Спершу хочу розказати байку — всі тут розказують байки, і я хочу. Це був преспоказ «Дикого поля» за «Ворошиловградом» Жадана; в екранізації, як і в романі, є гротескна, фантасмагорична сцена похорону. На пресконференції юнак-журналіст спитав, чи було це точне відображення ритуалу. Жадан зі сцени відповів: «Так, саме так у нас ховають, ми на Луганщині — всі дуже дивні люди». Я зовсім не певна, що той, хто питав, почув сарказм того, хто відповів. Мені цей спогад виплив ледь не на другій сторінці роману «Мій прапор запісяв котик». Але ні, не тільки тому, що герої Лєни Лягушонкової — ровесники героїв Жадана-романіста, остання радянська генерація. І навіть не тому, що їхні персонажі — земляки-луганчани. А саме тому, що такі вони дивні, а уявлення про них — іще дивніші. Тож сарказм доводиться весь час переводити в режим внутрішньої мови, адже чути його все рівно ніхто не збирається. Уявили ситуацію, коли голос у вашій голові звучить виключно саркастично і не на мить не затикається? І як вам таке відчуття? Комфортно? Прошу: 336 сторінок свавілля внутрішнього голосу, який катує найгіршими в житті спогадами, але при цьому вдає, що дуже смішно жартує (аби писок не натовкли невдячні слухачі). І вже ніби й готовий сміятися, але слово-маркер, після якого треба реготати, забув.
Живе дівча в селищі міського типу на Луганщині (далі навчатиметься в університеті й у самому Луганську). Її народили в середині 1980-х, щоби у мами була помічниця, але ніхто достеменно не може розказати, чим же мамі слід допомогти, бо тій явно рятувальник треба, а не помічник (Шиндлер із малої ж — навіть гірший за Чіпа з Дейлом). Дівчинка багато і довго хворіє, її госпіталізують, зокрема, у психіатричне відділення. Мама довго і виснажливо намагається її лікувати — це спосіб для обох привернути до себе увагу і настарцювати трішки співчуття, що так нагадує їм любов. Дівчинку жалісливо називають недоколиханою — і нелюбленою, і нерозвиненою водночас.
Репліка, винесена в назву рецензії, — одна з улюблених приказок матусі головної героїні. Ніколи добре не жили — то й починати марно. Більшість епізодів свого життя героїня (й оповідачка за сумісництвом) підсумовує цією чи аналогічною матусиною максимою. Мати тут — точка відліку і лекало, з яким порівнюють життя героїні, і кожне відхилення від прототипу набуває неабиякої цінності. Історія матері дозволяє заспівати переможну пісню про розширення прав і можливостей, бо, хай як погано дівчинці, мамі її було таки гірше. Мама вийшла заміж за хворобливого мужичка з зіпсутою анкетою (одною графою анкети — п’ятою, наречений «в люди не вийшов»), аби лишень народити нарешті дитину. Старородящая — лише так себе мати й визначає, це альфа й омега її ідентичності, кінець перспективи. Зазвичай до цієї ганебної формули радянської гінекології додавали «жінка» або «мати», та тут це зайве: вона не жінка і не мати, вона старородяща — та, що створює самі проблеми, та, яка виходить за межі норми, вона радянсько-ворошиловградський квір. І не одна вона тут така цікава.
(Маємо ті самі сюжети і персонажів, які живуть і в п’єсах Лягушонкової, насамперед у «Матері Горького» — візитівці вже зрілої драматургині. Зрештою, і «Мій прапор…» перед тим, як стати романом, був п’єсою; те, що читач драматургії і читач прози в сучукрліті чомусь нечасто зустрічаються поговорити про наболіле, для роману «Мій прапор…» — добра новина.)
Довго не знатимемо, як її звати. Каже, має дуже поширене ім’я, в класі чи в групі дівчат із таким іменем — від чотирьох і більше. Дід хтозна-чому зве її Іриною. Час від часу її кличуть Люба — та це не ім’я. І ближче до кінця: «Лєнок, Лєночка, Олена, Єлєна, Альона, Хелена, Еллен, Елеонора, Люсік, Льолік, Ленуте, Льончік, Єлєній». То пусто, то густо, тринадцять жінок замість однієї анонімки. Вона — тезка авторки, вона — двійниця «Тихої Лени» Ґертруди Стайн, народженої підкорятися, розмножуватися, працювати і спокійно померти, виконавши свій обов’язок. Недосяжний ідеал. Лена фазу «підкорятися» пройшла ніби й швидко, а от на розмноженні забуксувала надійно. А всі дівчата в смт знають: тебе мусить хтось трахати, бо яка ти без того жінка! Сюжет «Мого прапора…» і складають спроби Лени — марні, гротескні й болісні — позбутися цноти. Ця книжка набирає пародійної форми еротичної підліткової університетські комедії 1980-х, щоби завершитися на високій ноті «Піаністки» Єлінек (я не певна, що ця відсилка свідома, але сцени з тим, як жінки потай пошкоджують собі гімен у туалеті, поки в двері ломляться, — однакові). Лена шукає, хто б її трахнув, і не знаходить. Бо ясно, що шукає вона зовсім не сексу (а сенсу, точніше «ні сексу, ні сенсу» — і тут ви маєте наспівати відповідний рядок з «Крихітки (тоді ще) Цахес», бо я теж хочу вміти, як Лягушонкова, в атмосферу початку 2000-х).
