Мстислав Чернов — український фотожурналіст, військовий кореспондент, прозаїк і режисер. Висвітлював війни в Сирії, Іраку й Україні, один з перших потрапив до місця збиття Boeing 777 Malaysia Airlines на Донбасі. Переможець багатьох конкурсів і учасник фотовиставок по всьому світу. Його відеоматеріали з Маріуполя стали основою для фільму «20 днів у Маріуполі», який виборов перший Оскар для України. Новий документальний фільм Чернова, «2000 метрів до Андріївки», зосереджений на українському контрнаступі під час звільнення селища Андріївка, окупованого Росією. Тиждень поговорив з ним про відмінність двох кінопроєктів, про музику в документалістиці та про ірраціональний оптимізм.
— Прем’єра «2000 метрів до Андріївки», так само як і «20 днів у Маріуполі», відбулася на кінофестивалі «Санденс». Чи могли б ви пригадати, як були сприйняті ці фільми, і в чому, на вашу думку, полягають їхні головні відмінності?
—«Санденс» обидва рази став для мене дивним зіткненням світів. З «20 днями в Маріуполі» я ніс із собою тягар руйнування Маріуполя у красу й тишу гір Юти. Я не знав, як люди відреагують: чи відвернуться вони від такої кількості смерті, чи залишаться зі мною всі 95 хвилин. Вони залишилися. Вони плакали. Вони зойкнули, коли дитина народилася посеред пекла. І в той короткий час я відчув, що вони справді були зі мною в Маріуполі. «2000 метрів до Андріївки» було іншим. Це історія про солдатів, а не цивільних, і вона розгортається на відрізку всього в один кілометр лісу, за який точилися бої місяцями під час контрнаступу. Це фільм з іншою енергією й темпом. Ми йдемо за людьми, які точно знають, чому вони воюють, адже ця земля — їхній дім і їхня земля. Сприйняття на «Санденсі» теж було сильним. Люди були вражені, казали мені, що більше ніколи не дивитимуться на «кадри війни» й українських солдатів так само. Вони були не сумні. Вони були злі. Сповнені рішучості. І я відчував те саме.
— І цей, і попередній ваш фільм мають числа в назвах. Чому для вас було важливо назвати їх саме так? Чи є тут певна символіка?
— Числа дають ясність, напрям, мету, допомагають глядачеві відчути зв’язок і зосередитися. Ще до початку фільму вони кажуть, що йтиметься про щось вимірюване — час чи відстань, — але також про те, як ці міри відчуваються, коли ти їх проживаєш. У мирний час 20 днів чи дві тисячі метрів — це дрібниці. На війні — це може бути ціле життя.
— Чи могли б ви розповісти про роль музики в документальному фільмі? Чому ви обрали саме Сема Слейтера для написання саундтреку до «2000 метрів до Андріївки»?
— Я не використовую музику, щоб прикрасити сцену. Для мене музика — це частина текстури поля бою. У «2000 метрах…» я не хотів струнних чи піаніно — у траншеї немає піаніно. Сем Слейтер, мій улюблений сучасний експериментальний композитор і добрий друг, вміє створювати музику з самого місця, з його звуків. Він перетворив радіоперешкоди на музичний інструмент, кулеметні черги — на перкусію, а разом із Якобом Васаком навіть створив новий музичний інструмент спеціально для фільму. Ми трималися реалістичності — ніяких шумових ефектів, ніякого штучного звукового дизайну. Музика зливається зі справжніми звуками дронів, артилерії. Вона не каже тобі, що відчувати, але змушує відчути, що ти там.
— У фільмі ви запитуєте у солдатів: «А що, якщо війна триватиме решту нашого життя?..» Вони мовчать. А чи маєте ви самі відповідь на це питання? Що нам, як суспільству, слід робити, якщо війна справді затягнеться надовго?
— У мене немає відповіді — лише страхи. Я бачив достатньо війн, щоб знати: вони можуть тривати поколіннями. Але Фєдя вірить, що все буде відбудовано; я б назвав це «ірраціональним оптимізмом». Та завдяки цій вірі й рішучості українських солдатів, без тієї надії, моє рідне місто Харків уже було б окуповане. Я вірю, що мир можливий. І кожен українець цього хоче. Але вони також знають, що інколи за мир треба боротися.
— Один із солдатів каже, що йому некомфортно, коли ви його знімаєте, бо це ніби робить із нього героя, хоча він вважає, що ще не зробив нічого героїчного. Чи були ситуації, коли солдати категорично відмовлялися від зйомки? Адже існує вірування, що поява журналістів на передовій — поганий знак.
— Так, багато разів. Потрапити на передову завжди складно, і часто все зводиться до того, чи довіряє тобі командир і чи вважає, що ти достатньо «божевільний», щоб іти туди. Але я не божевільний, я дуже обережний. Справді. Деякі солдати не хочуть, аби їх знімали, бо не хочуть хвилювати свої родини. Інші думають, що камера накличе лихо. А деякі, як той солдат, якого ви згадали, просто не вважають себе героями. Для мене це важливо: знімати людей такими, якими вони бачать себе самі, а не такими символами, якими я хотів би їх показати.
— У фінальних титрах ми дізнаємося, що героїчно звільнена Андріївка зрештою була повторно окупована. Для мене це ніби натяк на марність війни і безглуздість зусиль як таких. Це те, що ви хотіли передати, чи ж у цьому був інший задум?
— Я хотів залишити простір для обох трактувань. Моя власна інтуїція часто песимістична: я бачив міста, які звільняли, а потім знову руйнували. Але чоловіки у фільмі не песимісти. Вони знають, що навіть тимчасова перемога може дати країні надію, а надія може бути стратегічною, як будь-яка зброя. Так, Андріївка знову впала. Але тоді, коли вони підняли прапор, країна святкувала. І того дня це мало значення. І цей момент назавжди залишиться в історії країни.
— Чи маєте ви плани зняти повнометражний ігровий фільм про цю війну?
— Я вже працюю над наступним. «20 днів…» було про цивільних під час облоги. «2000 метрів…» — про цивільних, які стали солдатами. Я хочу створити ціле полотно робіт, які показують різні обличчя цієї війни — щоб через 10 чи 20 років існував чесний запис. Мрію, щоб мій наступний фільм був про завершення війни.