Шість років тому в Україні з’явився унікальний арт-простір — етнопарк «Ладомирія» в Радивилові на Рівненщині. Почалося все з ткацької майстерні і музею традиційного автентичного костюма. Згодом додалися музей просто неба, де були представлені старовинні волинські хати, одна з яких налічує понад 200 років, гуцульська хата з піччю та господарські споруди. Сьогодні «Ладомирія» — це не лише місце, де можна побачити, як жили українці минулих століть, а й справжня можливість зануритись в атмосферу тих часів: приміряти відтворений за старовинними зразками одяг і скуштувати волинські страви, приготовані за традиційними рецептами. У 2021 році етнопарк отримав нагороду Ukraine tourism awards в номінації «Регіональний прорив року». В 2025 році, незважаючи на непрості часи, в етнопарку розпочалася активна робота над важливим освітнім проєктом, відкрито перший родинний музей, а також вдев’яте відбудеться День традиційного автентичного костюма.
Шкільні лави, скрипторій та рукописи
Упродовж кількох років в етнопарку «Ладомирія» тривала кропітка підготовка до створення нової експозиції, покликаної показати, якою була система освіти на Волині в різні історичні періоди — від XI до XIX століття. Ідея поступово втілювалась через дослідницькі проєкти, освітні ініціативи та роботу з історичними джерелами.
Одним із кроків до її реалізації стало створення та затвердження у 2024 році Міністерством освіти і науки України навчального курсу для 10–11 класів — «Культурно-історичні традиції української повсякденності», ініційованого і розробленого за участі команди етнопарку. Курс поєднує теоретичні знання з практичним досвідом, знайомлячи учнів із повсякденним життям українців у минулому через призму історії побуту.
Ще одним важливим кроком стали оцифрування та публічна презентація Теслугівського Апостола — рідкісної рукописної книги кінця XVI століття, написаної церковнослов’янською мовою української редакції. Рукопис містить не лише тексти, а й орнаменти, схожі на візерунки української вишивки. Створив його у 1593–1594 роках священник і писар Гермоген у церкві містечка Теслугів (тепер — село на Рівненщині).
Усе це стало основою для старту влітку 2025 року масштабного проєкту «Шкільництво та книгописання на Волині у XI–XIX століттях», який реалізується за підтримки Українського культурного фонду. Проєкт має на меті не просто показати історію освіти на Волині, а дати можливість «прожити» її. Однією з головних частин стане експозиція, де, серед іншого, буде відтворено шкільний клас ХІХ епохи з автентичними партами, лавами, шкільною дошкою та освітніми документами. Завдяки цьому музей перетворюється на живу історію — емоційну, пізнавальну та глибоку.
Про зміст та цілі проєкту для Тижня розповів історик, кандидат історичних наук, голова ГО «Центр дослідження і відродження Волині» Володимир Дзьобак.
— Пане Володимире, розкажіть, що чекає на відвідувачів нового музейно-освітнього простору?
— У нашому новому музейно-освітньому просторі відвідувачі поринуть у захопливу подорож крізь тисячолітню історію шкільництва та книгописання на Волині. Вони зможуть побачити відтворені інтер’єри шкільного класу XIX століття, кімнату вчителя, де відображено життя педагогів того часу, а також унікальну локацію — скрипторій, де писарі переписували книги за допомогою гусячих пер і пергаменту. Все це дозволяє не лише побачити, а й відчути атмосферу тих часів. Кожен експонат має свою історію, а інтерактивні елементи дають можливість спробувати себе в ролі учня чи писаря.
— Яку ідею ви вкладаєте в цей проєкт? Яке його значення для сучасного глядача?
— «Ладомирія» запрошує у час, коли народжувалась українська душа. Ми готуємо подію, яка перенесе вас у світ, де формувалась національна свідомість, а слово і книга були справжньою зброєю. Тут оживає історія освіти та письменства Волині — від скрипторіїв XIV століття до шкільних класів XIX століття.
— Чим експозиція відрізняється від класичного музейного формату?
— Це не музей «за склом» — це місце, де до історії можна доторкнутися. Тут парти пахнуть деревом, старими чорнилами і теплом людських історій. Кожен експонат — від рахівнички до чорнильниці з рогу — розповідає про реальне життя людей, які передавали знання, виховували гідність і віру в себе.
