Іноді відчуваю, що наші дороги обирають нас самі, дозволяючи нам жити в ілюзії, що все навпаки. Говорять до нас на рівні інтуїтивному «йди сюди» — і наш єдиний вибір тоді: слухати чи не слухати.
Від великого, жвавого села, в якому минуло моє дитинство, до спокійного, сонного райцентру вело дві дороги — ґрунтова, через хутір, поля і дачі; і траса територіального значення, яку без кінця латали — як тільки закінчували одну ділянку, то вже пора було починати іншу. Катаючись та велосипеді, я майже завжди звертала на першу дорогу. Це відбувалося майже мимоволі, бо ця дорога відповідала моїй натурі: вона була тиха і майже пуста, що дозволяло не зосереджуватись на ній, а розглядати краєвиди, милуватися квітами на узбіччі чи хмарами на обрії. Я нічого не мала проти більш асфальтованого варіанту, крім того, що на тій дорозі було більше пилу через щільніший машинопотік, їхати треба було уважніше, а у спеку вона смерділа бітумом. Коли мене хто питав, де я сьогодні каталася, я відповідала, що «по старій дорозі», і точно в мене не виникало сумнівів, що це був мій вибір. Але, по факту, цю дорогу обрало місце мого народження і особливості моєї натури…щоправда, це було до того моменту, як на «головній» дорозі, сиріч трасі, збили якогось бідолаху на велосипеді — тоді я отримала найсуворішу заборону виїжджати туди, де є можливість зустріти більше одної автівки на пів години. Батьки, звісно, дарма переймалися — моя здатність втрапляти у проблеми на абсолютно рівному місці завжди була зі мною. От їхала-їхала, задивилася, як красиво контрастує чорна грозова хмара зі срібно-сірими висотками на обрії — помітила глибоку калюжу на дорозі в останній момент. Загальмувала різко, бо не хотілося обхляпати нові штани, але вийшло настільки різко, що я беркицьнулася через руль прямо в ту калюжу. Було соромно їхати домів брудній, як порося, в ще більш соромно зізнаватися мамі, як усе було насправді — і я так я не зізналася, збрехала їй, що заєць вискочив на дорогу і налякав мене.
Я не вибирала дорогу, якою вранці 24.02.22 їхала у складі колони з Десни на оборону Києва. Чи все-таки я вибрала її в той момент, коли вирішила залишитися в Україні і піти до армії? Танки і БМП старалися об’їжджати дорожнє покриття узбіччям. Подекуди це було неможливо через дерева, і вони виїжджали на асфальт, видираючи гусеницями цілі шматки. Ми їхали за ними уазиком-«таблеткою», і в ці моменти збільшували дистанцію, щоб ті шматочки асфальту не розбили нам лобове. Дорогу якраз почали ремонтувати у рамках «Великого будівництва», тому картина була доволі іронічна — війна перестала бути «чимось на сході», а прийшла вглиб, навіть до тих, кому влада намагалась догодити цими свіжозробленими дорогами. Кілька годин наша колона ще покружляла Києвом, поки визначили конкретні задачі для нас. Кілька разів ми зупинялися — і до нас підбігали різні люди, давали їжу, якісь саморобні турнікети (я не знала, сміятись чи плакати, коли розгорнула цей пакунок з тонесенькими шворочками і патичками), чоловіки запитували, де можна отримати зброю. Це було зворушливо і натхненно.
Дороги пам’ятають бої, які на них і за них точилися. Можна замінити покриття, але де-де ще залишаться вирви на узбіччі, буде видно побиті і згорілі будинки. Це вже глибокий тил, тут вже відносно спокійно, але ти їдеш і згадуєш… Згадуєш. Плюс одна причина ненавидіти московитів — це те, що вони відібрали в нас насолоду від тихого плину дороги. Магію втрачено: постійно пригадуєш друзів, з якими ти розділяла свій шлях, і яких вже не повернути; і свою юнацьку безтурботність, яка закінчилась значно раніше, ніж мала би. Де та дівчина, що могла з легкістю гайнути автостопом через кілька міст, озброєна лише своїм сміхом і невеличким шокером? Вона малювала маркером табличку із назвою потрібного їй міста, одягала просту футболку з шортами, і не забивала собі голову нічим поганим. Є тільки дорога, яка веде вперед — і більше нічого. Зерна сумніву в тому, що мені дійсно потрібен такий вид подорожей, посіяли одні з водіїв — двоє дядьків на «Шевроле», з таким добре схованим вайбом 90-х. Ні, вони до мене не чіплялись, не погрожували, спокійно довезли до Вінниці. Тільки що ніяк не могли убгати собі до голови, нащо дівчині їздити автостопом, ризикуючи своєю безпекою, і як мої батьки це мені дозволяють. Я не стала уточнювати, що після повноліття перестала потребувати їхнього дозволу, і знизала плечима:
— Ну, в разі чого, в моїх батьків ще залишиться мій брат.
Чоловіки перезирнулися, засміялися і більше питань не задавали. Радили відкладати гроші і купити власне авто. Добра порада, одна з багатьох, які я не послухала у своєму житті.
А через кілька років ця ж сама дівчина вибиратиме маршрут для медевака десь через Курдюмівку, обере неправильно і разом з водієм виштовхуватиме автівку з того бісового багна.
— От послухай жінку, і зроби навпаки, — бурчав водій О., а я мовчала, бо сенс висувати йому зустрічні звинувачення його в тому, що в сутінках він проґавив особливо багнисту баюру, в якій ми так смачно застрягли. Головне, що на потрібну точку поїхала інша машинка, іншою дорогою, і все буде добре.
Також ця дівчинка дивитиметься на ремонт доріг в прифронтовому районі на Харківщині зі змішаними емоціями: з одного боку, гіркота від усвідомлення того, наскільки недовговічним може бути це нове красиве покриття, а з іншого — радіти, що хоч тут не страждатиме ні машина, ні поранений, якого в ній веземо.
Офіційні дані кажуть, що протяжність доріг в Україні — 169,5 тисячі кілометрів. Вони всі — наші, ми їх не вибирали, але безмежно цінуємо і б’ємося за кожен їхній метр. Це мотузки, що зв’язують нас із минулим, теперішнім і майбутнім. Дорога в ліс, дорога до церкви, дорога на позицію…
— Мені треба ґумаки, — сказала я своєму безпосередньому командиру, назвемо його Ч. Я була новенькою в цьому підрозділі, і майна ще не встигла отримати, тільки зброю і бе-ка. Все інше, потрібне для виходу, в мене було — крім гумовців. А була пізня весна, рясні дощі йшли часто.
— Та не треба їх тобі, — сказав Ч., — Я був на тій позиції, там пісок, болота не буде.
Ч. виявився вкрай лінивим командиром — до потрібної позиції я добиралася самотужки, і насилу вийшла по рації на бійців, що були на ній; а стежка, попри запевнення Ч. — глинистою і надзвичайно топкою. Ноги я безнадійно промочила, чудом не захворіла, про командира Ч. зробила свої висновки.
— Тобі ще пощастило, — сказав інший хлопець з цього підрозділу, якому я зі сміхом розказала про цю ситуацію. — Нас він якось взагалі відправив на позицію, яка вже була не наша.
Я знала, що мені пощастило. Мені щастило завжди, і найголовніше, що мені знайшлася найголовніша дорога — дорога додому, священна і люба кожному і кожній.