У «Мого прапора…» — найкраща з побачених мною авторська передмова. Я процитую її повністю: «Палінодія — літературний жанр, суть якого полягає у відмові автора від своїх поглядів. Вікіпедія». У перекладі з вікіпедійної: не кидайте своїх тарганів за комір авторці, навіть якщо тимчасово живете в її голові. І попри ці ритуальні попередження/вибачення — як же цю історію складно читати! Ні, книжка добре — місцями блискуче — написана, справа в іншому. Схиблений, але все-таки ліризм «Мого прапора…» тримає читача на відстані навіть надійніше, ніж його чорний сарказм. Лєна анітрохи не потребує співчутливої реакції читача, а тим більше якоїсь від нього любові. Героїня Лягушонкової наполягає на праві бути самотньою, це ізольованість суб’єкта, який говорить про щось сокровенне, це самота візіонерки. І мати василева, як же вона злиться через те, що згодилася на довгу гру, де мусить сповідатися і не отримати у фіналі ні прощення, ні розради. Тільки лють. Стиль і зміст цієї книжки моделює саме лють; повтори слів, жестів, ситуацій, персонажів — вони так само про лють. Це та лють, із якої пишуть радикально феміністичну прозу. Це, вибачте, не лють самогубиці Сари Кейн, на яку є омажі в «Моєму прапорі…» — це лють убивці Валері Соланос. Гляньте самі. «Голкою дядя протикає мою мочку. Голка входить у мило. Усі шепчуть: Не плаче! Мама виносить золоті сережки. Виноградинки 583 проби. Тато поїхав на заробітки до Чорнобиля, щоб на них заробити. У 2014 році я віднесу їх у ломбард, щоби купити вина. Коли моя тьотя Лена стоятиме на площі перед пам’ятником Леніна з плакатом “росія, спасі”. Я тоді теж не плакатиму».
Неприваблива недоколихана героїня Лягушонкової (перепрошую, якщо зачепила ніжні почуття читачів, але капелюшкові пані — не цільова аудиторія цього роману, тут усе називається брутально і максимально конкретно, це я тут боюся її прямо недойоб… назвати) діє як потужна еротична підривна постать. Саме сексуальність має стати її механізмом опору.
Гляньмо (і більше не спойлеритиму) на одну з невдалих спроб позбутися цноти, яка в романі відповідає за романтичну закоханість, — Лена зваблює брата чи то зваблена братом (фактично, кузеном, але оскільки зростали разом, то і зве вона його лише братом, а тема інцесту все ще здатна скандалізувати нашого загартованого іншими тригерами читача). Вони завжди були близькі, на рівні близнюків-двійнят. Лена доношує його одяг, включно з трусами, дочитує його книжки, доїдає його вечерю. Того підліткового літа зближаються їхні тіла — від невинного «почухати спинку, бо облазить обпечена шкіра» до петингу під акомпанемент телевізора. Вони разом дивляться «Калігулу» Тінто Браса, і брат ніжно шепоче: «Ти — моя Друзіла». Калігула в коханні до сестри ставав богорівним, адже космогонічна пара, що породжує життя, в античних міфах (і не лише в них), — таки брат і сестра. Ба більше: союз божественних близнюків спроможний протистояти владі батьків. Переш ніж посісти Олімп, Гера і Зевс закатрупили татуся. Сексуальний союз брата і сестри нівелює владу батьків (цю тему активно експлуатували романтики ХІХ століття). Власне, цуценяче кохання Лени й брата — це протест проти батьківської влади: школи, родини, інших інституцій контролю. Але закінчується ця любов показово. Брат вирішив пожартувати про єврейське коріння Лени і нагадати їй, що євреї розіп’яли Христа. Він дорікнув їй Іменем Батька (її єврейство — за батьківською лінією, приховане, затерте, забуте), і вона обрала не його, а батьківську постать, проти якої вони разом і бунтували. Лена виросла у вирі побутового антисемітизму, але саме ця ремарка єдиний раз стала для неї причиною віддалити від себе людину.
У цій книжці немає нічого, що було б лише про секс. І ніколи це не історія лише про жіноче тіло, яке намагаються дисциплінувати (хоча писати чесно про секс і тіло — то вже круто). Але у «Мого прапора…» є ще й додана вартість: Лягушонкова добре працює з символічними рівнями інтерпретації.