— Як ви бачите актуальність проєкту сьогодні, в умовах війни?
— Цей проєкт — відповідь на виклики сьогодення. У час, коли ворог намагається стерти нашу пам’ять, «Ладомирія» нагадує: ми маємо свої традиції, глибоке коріння і власну, незнищенну культурну силу.
— Розкажіть більше про реконструйовані простори: що побачать люди у скрипторії й кімнаті вчителя?
— Скрипторій, клас XIX століття, кімната вчителя, що зберігає подих епохи, — це не просто реконструкція, а простір для зустрічі з собою через призму історії. Кімната вчителя — це не лише місце для зберігання меблів або предметів, а ціла історія про людину, яка була важливим компонентом шкільного життя того часу. В кімнаті буде відтворено атмосферу житла вчителя-ентузіаста, де він готувався до занять, писав свої записи, а також створював власний музей освіти: ретельно збирав і відтворював різні предмети, що стосувалися шкільництва різних епох. Тут є старовинний письмовий стіл, чорнильниці, пергамент та інші рідкісні експонати. Це простір, де не лише шкільний процес, а й особисте життя педагога стає частиною великої історії української освіти. Це буде подорож у час, коли слово було святим, а навчання — шляхом до свободи.
— Як вчителі сприймають вашу ідею — чи вбачають у цьому новий формат викладання історії?
Вчителі сприймають нашу ідею дуже позитивно! Вони бачать це як чудовий новий формат для уроків історії. Це не просто сухі факти на папері, а реальне занурення в атмосферу минулого, що дає дітям можливість пережити історію, а не лише вивчити факти. Це стимулює дітей думати, аналізувати, а не просто заучувати. Коли минуле оживає через предмети, які можна потримати в руках, воно перестає бути чимось абстрактним. Людина починає відчувати себе частиною цього часу, а не просто спостерігачем. Це сильніше запам’ятовується і глибше сприймається. Тому ми спеціально створюємо такі умови, де відвідувач може не лише подивитися на експонати, а й доторкнутися до історії.
— Що конкретно зможуть побачити відвідувачі?
Ви зможете: сісти за парту, за якою вчилися діти 150 років тому; взяти до рук гусяче перо і вивести перші рядки на пергаменті; побачити, як писарі переписували книги, що зберігали пам’ять і культуру нації. Частину експозиції вже підготовлено, і ми з радістю запрошуємо всіх до етнопарку «Ладомирія». Це унікальна можливість доторкнутися до освітньої та писемної культури Волині. Етнопарк готовий відкрити вам двері у світ, де українська культура жила, боролася і перемогла.
«Кузня Івана»: як у «Ладомирії» з’явився перший родинний музей
Одна з важливих подій серпня в етнопарку «Ладомирія» — відкриття першого родинного музею. Його основою стала автентична кузня родини Ігас, яка зберігалася у селі Дністрик на Львівщині. Про шлях її перевезення, відновлення й особливе родинне значення розповідає Володимир Дзьобак.
— Як з’явилась ідея зберегти та перевезти кузню до етнопарку?
— Кілька років тому Оксана Ягелюк (Ігас) поділилася зі мною особливою пропозицією — забрати кузню її родини, перевезти в наш етнопарк і зберегти для майбутніх поколінь. Ми разом із фахівцями, з якими давно й плідно співпрацюємо, поїхали в село Дністрик, що біля витоків Дністра, у Самбірському районі Львівщини — туди, де стояла кузня. Вони уважно оцінили її стан, склали перелік робіт і матеріалів, необхідних для відновлення. Для кузні ми обрали в етнопарку місце, щоб тут можна було безпечно працювати й водночас милуватися її виглядом.
— Чи були якісь труднощі під час реставрації? Як вдалося зберегти автентику?
— Згодом робота закипіла. Реставрація була проведена якісно та з любов’ю. Нам вдалося зберегти й підкреслити ті особливі деталі, що колись вирізняли кузні цього краю. Минали роки. Ми облаштовували горн, вчилися працювати зі старовинними міхами, створюючи потрібні для господарства речі.
— Якою була реакція родини, коли вони побачили кузню вже в «Ладомирії»?
