«2000 метрів до Андріївки» — документальний фільм Мстислава Чернова, попередній проєкт якого — «20 днів у Маріуполі» — приніс йому й Україні перший «Оскар». Цифри і назви на позір такі схожі, але знаково, що це різні етапи російсько-української війни, різні процеси і настрої. Якщо давніший фільм оповідає про поступову окупацію міста в 2022-му, то новий — про так само поступову деокупацію селища під час контрнаступу в вересні 2023-го. І найпронизливіша відмінність: якщо на початку війни йшлося про населені пункти, то згодом уже йдеться про те, що колись було населеними пунктами. Недарма й епіграф до «2000 метрів до Андріївки» — з роману «Прощавай, зброє» Ернеста Гемінґвея, написаного майже сто років тому: «Багатьох слів ти й чути вже не міг без відрази, а гідність, як на те пішло, зберігали хіба що назви місць» (переклад Віктора Морозова).
І справді, це кіно насамперед про гідність, тобто про цінність людини. Навіть у тому, як ми й вони ставимося до своїх полеглих — важлива відмінність між двома народами. Так, у лісосмузі біля Андріївки безліч трупів, але це росіяни, як каже один із героїв, бо наших швидко забирають. Голос Мстислава Чернова, який у фільмі також виступає оповідачем, якраз і уточнює, що це «історія про ліс і людей, які залишилися там назавжди». А ще «2000» в назві це ніби нагадування про дві тисячі років від Різдва Христового, два тисячоліття безперервних війн.
Втім, насамперед це кіно про героїзм, але не гіперболізований, а щоденний, робочий, а ще дещо сором’язливий. Так, один із військових ніяковіє перед камерою, протестуючи: мовляв, коли його знімають, то роблять з нього героя, а він же, на його думку, ще нічого героїчного не встиг зробити. І голос оповідача додає: через п’ять місяців після цієї розмови його поранять у бою, і він помре в лікарні. В іншому епізоді показано загибель військового з позивним Гагарін під час зачистки лісосмуги, а потім — кадри з його поховання, куди приїхало чимало його побратимів. І тоді ж його мати говорить, звертаючись до присутніх: «Кажуть, герої не вмирають. Реально. Пацани, без обід. Героїв реально забирають…». І голос оповідача додає: в цьому місті це вже п’ятдесят шосте поховання від часу початку війни.
І ще війна — це про вибір. Чернов каже, що коли вона почалася, кожен мав свій вибір: хтось узяв камеру, хтось зброю. Та герої фільму часом поєднують одне з іншим, і значна частина «2000 метрів до Андріївки» знята якраз на нашоломні камери бійців, більшість із яких дожила до прем’єри стрічки. Свідки, які залишили безцінні свідчення. І вічну пам’ять у серцях близьких і глядачів.
На екрані час від часу зринають числа: 1000, 600, 300, 100… І що ближче до Андріївки, то менше стає життя і більше минулого часу: тут було місто, тут була хата. Кілька разів лунає словосполучення «крайній ривок» (військові не люблять слова «останній») — і в ньому сконцентрована вся та енергія наступу, зусилля для звільнення, ціна яких — сотні життів. І найсумніше в фільмі — напис на екрані у кінці: «Андріївку і більшість території, відбитої в 2023 році, потім знову окупували». Втім, «2000 метрів до Андріївки» — історія не про марні намагання, а про те, щоб знати, як багато воїни віддають заради перемоги: буквально все, до останньої краплі. Наприкінці живі вигукують «Присутній», чуючи позивні загиблих побратимів: герої вмирають, але лишаються їхні імена і подвиги.
І ще війна — це про питання, на які немає відповідей. Знаково, що коли озвучують деякі важкі запитання, в фільмі настає не незручна тиша, а починає лунати мелодія Сема Слейтера, дворазового лауреата премії «Ґреммі». Зокрема, саме він разом із дружиною Гільдур Ґуднадоттір написав саундтрек до визначного мінісеріалу «Чорнобиль» і двох частин фільму «Джокер» Тодда Філліпса. Дивно, але його музики майже не помічаєш до тих пауз, коли усвідомлюєш, що вона лунала постійно. Просто вона настільки природно вплітається в неприродно жорстоку і безжальну картину дійсності, що стає одним зі звуків цього негармонійного світу: серед спалахів підбитої техніки, вибухів гранат, вигуків поранених, стогонів посічених дерев і передсмертних криків. І це водночас створює сюрреалістичне враження від побаченого, настільки реальне, що аж не хочеться в нього вірити. Ніби сновидіння, в якому ти мимоволі застряг.
Один із героїв «2000 метрів до Андріївки» — 24-річний сержант Фєдя, який зі своїми хлопцями безпосередньо звільняє населений пункт і ставить там прапор. Він каже, що якось бачив сон, у якому воював, а потім прокинувся і продовжив воювати. Якщо справедливе твердження, що кіно — це сон, то кіно про війну — це справді кошмар, від якого нам ніяк не прокинутися. Й оповідач Мстислав Чернов в одному з порівняно спокійних епізодів у фільмі запитує бійців: «А що як війна триватиме до кінця наших життів?». І далі — лише музика, проте «2000 метрів до Андріївки», певно, і є цією відповіддю: роби, що маєш і хай буде, що має бути.