи чи антиіндустріалісти були змушені відмовитися від чистоти своїх концепцій, щоб силою зброї захистити світ, у якому саме такі ідеї стали б можливими. Залишається сподіватися, що інші мирні суспільства найближчим часом не матимуть подібного досвіду зіткнення ідеї з реальністю…
Багато українських солдатів свідчили про розрив між переконаннями, що їх мали в мирний час, і «випробуванням фактами». Наведемо приклад двох письменників, які стали солдатами: Артур Дронь, який щойно опублікував книгу «Гемінґвей нічого не знає», та Артем Чапай, який, власне, про це й пише у книзі «Звичайні люди не носять кулеметів».
Це також дозволяє нагадати, що українці не хотіли війни та що вони є її жертвами. Українці воліли б ніколи не брати до рук зброї, ніколи не вмирати, не бути покаліченими, не бачити смертей, своїх міст у руїнах і своєї землі розграбованою, — але не мали вибору. Тож вони триматимуть зброю, доки не припиниться агресія, не буде відновлено територіальну цілісність їхньої держави, а Російська Федерація не буде покарана за скоєні злочини і позбавлена можливості завдавати шкоди.
Давид Чичкан. Скульптури Лесі Українки та Шевченка
Саме з цієї причини нічого дивного не було в тому, що 18 серпня 2025 року на Майдані лунали як революційні, так і народні пісні, а також можна було побачити військові знаки розрізнення й анархістські прапори, хрести й підняті кулаки. Окрім того, на похованні був великий рабин Києва — батько сина, який також загинув у бою, — який прийшов віддати шану Давиду.
Українська армія складається переважно з цивільних осіб, які стали солдатами. Таким чином, вона є концентрованим відображенням суспільства в усій його різноманітності. Це надає їй особливого характеру — протилежного до стереотипного уявлення про військовий світ як однорідний, неіндивідуальний, роботизований. Українські солдати, жінки та чоловіки різного віку, з різних верств суспільства (робітники, культурні діячі, спортсмени, активісти, підприємці, аграрії тощо) змінюють структуру армії зсередини. Вона дедалі більше відходить від старого способу функціонування, успадкованого від радянського періоду, що характеризувався зневагою до людського життя, внутрішньою непрозорістю та брехливою комунікацією. Натомість вона переходить до більш гуманного, прозорого способу функціонування, технічно наближаючись до стандартів НАТО.
Такою є реальність тих, хто бореться за свою незалежність і свободу, тоді як пропаганда путінського режиму, поширювана корисними ідіотами, вважає цих людей «нацистами».
Давид Чичкан. Захисники антиавторитарного режиму в Україні
«Українська армія разюче відрізняється від армії агресора, — каже Давид Чичкан в одному з інтерв’ю 2024 року. — Їхня армія безлика, тоді як у наших лавах воюють роми, представни_ці ЛГБТ, феміністки, люди правих і лівих політичних поглядів». Саме тому Давид міг служити в українській армії, де був мінометником, не зраджуючи ні собі, ні своїм переконанням. Коли мав можливість, він і далі обговорював соціальні та політичні питання і, звичайно, малював. Малював те, що бачив: обличчя солдатів, які воювали разом із ним. Писав портрети особистостей — вільних людей, які захищають цю свободу.
Давид Чичкан віддав своє життя заради того, щоб жили наші ідеали. Жертва, яку приносить Україна, тим значущіша, що на війні масово гине цвіт нації. Натомість у ворожій армії все навпаки. Якщо сприймати армію як концентроване відображення соціального ландшафту країни, то зовсім не бракує переконливих доказів і свідчень про грабежі, зґвалтування, вбивства цивільних осіб, страти беззбройних полонених, тортури, безпричинне руйнування, викрадення культурних цінностей, що не можуть не відображати реального обличчя «русского міра».
Як написано було на одному з вінків, покладених на твою могилу: дорогий Давиде, ми адресуємо тобі акронім «RIP», який у твоєму випадку означає не «Rest in peace» (спочивай із миром), а «Rest in power» (спочивай у силі).