Митник Петро до останнього мирного дня служив на українсько-російському кордоні біля Великої Писарівки Сумської області. Навпроти неї — Грайворон Білгородської, то вже Росія.
— Якось закінчились у мене бланки декларацій російською мовою. Подаю одному з Росії українською. Бачу — мужик не бідняк, знає собі ціну, і вона досить висока. «Я этого языка не понимаю!» — жбурляє мені той папірець. Я мовчки подаю йому бланк англійською. «Этого я тоже не понимаю». Мовчки подаю йому польський. Жбурляє і його: «Я тебе сказал русским языком: я понимаю только свой язык!». Я, я, я… Тоді я роззирнувся, чи нема кого поблизу, та й кажу йому не дуже голосно, але виразно «по-русски»: «В таком случае иди ты подальше, пока цел!».
— Так, Петре. Так, та не дуже так. Ваша поведінка не була поведінкою державного службовця. І ви це усвідомлювали. Інакше не роззиралися б перевірити, чи нема свідків. Ви мали б спокійно сказати йому, що можете допомогти заповнити ту грьобану декларацію, якщо він справді чогось у ній не зрозуміє.
— Згоден. Але я побачив, що йому цього не треба. Йому важливо було показати себе — який він «русский».
— І все ж таки… Державний службовець не має права посилати нікого туди, куди ви послали його. Під варту, коли є підстави — так, туди, звідкіля прийшов — так. А подалі — ні і ні. Бо так він принижує свою державу.
— Та згоден я, згоден… Для вас усе просто.
— А для вашого брата ще простіше. Як для запорожців, коли вони писали свого листа турецькому султану.
…Багато, занадто багато всього додержавного в головах і поведінці сучасного українського чиновництва, якщо говорити тільки про нього. Дивуватись нічому, а думати є про що. Про те ж таки хуторянство з його простецькими уявленнями і стосунками… Справді? Простецькими?! Хіба не в ньому, в нашому славному, оспіваному, піднесеному народниками хуторянстві, чого-чого, а чинності, впорядкованості, строгості стільки, що..? Там же слова не скажи від себе, за настроєм. Вільного кроку не ступи! Все одвічно вбито в мізки, в спільну підсвідомість: про що і як думати, піклуватись і молитись, як поводитись при гостях, як дитині спілкуватися з матір’ю і батьком, із дідом і бабусею, що дозволено невістці, навіть як лаятись сусідкам — які частини тіла показати одна одній зранку, щоб забути про це до вечора…
— Слухайте, Петре! А може, справа в тому, що українська держава, чиїм службовцем ви несподівано для себе, та й для неї, стали — це було для вас щось нове, незвичне? Невідь-звідкіля взялось… Нічого особливого, цінного в ньому для вас не було. Тож ототожнюватись з нею хоча б на службі, приборкувати себе відповідно до її статусу і настанов — кому це може подобатись узагалі, а вам тоді, до війни, тим паче?
— Так ви мене, чого доброго, під статтю підведете… Або статтю — під мене. Розсердив він мене — ось і все, вся політика. Ви б на моєму місці…
— О, зараз я добре уявляю, що зробив би на вашому місці. Я б звернувся до нього з найпригніченішим виглядом і з такою промовкою: «Вибачте, шановний пане, мене, вибачте також моє керівництво й усю нашу державу! Не розрахували ми. Ще не вистачає досвіду… Сьогодні ж подам рапорт про термінове поповнення запасу російськомовних бланків. Думаю… Та не думаю, а впевнений, що чекати вам доведеться не більше п’яти днів. Залиште мені свою адресу, повертайтесь у рідний Тобольськ і там отримаєте поштою особисто від мене листа. В ньому буде навіть не один російськомовний бланк, а повних два. Це на той випадок, якщо в один щось не те впишете, так що захочеться зразу переписати».
Петро засміявся:
— А він знаєте що сказав би про вас? «Справжній садист. Садист і сатирик. Краще б він мене подалі послав».
Решту вечора ми провели за розмовою про те, що дурні бійки бувають не тільки за щось, а й чомусь. Тому, між іншим, що не всім дається стримана поведінка. Проти цієї вади вигадано дипломатію. Домашнє виховання значить багато. А найлегше стриманість дається тому, хто знає за собою силу.
Мимохіть торкнулись і майбутнього. Дурне діло нехитре: колись може знову постати митниця між Великою Писарівкою і Грайвороном. Можливо, ще й Петро, хай уже й майже дід, встигне опинитися там, на знайомому місці… І ось одного разу він знову побачить перед собою того, із Тобольська, теж помітно підтоптаного. В Україні, в Кирківці — це 30 кілометрів на захід від Писарівки — у нього брат. І подасть йому Петро бланк декларації — припустімо, знову україномовний. Як гість подивиться на таку «бомажку» цього разу? Що промовить? І до якого варіанту буде більш готовий Петро?