Сьогодні, 4 вересня, виповнюється 40 років з дня смерті поета, дисидента і перекладача Василя Стуса. Автора, який для багатьох став радше символом незламності і безкомпромісності, аніж вічно живим втіленням поезії. Звісно, це не свідчить про факт забронзовіння, як у випадку Тараса Шевченка, а радше про те, що біографічне перекриває собою поетичне, забираючи на себе увагу і не даючи побачити поета без політики. Втім, не так давно анонсований проєкт з повного зібрання творів Василя Стуса не може не тішити, бо попереднє подібне у 6 томах і 9 книгах стало раритетом одразу, коли вийшло, так і не зробивши Поета доступним.
Читайте також: Василю Стусу — 85. Поет без політики
Сам Василь Стус не хотів легковажити цим словом, тому в 1969 році казав про себе так: «Поетом себе не вважаю. Маю себе за людину, що пише вірші. Деякі з них — як на мене — путящі». Високо ставлячи роль поета як захисника не тільки мови, а передусім — народу, у 1962 році він написав листа «дорогому поетові» Андрію Малишкові, кажучи, що це його «перший зойк» про «стрімкий процес денаціоналізації значної частини українців» на Донбасі, де тоді Стус викладав у школі. Значно пізніше Михайло Горинь, розповідаючи Станіславу Чернілєвському та Богдану Підгірному про нього, повторював його слова, сказані про тюремне життя: «Якщо я покорюся, я пропаду як поет». І в «Двоє слів читачеві» Василь Стус давав таке визначення, по суті, самого себе: «Поет повинен бути людиною. Такою, що повна любові, долає природне почуття зненависті, звільнюється від неї, як од скверни. Поет — це людина. Насамперед. А людина — це, насамперед, добродій. Якби було краще жити, я б віршів не писав, а — робив би коло землі».
Та спокійно попрацювати коло землі йому не дали, і у 1983 році в передостанньому листі з табору він надіслав власний переклад віршу Райнера Марії Рільке «Барс», який починається так:
Йому несила втоми подолати
од миготіння нескінченних ґрат.
Неначе світ — це ґрати, ґрати, ґрати,
помножені в очах увостократ.
Дещо спрощуючи, можна сказати, що ґрати визначили життя і Василя Стуса, в якому поезія стала для нього грою зі словами з підвищеною відповідальністю перед власним народом, тож у межах концептів грати / ґрати і відбувалася життєтворчість поета. У якомусь сенсі омоформа грати / ґрати визначає ціле підрадянське поетичне покоління, адже ігрова функція ліричної творчості є беззаперечною, а «ґратований простір» в’язниці загалом можна вважати наскрізним мотивом українських шістдесятників-дисидентів. Ґрати як зовнішнє обмеження свободи та грати як внутрішня спонука до творчості є тими двома психобіографічними орієнтирами, що надають смисл «смертеіснуванню й життєсмерті» поета.
Читайте також: Зрозуміти Василя Стуса – публічне інтерв’ю й прогулянка
Нідерландський історик Йоган Гейзинга у своїй праці «Homo ludens», дещо абсолютизуючи роль і значення ігрових чинників у культурі, цілих два розділи присвячує взаємодії гри та поезії. На його думку, «всяка поезія породжується грою: священною грою поклоніння богам, святковою грою залицяння, бойовою грою герцю, сперечальницькою грою похвальби, глузування й звинувачення, жвавою грою дотепництва й винахідливості». Знаково, що Василь Стус, досліджуючи творчість Павла Тичини у розвідці «Феномен доби», теж визначає його долю за допомогою категорії гри, окреслюючи таким чином ігрову основу поезії загалом. Так, виділяючи у збірці «Соняшні кларнети» декілька сфер, він описує першу сферу як таку, де «панує діонісійська стихія, що не знає полярностей: і радість, і горе — майже тотожні речі, бо кожна з них виявляє тільки надмір вітальних сил, для яких і усмішка, і плач — тільки форми гри». Як те підтверджує Йоган Гейзинга: «Ігровий характер поетичної мови настільки очевидний, що навряд чи потрібно ілюструвати його прикладами».
Читайте також: 35-ліття «першого Майдану»: перепоховання Стуса, Литвина й Тихого
Непроста випала доля Поету, між грою і ґратами, та й посмертна його доля нелегка, зважаючи на часті згадки його імені разом з Віктором Медведчуком. Втім, на те він і геній, адже поезія Стуса від самого початку його творчих пошуків — вся «в передчутті недовідомих верств», складного життєвого і пожиттєвого тернистого шляху, саможертовно присвяченого рідному народу:
Присмеркові сутінки опали,
сонну землю й душу оплели.
Самоти згорьовані хорали
геть мені дорогу замели.
І куди не йду, куди не прагну —
смерк сосновий мерзне угорі.
Виглядаю долю довгожданну,
а не діжду — вибуду із гри.
Читайте також: Перша міжнародна виставка Василя Стуса