— 17 серпня понад 30 представників роду Ігас з’їхалися до нашого етнопарку, щоб побачити результат. Їхні очі світилися теплом, а слова були сповнені вдячності. Але ця подія — не лише про минуле. Вона про місце, де давній артефакт зібрав родину сьогодні й об’єднав їх так, що ця єдність житиме в їхніх дітях і внуках завтра. І для нас це напрочуд знаково, адже кузня Ігас стала першим родинним музеєм у нашому етнопарку. Тато Оксани, його рідні сестри допомагали в цій кузні своєму батькові, Іванові, на честь якого вона і названа. Вони пам’ятають запах гарячого металу і відлуння молота. Сьогодні, торкаючись знайомих речей, вони ніби знову повернулися в ті теплі роки — і разом з ними туди неначе ступили й молодші покоління.
Оксана Ягелюк, представниця родини Ігас, поділилась спогадами про родинну кузню своїх предків:
«Спочатку вона біла місцем праці вдома. Обійстя шуміло, життя вирувало. Виготовлялися всі необхідні знаряддя праці, підсумовувалися коні, ремонтувалися вози, кувалися хрести. Вона жила повним життям, поки жив її талановитий винахідливий творчий господар. Мій Дідусь. Тато мого Тата. Коли дідуся не стало, вона стала чарівною хатинкою у саду на замку. З одного боку, таємниче кликала усередину, з іншого — лякала тишею і ніби нарочитим спокоєм. Все замережилося павутиною і потроху зменшувалося. Ковальські будні стали спогадами онукам, котрі дідуся ніколи не бачили, бо народилися після того, як він став вічністю.
У Бога завше все вчасно. І кожна подія стається з нами тоді, коли ми готові до неї. Понад два роки, відколи кузня дідуся Івана була перевезена у Ладомирію, а до того ще близько двох років, виношуючи задум подарувати її у місце, де шанують і примножують традиції, щоб зберегти для наступних поколінь, я шукала спосіб і формат, як наповнити її змістом. Запис про кузню дідуся як одну із моїх мрій-задумок часто майорів перед очима і, в хорошому сенсі, лоскотав моє сумління. А у кузні, виявляється, місійна доля. Нині вона стала місцем єднання нашої родини. Теплих розмов, щирих обіймів, чудових спогадів. Місцем натхнення і бажання повернутися до неї знову».
День традиційного костюма
Цьогоріч, 7 вересня, вже вдев’яте в етнопарку «Ладомирія» відбудеться День традиційного костюма та конкурс на найкраще відтворений автентичний український костюм.
Щороку участь у заході беруть майстри з різних куточків України — ті, хто глибоко досліджує, відтворює та зберігає традиційний український стрій. Адже реконструкція автентичного костюма — це відповідальна, кропітка і вкрай важлива справа.
Цьогоріч ми хочемо ще більше привернути увагу широкої аудиторії до цієї праці. Проводимо своєрідний парад майстрів — людей, які щоденною творчою діяльністю повертають до життя призабуті елементи національного строю. Ми прагнемо показати їхню майстерність, ввести їхні роботи у культурний обіг і надати потужний стимул до подальших мистецьких пошуків.
Цього року костюми оцінюватимуть знані науковці — Володимир Щибря та Ігор Перевертнюк. Переможці отримають призи, а всі учасники — дипломи-подяки.
Минулого року в конкурсі змагалися дев’ять майстринь із різних регіонів України. Переможницею стала Оксана Довжик, яка представила костюм Дубровицького району Рівненської області, відтворений із надзвичайною точністю та любов’ю.
Свого часу директор Національного центру народної культури «Музей Івана Гончара» Петро Іванович Гончар висловив переконання: це свято має стати другим після Дня Незалежності у національному календарі, адже саме через нього формується українська ідентичність.
День автентичного костюма — це не просто свято. Це платформа, яка об’єднує музейних працівників, колекціонерів, мистецтвознавців, етнографів, дизайнерів, майстрів декоративно-прикладного мистецтва, фотомитців і всіх, кому небайдужа українська традиція. Це подія, що допомагає не просто зберігати минуле, а жити ним сьогодні, аби передати зміст і силу нашої культури майбутнім поколінням.