Дональд Трамп дав Владіміру Путіну час до 8 серпня, щоб той погодився на негайне припинення вогню або ж зіткнувся з новим потужним раундом економічних санкцій. Та замість цього він тепло привітав російського диктатора в Анкориджі на Алясці, ніби той був лідером дружньої наддержави, а у підсумку прийняв позицію Путіна (спочатку домогтися повного мирного врегулювання, а не припинення вогню) замість своєї власної.
Тож де ми опинилися після трьох тижнів політичного театру Трампа?
Радість Путіна. Ми не часто бачимо Путіна з широкою посмішкою, але ми побачили її через заднє бокове вікно «Чудовиська» (The Beast), броньованого автомобіля президента США, коли він сидів там на запрошення Трампа – військовий злочинець, якого тепло прийняв той, кого ми колись називали «лідером вільного світу». Чудовисько в Чудовиську.
Сам факт цієї зустрічі був великою перемогою для Путіна. Уявіть, якби Рузвельт приймав Адольфа Гітлера на дружній зустрічі на Алясці наприкінці 1940 року, у той час як німецькі літаки бомблять Лондон під час Бліцу, а потім проводив спільну пресконференцію на створеному у США тлі з написом «У пошуках миру». Єдина поступка, на яку пішов Путін, полягала в тому, що в день саміту російські дрони та ракети націлювалися лише на українські прифронтові міста, такі як Харків і Суми, а не на Київ і Львів. Це була велика поступка.
Як і слід було очікувати, пізніше Путін обвів Трампа навколо пальця. Для Путіна ідеально продовжувати нескінченні переговори з США про мир, продовжуючи водночас вести війну, яку, на його думку, він повільно виграє в Україні.
П’ять днів по тому російська авіація завдала удару по американському заводу на заході України. Путін не міг висловити свою зневагу до Трампа більш красномовно.
Ганьба Трампа. Оскільки політики намагаються витягнути з цього максимум користі, а коментатори продовжують шукати позитивні моменти, ми не часто і не достатньо гучно говоримо про те, наскільки його поведінка є морально ганебною, дипломатично некомпетентною і, відверто кажучи, смішною. Нарцисизм і власні інтереси (зокрема, комерційні інтереси його родини) здаються причиною щонайменше 70 % його поведінки. Він постійно крутиться на вітрі, як надмірно змащений флюгер, повторюючи майже те саме, що йому сказав останній співрозмовник. Його марнославство неймовірне, і він виголошує багато нісенітниць.
Так, він має кілька постійних тем (наприклад, мита; «America first»; неприязнь до війни як такої) і блискучий політичний інстинкт щодо наративів і перформативних дій, які утримують його виборців на борту. Але більшу частину часу він поводиться як гротескний персонаж із однієї із політичних пародій Саші Барона Коена.
Солідарність Європи. Сім європейських лідерів кинули всі справи посеред літніх канікул, щоб поспішити до Вашингтона підтримати свого європейського колегу Володимира Зеленського. Браво. Якщо ви шукаєте позитивний момент, ось він. І це був не просто одноразовий акт солідарності. Ці лідери, серед яких майже всі найважливіші лідери континенту (хоча політично заблокована Польща, на жаль, була відсутня за столом переговорів), тепер особисто зобовʼязалися підтримати Україну.
Принизливо, але президенти і премʼєр-міністри потім мусили масажувати его Трампа, вміло – і добре скоординовано – повертаючи його до раніше узгодженої позиції щодо необхідності припинення вогню і планування гарантій безпеки. Їхнє постійне підлещування цьому жахливому нарцису є незручним, негідним і, справді, заслуговує на те, що британський сатиричний журнал Private Eye називає OBN (Орден коричневого носа) – але це те, що європейські лідери просто мусять робити, доки сама Європа не стане тривимірною супердержавою. (Як і має бути, але не варто затамовувати подих.)
Що це означає для України? Практично те саме, що й раніше. Результат цієї війни не буде визначений жодними мирними переговорами найближчим часом. (Білий дім заявив, що Путін погодився зустрітися із Зеленським, але міністр закордонних справ Росії Сєрґєй Лавров заперечив це. Ще один ляпас Трампу).
Ні, результат цієї війни буде визначений ходом війни – та заходами оборони і стримування, які будуть вжиті, коли нарешті буде досягнуто перемир’я. «Гарантії безпеки» – це не просто слова на папері. (Українці пам’ятають красиві слова про гарантії безпеки, дані США, Великою Британією та Росією в Будапештському меморандумі 1994 року, які виявилися не вартими навіть паперу, на якому були написані). У реальному житті гарантії безпеки – це питання сталі, вогневої сили, електроніки, фізичної присутності та взаємної довіри.
Якщо Україна зможе утримати позиції, зазнавши, незважаючи на гостру нестачу молодих, готових воювати чоловіків, лише невеликих втрат території, а Європа (разом з такими країнами, як Канада, та деякими важливими стратегічними партнерами зі США) зможе забезпечувати військову, оборонно-промислову та економічну підтримку України, плануючи довгострокове стримування – особливо в повітряному просторі – тиск на Росію може зрештою стати більшим, ніж на Україну. Більш ймовірно, що це відбудеться наступного року, а не цього. Тільки тоді, якщо Путін зрозуміє, що військово він нічого не досягає, а повернення трупів і хитка економіка починають загрожувати стабільності його режиму, він, можливо, буде готовий почати серйозні переговори.
Якщо Трамп втомиться бути (використовуючи одне з його улюблених слів) лузером у своїх відносинах з Путіним і введе більш жорсткі санкції, це допоможе – але ніщо в його біографії не вказує на те, що це станеться, не кажучи вже про те, що це триватиме достатньо довго, щоб скоротити терміни до болісного патового стану.
Решта – це лише «шум і лють» Трампа, які нічого не означають.