34 роки тому нам — тим хто прийшов в українську політику на хвилі горбачовської перебудови і гласності наприкінці 1980-х років минулого століття — вдалося заснувати новітню українську незалежну державу, відновивши водночас тисячолітню традицію державності українського народу.
Багато хто тоді й пізніше називав рішення Верховної Ради України 1-го скликання про проголошення нової держави — випадковістю, непорозумінням, збігом обставин, створенням комуністичного заповідника у колишній союзній республіці СРСР, несправжньою незалежністю, здобутою без жодної краплі крові та ще й голосами комуністичної більшості.
Сьогодні, влітку 2025 року, на четвертому році повномасштабної війни для всіх в Україні й поза її межами є очевидним і зрозумілим, яку велику ціну насправді сплачують українці за право мати власну державу і самостійно обирати своє майбутнє.
Так само очевидним і зрозумілим стало походження усіх наративів про несправжність проголошеної держави, її неспроможність, нездатність українців до самостійного державного існування.
Осмислюючи бурхливі революційні події 1989–1991 років, які призвели до створення незалежної української держави, приходжу до висновку, суті якого тоді не розуміли. Ми вважали, що своєю діяльністю і голосуванням 24 серпня 1991 року завершуємо боротьбу всіх попередніх поколінь за створення держави, і тепер завдання полягатиме лише в розбудові її інститутів, утвердженні символіки, мови, демократії.
Як виявилося, у новоствореної РФ, яка означила себе як спадкоємниця СРСР та російської імперії, були щодо України кардинально інші плани.
Насправді, як показали подальші події, тоді було зроблено лише перший крок до виокремлення України з імперського тіла Росії, її унезалежнення і здобуття нею реальної міжнародної суб’єктності.
Російська політична верхівка — як комуністична горбачовська, так і демократична єльцинська — з самого початку не змирилася з фактом виникнення незалежної України та її виходом зі складу СРСР.
Уже на третій день після проголошення незалежності в Києві до Верховної Ради навідалася представницька делегація з Москви на чолі з такими «демократами», як Бурбуліс (глава адміністрації президента РФ), Руцкой (віце-президент РФ) і Собчак (мер Санкт-Петербурга), відмовляти нас від виходу з Союзу. Тобто — від наміру відокремитися від Росії.
Потім були голосування держдуми РФ за російський статус Севастополя, незаконність передачі Криму Україні, привласнення собі Чорноморського флоту і важкі переговори щодо його поділу, системні спроби корумпувати українську політичну еліту через реекспорт російської нафти і газу в Європу. Іншими словами, застосовувалися всі силові й фінансові інструменти, щоб утримати Україну, як одного разу висловився Бурбуліс, на «короткому повідку» в російській руці.
У результаті такої політики, помноженої на жахливу меншовартість посткомуністичної української влади та її залежність від Москви, Україна впродовж усіх 1990-х залишалася так званим «бліжнім зарубєжьєм», сферою геополітичного впливу Росії, й не була визнана частиною Заходу. До речі, з мовчазної згоди самого Заходу, передусім США. На відміну від країн Балтії і Східної Європи, які Захід визнав частиною своєї цивілізації одразу після розпаду СРСР.
І допоки така залежність та меншовартість зберігалася, Москва не потребувала вживати інших заходів, щоб тримати Україну під контролем. Вона навіть надавала нам «гарантії» в обмін на відмову від ядерної зброї, «справедливо» ділила з нами Чорноморський флот, списуючи неіснуючі газові борги, і підписувала з нами у 1997 році державний договір про визнання і непорушність кордонів.
Але щойно президент України Кучма під час свого другого терміну зробив несміливу спробу розвернутися від політики багатовекторності й нейтралітету до поступового курсу на Захід — відразу були інспіровані «касетний», а за ним і «кольчужний» скандали, і ця дорога виявилася закритою. А в 2003 році новий президент РФ Путін запропонував створення економічного союзу Росії, Білорусі й України як альтернативу ЄС.
Ситуацію радикально змінила Помаранчева революція і перемога Ющенка на президентських виборах. Революція не тільки дала в пику проросійському кандидатові Януковичу — вона врізала по морді Путіну й зупинила всі його плани щодо втягування України в російські геополітичні утворення. Припускаю, що саме тоді, в розпал тріумфу українців на Майдані у нього вперше виникла думка про воєнну операцію для упокорення України, що вислизала з російських рук.