Зверну ще увагу хоча б на таке. Тонке волосся, великі вуха, гротескно збільшені очі, худорлява статура без спокусливих вигинів — Лена так часто описує себе як некрасиву, потворну дівчинку, а потім дівчину, що рано чи пізно читач їй повірить. Але тут завдання авторки — показати нам не знищену самооцінку дитини і її ненависть до свого тіла, а світ, у якому базовим фактором є несправедливість. Прекрасне — категорія етична. Основою прекрасного є симетрія, прекрасне інтуїтивно загострює відчуття справедливості, себто симетричної відповіді. Там, де є краса, є симетрія, там, де є симетрія, є справедливість. Так само правильне і зворотне: несправедливість потворна і виражається в асиметричних відносинах (переказуємо колективно вітання Платону). Щоразу (кількадесят разів, якщо чесно, її повтори вибішують так, як і мають), як назве себе Буратіною чи Чебурашкою (як же показово її лють, скерована на себе, набуває форм радянських виховних символів!), Лена кричатиме не про довжину носа, а про марне очікування справедливості в принципово «асиметричному» світі. Вітрувіанська людина тут не живе. Тут в принципі з людьми не склалося.
Десь ближче до середини книжки — напевно, на 14-річчя героїні — саркастично-глумливі інтонації «Мого прапора…» починають знуджувати одноманітністю. Навіть лють може втомити монотонністю: занадто довго лунає той самий звук на дуже високій частоті. Наче сидиш на прийомі, де ти — терапевт, а до тебе прийшов дуже проблемний пацієнт, який уже третю поспіль годину розважає тебе стендапом. Настає час сказати: «Я не потребую, щоби ви мене зачаровували своїми жартами, я вас вислухаю, навіть якщо мені буде нудно, бо ви мені за це заплатили», — і тоді почнеться дещо значуще. Сарказм — сильний прийом, та працює він у балансі зі зміною режиму. Ні, не патетикою (її тут мало, було б іще менше — було б краще) і навіть не відвертістю (її у Лягушонкової якраз вистачає), а щирістю.
Наразі ж у романі є два способи «відкоригувати реальність»: повторюваний жарт щодо мови політкоректності й флешфорварди з війни. Коли тут з’являються люди, належні до етнічних чи соціальних груп, які воліють називатися не так, як доти їх образливо називали інші, — Лена себе осмикує: «Тепер треба говорити “роми”», наприклад. Це більше, ніж регламентована поведінка, і навіть не лише дотеп на адресу PC (хто її ще не пнув, гоооосподиии). Лена бачить у майбутніх трансформаціях публічного мовлення спосіб мінімізувати образи, знає час, коли їй не так болітимуть події, про безпосереднє переживання яких зараз розказує. Цей прийом — про мінімізацію образ, якої можна буде зрештою досягти в акті прямого мовлення. А от флешфорварди… вона знайомить нас із якимось персонажем, а потім скаже щось таке: його вбив уламок снаряду, поки він чекав на автобусній зупинці. І вся спроба мінімізувати образи вмить іде псові під хвіст, бо оце — слова і шкода від них, а оце — снаряди і шкода від них, і їм не зійтися.
Є в сюжеті два моменти смерті — від підпільного аборту і на фронті, — коли книжка втрачає викривальний пафос і стає безнадійно гіркою. Дівчина померла від наслідків аборту, проте в цій історії навіть слово «аборт» не прозвучить. Уся вона будується на евфемізмах і недосказаностях, так, ніби зло страшно назвати вголос. Лена накинеться на того, хто зробив дитину і вшився, він битиме її ногами на очах мовчазних свідків. А про війну, про фронт Лені розкаже ветеран АТО, зі слів якого вона має написати книжку. Розкаже чесно і страшно. Вони пересплять, він зникне. І згодом Лена видасть книжку ялову і брехливу, всуціль із лозунгів пропаганди. В цих двох сюжетах роман «збоїть» і стає таким, яким бути боїться — і небезпідставно. Стає супервізією на тому прийомі у терапевта, стає, вибачте, зовсім нестерпним.
Історія, яка позичила назву роману, на перший погляд не є ані ключовою, ані аж такою цікавою. Втім, варто поглянути вдруге. Триває помаранчевий Майдан, Лені до того фіолетово (якщо змішати жовтогарячий і біло-блакитний, вийде ж фіолетовий, чи не так?). Але хлопака, що підбиває до неї клинці, пропонує Лені постояти з прапором на підтримку Януковича. Лена, звісно, погоджується, а за шалені гроші, отримані як завдаток, купує котика. Кошеня виявляється хворим, цілу ніч блює, гидить і пісяє на прапор, а на ранок конає. Лена ховає кошеня, загорнувши в блакитний стяг ригів, і на мітинг не приходить. Аванс потенційному коханцеві довелося повернути, з сексом теж не склалося.
Біда Лени, яка дорослішає, не в тому, що вона ухвалює хибні рішення — йти під кольори регіоналів чи брати до себе тварину, про яку не вміє дбати. Біда в тому, що вона не ухвалює жодного рішення. Її, ніби античну героїню, веде фатум, воля богів — веде під засраним прапором «Партії регіонів». Ну що ж? Який герой — такий і шлях героя… А сміятися ж де в цій історії? Та де завгодно: сміх однаково доведеться імітувати, бо надто незручну і правдиву книжку написала Лєна Лягушонкова, щоби той сміх був щирим.