У 2012 році після 4-річного вимушеного «відрядження» до російського Білого дому, узгодженого з Дмитром Медведєвим, Володимир Путін знову став повноправним господарем Кремля. Тільки що «відгриміла» Болотна, і, здавалося, що основи режиму, які він власноручно до цього звів та оберігав всі ці роки, ще ніколи не були такими вразливими та крихкими. Владна тканина потребувала нових ідеологічних ниток, які стягнули би її розтягнуті шви, і ними стали «духовні скрєпи».
Зробивши ставку на традиційні цінності, підвищивши роль православної церкви у суспільному житті, авторитарний правитель Росії здійснив фактично «консервативний переворот», правда, з приставкою «псевдо». Нова офіційна державна риторика підкріплювалася численними репресивними законами, спрямованими на закріплення нових правил співжиття у часи «високого» путінізму. Серед них – закон про іноземних агентів, закон про заборону пропаганди ЛГБТ тощо.
По суті, це було винайдення традиції. Накладене на пострадянську ностальгію та принижене почуття власної величі це «вставания с колен» мало передусім на меті утримання влади всередині країни путінською елітою, а також закріплення позицій на міжнародній арені як головного супротивника західноцентричного світу. З цього приводу вигук нині покійного багаторічного лідера ЛДПР Володимира Жириновського на адресу Володимира Путіна «Боже, царя храни!» видається не блазнюванням перед диктатором, а характеристикою епохи.
Можливо, ця штучна ідеологічна конструкція так і залишилася б «річчю у собі», якби не війна – пальне, яке живить тіло російського Левіафана. Адже з окупацією Криму та початком бойових дій на території України мілітаризм став також невід’ємною частиною російської державної пропаганди. Культу перемоги й раніше надавалося великого значення, зокрема наголошувалося на виключній ролі російського народу як «першого серед рівних», у «Великій вітчизняній війні», однак за пізнього Путіна це набуло ознак скаженого «побєдобєсія».
Разом з тим, війна дозволила диктатору ще більше монополізувати політичний простір, допомігши остаточно зачистити залишки єльцинського плюралізму. Найяскравіші політичні опоненти такі, як Борис Нємцов та Олексій Навальний, були буквально ліквідовані, а всі інші – «видавлені» за межі країни у результаті репресій. Масовий відтік ліберальної опозиції за кордон після початку повномасштабного вторгнення став маркером «нової епохи». Історичні паралелі з «білою еміграцією», що рятувалася на Заході від «червоної чуми», напрошуються самі собою. Тільки зараз владна верхівка озброєна не ідеями класиків комунізму, а пасажирів так званого «філософського корабля», серед яких можна виділити Івана Ільїна.
Однак, незважаючи на свою показову міць (чого лише вартий міф про «другу армію» у світі, впевнено розвінчаний українськими воїнами), ідеологічна конструкція Росії як держави з карикатурною вірою у Бога – крихка та ненадійна. Вона нагадує солом’яного бичка, який може враз розтопитися від найменших сонячних проявів, адже тримається на міфічному минулому, підтримуваному державним адміністративно-репресивним апаратом, а не на сучасних сенсах. І це в сучасну цифрову епоху!
На відміну від комунізму, державної ідеології СРСР, який активно протистояв капіталізму протягом усього «короткого» ХХ століття, нинішні «традиційні цінності» як «велика ідея» мають низькі мобілізаційні властивості, особливо серед молоді. Їхній штучний характер проявляється хоча б у показовій набожності політичної еліти, стиль життя якої не відповідає постульованим ідеалам. У тому цинізмі, з яким вони звинувачують Захід у всіх смертних гріхах, хоча їхні нащадки там глибоко інтегрувалися. Це – «совкові» ідеї з запахом нафталіну, які вирішили дістати з шафи та начепити косоворотку й лапті для кращої схожості з давнім «оригіналом».
Тому сьогоднішня державна російська ідеологія – це радше ширма для політичного режиму, чільні постаті якого стали повнолітніми ще за часів раннього Брежнєва. Секрет її «популярності» полягає не в її культурній привабливості, ідейному «драйві», а радше у доступі до благ, які залежать від близькості до носіїв владно-корупційної вертикалі. Щоб зростати кар’єрними сходинками, бути своїм, таким, як «всі», потрібно демонструвати лояльність, носити символи нової віри і не «висовуватися».
У цьому проявляється боротьба між двома моделями російської ідентичності. З одного боку – модерна версія з триколором і гімном на музику Глінки, яку може прийняти молодше покоління. З іншого – радянсько-імперська, з червоним прапором та гімном на музику Александрова. «Красненько», як сказав би Єльцин. Громадянська нація чи імперська велич? Рух уперед чи втеча назад у «світле майбутнє»? І найголовніше – що залишиться після того, як упаде режим?
Сьогодні цей вибір залишається відкритим, але очевидно: історія не закінчується, бо вона навіть ще не почалася. Росія й далі шукає ідеологічне наповнення після розпаду СРСР. На жаль, від цього вибору залежить не лише її власна доля, але й Центрально-Східної Європи і всього світу.