Я впевнений, що у 2005–2006 роках Україна отримала унікальний шанс, вікно можливостей радикально прискоритись і взяти курс на інтеграцію в західні інститути. Проте слабкий менеджмент влади, а найголовніше — срач у помаранчевій команді й майже чотиримісячна «коаліціада» після парламентських виборів 2006 року, яка врешті привела до повторного премʼєрства Януковича, цей шанс змарнували. Крім того, було змарновано ще один шанс — отримати в 2006 році ПДЧ щодо членства в НАТО. А вже у 2008 році, під час Бухарестського саміту НАТО, стало запізно. Там спрацювали шантаж і погрози Путіна щодо європейських країн. Тоді очільник Кремля почав діяти на випередження, зокрема купуючи Європу дешевим газом (так званим «Північним потоком»).
Реванш Януковича на президентських виборах 2010 року призвів до майже ручного управління силовим блоком і зовнішньою політикою України з боку РФ. І тільки намір Януковича у 2013 році скористатись ситуацією і зіграти на два фронти, пішовши на підписання Угоди про асоціацію з ЄС, змусили Путіна звернутися до відвертого шантажу і фізичних погроз Януковичу особисто. Стиль, до якого він завжди вдавався, коли ситуація виходила з-під його контролю.
Результат відомий: друга революція і другий раз Путіну по морді. Цього московський кагебіст стерпіти вже не зміг, тож вдався до застосування військової сили.
Тобто, головною причиною рішення Путіна напасти на Україну у 2014 році було усвідомлення нездатності РФ зупинити рух України до унезалежнення від Росії в інший спосіб.
Це рухало російським диктатором у 2014 році, як і в 2022-му. Різниця була лише у тому, що вперше, в Криму, він діяв боягузливо й обережно, а коли переконався у нездатності тодішньої української влади чинити опір — відкрито пішов на Донбас.
Головне звинувачення, яке історія висуне пʼятому президентові України, полягає в тому, що він не прийняв виклик війни, який Україні кинув Путін. Натомість він вдався до закулісних перемовин із ним, повернув в українську політику Медведчука і уклав ганебні Мінські домовленості, які не вберегли Україну від великої війни.
А от Зеленський виклик війни прийняв. Прийняв у значно складнішій і небезпечнішій ситуації.
Це порівняння є яскравим і наочним свідченням, як Україні категорично не слід діяти, якщо вона хоче стати справжньою, а головне — суб’єктною державою на міжнародному рівні.
І як натомість треба діяти, якщо хочемо вижити, зберегтися і розвиватися — і як нація, і як держава.
Описані вище вузлові переломні моменти новітньої української історії, ці своєрідні точки біфуркації, коли наша історія могла піти одним або іншим шляхом, переконують в одному: всі ці події є етапами боротьби українців за реальну Незалежність. За суб’єктність у внутрішній політиці і за суверенність у геополітиці. За утвердження Людини в суспільстві, Суспільства в державі, Держави в світі.
В усіх цих переломних моментах на заваді нашому рухові до власного майбутнього стояла імперська Росія. Стоїть і зараз, поставивши перед собою людожерську мету — знищити нас як націю, а Україну як державу.
Тому російсько-українська війна, що її розвʼязав Путін, не може мати дипломатичного завершення у вигляді пошуку якогось компромісу. Її кінець є можливим тільки як результат перемоги однієї зі сторін. Бо існування українського, демократично-самоврядного ладу і російського, деспотично-імперського, є взаємно несумісним. Перемога одного означатиме смерть іншого — і навпаки.
Просто результатом перемоги Путіна стане зникнення України з карти світу і зникнення нас як нації. А перемога України означатиме зникнення російського імперського проєкту в його нинішньому вигляді й стане завершенням історичного існування Росії як імперії та виникненням на її уламках низки нових суверенних держав. Цілком ймовірне і створення суто російського (московського) національного проєкту. Якщо самі московити спроможуться на національну державу.
У цьому, якщо хочете, полягає історична місія українців — припинити існування, можливо, останньої сухопутної імперії в світі, яка тягне всіх у минуле.
А почався цей шлях 34 роки тому, в далекому 1991 році. Тоді, як виявилося, був зроблений лише перший, але дуже вагомий крок.
Сподіваюсь, що теперішнє покоління українців, на долю якого випав найважчий тягар — завершити велику історичну роботу, де результатом стане успішна і квітуча Україна, — добре усвідомлює цю обставину.