«Хіба вам не шкода цього прекрасного міста?» – таксист зробив широкий жест рукою. Ми проїздили повз Ейфелеву вежу, по дорозі на телебачення. Париж привітно мерехтів ліхтариками ресторанів, кораблики з туристами хвацько вигулькували з-під старезних кам’яних мостів. Спека спала, літній вечір зовсім не спонукав до суперечок про міжнародну політику. Та відмовчатись не вийшло.
«Ви штовхаєте світ до Третьої світової! Ви нас втягуєте у свою війну, не переймаючись тим, що з нами буде!» – вів своєї таксист. «А ви підете захищати це прекрасне місто, якщо воно зазнає збройного нападу?» – питаю і таки досягаю бажаного ефекту. Таксист замовк на хвилину-другу, а коли озвався, тон його став зовсім іншим — журливим.
«Ох, ви знаєте, в тому й проблема, що я дуже сумніваюся у нашому активному спротиві, на випадок агресії, – сумно зізнався чоловік. – От подивіться на тих, хто тут гуляє по набережній, засідає у ресторанах, катається на човнах! Ну хіба підуть вони по зброю, навчаться стріляти?». Він знов замовк, а я змогла, нарешті, бодай по діагоналі перечитати останні новини перед ефіром.
Мене часто підвозять подібні водії таксисти. Переважно — вихідці «Глобального Півдня», але й вроджені парижани також трапляються. Левова частка з них голосує за крайніх лівих, «щоб забрати в багатих та віддати бідним». «Бідні» в баченні цих людей наділені повним комплектом усіх можливих чеснот, їх треба негайно захистити, нагодувати, вилікувати, забезпечити житлом — за рахунок багатих. Небезпека для таких людей — зовсім не російський і навіть не американський імперіалізм, а чужі гроші. Великі гроші. Наскільки такий типаж є характерним для цілої Франції, сказати важко, але що з-поміж опонентів Макрона їх не бракує — це однозначно.
«Українці відлякують своїм безстрашшям», – якось зізнався давній знайомий. Тоді здалося, що він сам здивувався своєму висновку. Проте приятель не помилився: український спротив рве шаблони, як Тузік грілку, та підштовхує до порівнянь, до проєкцій нашої війни на перспективи власної країни в подібній ситуації. Саме тому провокації російської пропаганди заходять до франкомовного інформаційного простору, як ніж у масло.
Згадаймо приклад маніпуляцій Лаврова про Україну, яка нібито «зриває переговори», бо обстрілює енергетичні об’єкти Московії. У цій брехні місцями помінялися причина й наслідок. Ніби ж очевидно, що напали на нас, а ми відбиваємось всіма можливими способами. Але цитату російського «дипломата» France Info в День Незалежності процитувало разів двадцять, якщо не більше. Для чого — зрозуміти важко, адже інформації у висловленні міністра — нуль.
Висмоктана з пальця тема потрапила на шпальта провідних, поважних медіа, які так і написали: «На День Незалежності Україна Україна застосувала зброю, ризикуючи зірвати переговори». От все ж було добре! Росія сиділа собі чемно, нікого не займала, готова до переговорів. А тут — українці зі своїми обстрілами, які не хочуть миру, не хочуть переговорів… Оце роздратування на Україну, котра все не хоче скласти зброї та вгодити Путіну — це, якщо копнути, насправді — глибинний страх великої війни, до якої Західна Європа не готова. Вона знає, що не готова, тому й боїться. Й намагається втулити нам свої страхи.
Не будемо забувати: Будапештський меморандум 1994 року став першою поступкою чужим страхам, яким поступилась Україна, під потужним тиском. Тоді, щойно відновивши незалежність, Україна ще не вміла захищатися, як належить, і потрапила в пастку. Згодом, коли Росія — один з гарантів української безпеки, згідно з тим меморандумом, розпочала проти України війну, раптом «стало відомо», що документ «не відповідає стандартам», «ні до чого не зобов’язує», нічого не гарантує…
Зараз існує подібна загроза: поступитися страхам цілого гурту політиків, які не знають, що таке війна й понад усе бояться втратити комфорт та привілеї. Їхні інтереси обслуговує певний прошарок медійників, які не хочуть думати і не люблять ускладнювати собі життя. Аудиторія під таке спрощене бачення світу завжди знайдеться. Але скільки не переставляй місцями причину з наслідком, війна не скінчиться. Вона триватиме, доки в московитів буде чим стріляти та ким воювати. Україна, – принаймні свідома та відповідальна її частина, – відбиватиметься, інакше загине. Можна скільки завгодно повторювати за Трампом, ніби війна закінчиться за кілька тижнів до проголошення лауреатів Нобелівської премії миру, але природа російської імперії від цього не зміниться. Тема переговорів для загарбника – лише можливість затягти час та перекласти вину з хворої голови на здорову.
Чи розуміють це у високих паризьких, лондонських, брюсельських кабінетах? Переважно так. Та розуміти одне, а діяти – інше. Нам же ж – своє робить, не оглядаючись на чужі страхи. По цих граблях ми вже ходили.