85 років тому Рамон Меркадер льодорубом розтрощив череп Льва Троцького, який свого часу був найвпливовішою людиною в ранньому Радянському Союзі після Леніна. Незвичне знаряддя вбивства він сховав під плащем, який прикметно не хотів знімати в той спекотний день 20 серпня 1940 року.
Меркадер, який також діяв під ім’ям Френк Джексон, видавав себе за бельгійського бізнесмена Жака Морнара і вступив у фіктивні любовні стосунки з американською прихильницею Троцького. Таким чином він отримав доступ до будинку в Мехіко, що посилено охоронявся і був останнім притулком на той час вже 61-річного революціонера-емігранта.
Насправді ж вбивця був іспанцем і агентом НКВС, від якого він отримав в Москві завдання вбити Троцького, хоча той вже давно втратив будь-який реальний політичний вплив. Коли в 1929 році Сталін вислав Троцького з Радянського Союзу, ще можна було уявити, що одного дня диктатор може бути повалений, а його заклятий ворог тріумфально повернеться до влади.
Однак через добрячих десять років і кілька етапів вигнання, яке привело його через Туреччину, Данію і Францію до Мексики, справжніх або ймовірних прихильників Троцького в Радянському Союзі ліквідували або відправили до трудових таборів. Він видавався могутнім лише в пропагандистських мареннях сталінського владного апарату, який проголосив його очільником гігантської «фашистської» змови проти радянської влади і зробив знищення «троцькізму» лейтмотивом великих «чисток» 1930-х років.
Троцький тепер керував лише невеликими або й зовсім крихітними партіями та групами по всьому світу, які він об’єднав у 1938 році в «Четвертий Інтернаціонал». З догматичною суворістю він стежив за тим, щоб у їхніх лавах не могли утвердитися жодні відхилення від чистого вчення ленінізму, охоронцем якого він себе вважав. Однак для дисциплінування своїх часто розгублених послідовників Троцький мав у розпорядженні лише силу слова. Тому незабаром троцькістські угруповання були зайняті переважно внутрішніми фракційними суперечками щодо правильного тлумачення ідей свого вчителя і розколювалися на все більше конкурентних напрямків.
Проте слава і авторитет Троцького навіть в останній фазі його життя виходили за межі вузьких політичних кіл. Для чималої кількості лівих інтелектуалів, яких відштовхувала тоталітарна одноманітність офіційного комунізму, він став привабливою фігурою, на яку вони проєктували свої романтичні революційні мрії. На тлі всесильного сталінського терористичного апарату Троцький, який покладався лише на себе і свої інтелектуальні здібності, здавався їм чистою, незаплямованою душею революції. Те, що він сам суттєво доклався до побудови тоталітарного режиму, який за Сталіна перетворився на машину знищення небачених масштабів, здатну незабаром розчавити і старе більшовицьке керівництво, відійшло на другий план.
Хоча Троцький, як організатор більшовицького Жовтневого перевороту 1917 року, «народний комісар» і засновник Червоної армії, відзначився заходами, як-от «мілітаризація праці» та пропаганда «червоного терору», і цим проявив себе як безжалісний тиран, проте завдяки своїм літературним здібностям і культурній освіті він вважався своєрідним революційним естетом, який піднявся далеко над низинами одноманітного доктринального мислення. Сам він, щоправда, до кінця відкидав будь-яку критику своїх колишніх діянь як прояв застарілого «буржуазного гуманізму». Наприклад, він наполегливо захищав ліквідацію матросів Кронштадта, які в 1921 році повстали проти більшовицької диктатури і після взяття в полон були розстріляні за його наказом.
Троцький також задовольняв естетичні потреби лівих відступників від комуністичної партійної лінії, дистанціюючись від тупого сталінського догмату «соціалістичного реалізму» і проголошуючи авангардне мистецтво революційним потенціалом. Художник Дієго Рівера і сюрреаліст Андре Бретон навіть спільно з ним написали маніфест «За незалежне революційне мистецтво».
У 1930-х роках Троцьким були особливо зачаровані деякі провідні американські інтелектуали, зокрема з Нью-Йорка. Відомі літератори, як-от Сідні Гук, Мері Маккарті, Ірвінг Гоу та Лайонел Тріллінг, які об’єдналися навколо журналу «Партизан Рев’ю» (англ. «Partisan Review»), а також пізніші ліберальні та «неоконсервативні» антикомуністи, як-от Макс Шахтман, Джеймс Бернхем та Ірвінг Крістол, у той час поділяли ідеї Троцького. Багато з них, як і Троцький, який народився в Україні під іменем Лев Давидович Бронштейн, були євреями, які, однак, вважали, що відмовилися від своєї єврейської ідентичності на користь «пролетарського інтернаціоналізму». Втім, вони, мабуть, не могли не зауважити, що в сталінських ненависницьких тирадах проти Троцького був присутній неабиякий антисемітизм.
Завдяки Троцькому радикальні інтелектуали могли уникнути ідейного підкорення офіційному комуністичному апарату, не відчуваючи себе «зрадниками» «доброї» комуністичної справи. У цьому сенсі міф про Троцького пережив ще одне відродження в бунтівні 1968 роки. Німецький драматург Петер Вайс у своїй п’єсі «Троцький у вигнанні» (1970) зобразив цього яскравого невдаху історії як самотнього охоронця вічного полум’я революції в похмурі часи. І цей прикрашений образ світового революціонера, що трагічно зазнав поразки, зберігатиме свою силу доти, доки житиме віра в те, що попри весь досвід тоталітарного соціалізму колись все-таки може з’явитися щось на зразок справжнього егалітарного визволення людства.