— Заходьте, я вам швидко все покажу й піду в басейн. Бо така спека — я не можу…
Худа й з коротким хлопчачим волоссям, холерична й говірка — не переслухати. Краплинки поту котяться зморшкуватим, мов залежане у траві яблуко, чолом.
— Ось ваша кімната, — проводить просторим будинком. Велике двоспальне ліжко, комод, крісло, офісний стілець. Хрест на стіні біля вікна. А до сусідньої спальні, за комодом — двері зі скляною шибкою. Цікаво… Певно, там теж когось поселила. Зрештою, в мене є беруші, видані ще в Англії на бе-зе-ве-пе.
— Ну добре, я в басейн… — вибігає надвір. — Як будете кудись іти, ключі лишіть ось тут, під трубою. Ну все, па-па…
Цікавий прийом, карпатська гостинність, гуцульський характер. Але який двір: навколо дерев’яного будинку на схилі акуратно пострижена трава, довга лавка зі спинкою якраз навпроти віддалених гір, щоб милуватися краєвидом із філіжанкою кави чи склянкою кальвадосу, поруч — дерев’яна гойдалка, батут для дітей, трохи далі — мангал.
— Яблучка, сливки… Все можете брати й їсти, — каже Анна, відкусивши щойно підібране з трави яблуко. Сутулість її фігури підкреслюють дві рівні колії від коліс автомобілів, які щодня заїжджають до неї у двір. Серпень, апогей туристичного сезону. Забронювати кімнату в Яремчі виявилося не так просто. Трапляються лише поодинокі пропозиції. Й не дивно, що з сюрпризами. Як-от скляні двері до сусідньої кімнати. Але ж двір який… Краєвиди…
Сонце завмерло вдалині над чорною горбатою спиною, заливши долину сліпучим густим промінням, у якому, немов у желе, в’язнуть дерева, хати, яблука, люди. Лише лелека вільно летить безхмарою глибиною над цим краєвидом.
Повертаюся до кімнати, беру книжку, куплену на львівській барахолці біля Федорова, старе видання сімдесятого року з неймовірними ілюстраціями художниці Караффи-Корбут. «Отже, сьогодні новий ксьондз служив по раз перший службу у церкві. Гуцули прислухалися…». А що ще читати в Карпатах? Дев’ять годин за кермом. Треба трохи перепочити, полежати з книжкою. Я витрусив свій одяг на підлогу з наплічника — мовляв, потім покладу до комоду — й влігся.
Прокинувся від прокуреного скрипучого голосу пані Анни: що це за безлад, чому горнятко лишили на столі, чому каструля на плиті, подряпає гладку поверхню, треба брати іншу, користуватися можна лише однією конфоркою, велике сміття треба викидати окремо в бачок на вулиці, а в хаті лише щось дрібне, не стукайте шухлядами й дверцятами тумбочок, сковорідки не беріть, а що то мокре на підлозі, це ваша дитина впісялася, спати тільки з пелюшкою, хоч і в памперсі…
— Але я от назбирала яблук — пригощайтеся, — завершила свою тираду Анна, поставивши на грубку корзину з соковитим білим наливом.
Ми були впевнені, що наступного ж дня переїдемо в інше місце. Треба лише підібрати нормальний номер. Щоб ніхто не заважав, щоб ніхто не заглядав до кімнати, де ми там ляпнули водою, чи де покинули футболку, іграшку…
Але ж який у Анни двір! З батутом. Поки донька стрибає, Анна затягується біля батута черговою сигаретою, стереже, щоб малеча не випала в дірку:
— Зараз я тобі дам м’ячик. Десь має бути… щось не можу знайти. Діти, які приїжджають, покидали в потічок. Ось, на мій, яким я масаж собі роблю.
Кинула до батута з високою сіткою помаранчевий м’ячик розміром із яблуко. Донька кидає його, бігає за ним по гнучкій долівці, падає, регоче. Анна теж сміється, випускаючи ніздрями дим.
— Тримай си моцно. Аби не впала через голів. У мого Андрійка, племінника, четверо, — каже до мене. — Двоє таких мацюцьких… Старший дзвонив учора, питав: «А в тебе є туристи? Тоді я не прийду…». Знає, що не можна, коли туристи.
Тут якраз із Говерли повертаються наші сусіди. Сивий коротко стрижений чоловік з черевцем, невисока чорнява дружина й русява підлітка, вже трохи вища за матір.
Чоловік тисне руку.
— Це була найбільша ошибка в моєму житті. Ці підйоми на гору — не для мене.
Анна кидає до мангалу дрова. Каже, що то бук. Сусіди захотіли шашлик. Ми шукаємо в телефоні нове житло, хоч у мене вже є певні сумніви. Але якщо дружині некомфортно, то треба переїздити.
Анна з сусідом знайшли спільну мову — теревенять безупинно, поправляючи у мангалі дрова, щоб швидше догоріли. З Маковиці на двір спадає пітьма, кульки яблук на гілках виблискують вогниками мангалу, немов іграшки на новорічній ялинці. Сусід пропонує наливку. Анна поміж затяжок ковтає зі скляної пляшки «Чернігівське». Гм, думаю я, чому не «Микулинецьке»?
Анна веселішає й стає ще більш говірка. Розповідає, які дивні інколи бувають туристи. Двоє напилися й почали ганятися один за одним із ножами.
— Це щоб у горах напиватися, нащо в горах напиватися? — обурюється Анна. — А одна дзвонить і каже: «А у вас що, диван? Мені не підходить диван. Я хочу, щоб ноги можна було простягати». А я її питаю: а скільки ж ви зростом, два метри чи що? А в неї просто коханець у Яремчі… ото й усе. Але хіба ж я б заважала?
— Та он молодість би згадали й у садочок пішли, — усміхається сусід червоним біля вогню лицем. — Або на гойдалочку.
— О-о-о, мама мія, я б ще й погойдала! — хіхікає Анна.
Сусід знову запропонував наливку й запросив на шашлик — за знайомство. Я подякував і відмовився. Згадав про скляні двері між нашими кімнатами — донька вночі прокидається й плаче. Але ми попереджали, що з малою дитиною. Щоправда, й сусід попередив, що хропе як трактор.
Шашлика я не дочекався, пішов відпочивати раніше. А вони втрьох — сусід із дружиною й Анна — сиділи допізна.
— Такі хороші люди, — каже вранці Анна, коли я виходжу з хати на пробіжку. А як повертаюся, вона сидить на ганку літньої кухні з цигаркою, похиливши голову. — Якось так сумно мені. П’ять племінників загинули й у полоні. Біда, біда велика. Того Путіна вже нема живого. Я двадцять сім років в Італії прожила. Пройшла Рим і мідні труби. Його перша жінка теж в Італію втікла. Їй цей допоміг, повар Путіна. То вона в інтерв’ю казала, що Путіна давно отруїли, а з двійником вона жити не захотіла… Я у тій Італії такого сі надивила за двадцять сім років. За старенькими прибирала. Ніхто дарма платити гроші не буде. Три роки як повернулась, а тут війна, — очі в Анни сльозяться, цигарка тремтить у руці. — Ось тут біля хати п’ять трупів лежали. Мені мій дід розповідав. У нього донька померла від дифтерії, вісім рочків було… Труну робили. Прийшли росіяни у двір, а бандерівці були на Маковиці, побачили у бінокль і гранату кинули. П’ять мерців отуто лежали. Коли вже ця війна закінчиться? Не видно ні кінця, ні краю… Піду я в басейн, бо так жарко. Може, підвезеш мене?
Ми вирішили не переїжджати.