Саміт США-Росія слід вважати симптомом геополітичного провалу.
Навколо запланованої на п’ятницю американсько-російської зустрічі в Анкориджі вирують спекуляції. Чи Україна буде сидіти за столом, чи потрапить у меню? Який важіль впливу (якщо такий буде) застосують США до Росії, щоб домогтися поступок і винагородити за зговірливість? Чи принесуть плоди запізнілі, відчайдушні зусилля європейців, спрямовані на донесення власної точки зору? Розвиток подій не передбачити: чи то вихід із переговорів, чи то зрада інтересів?
Але переможці й переможені вже відомі. По-перше, Комуністична партія Китаю (КПК): її не запросили, та всі про неї говорять. Влада в Пекіні не схвалювала безрозсудну незаконну війну Росії, але перспектива поразки росіян подобається китайцям ще менше. Тому КПК допомагає режиму Путіна продовжувати боротьбу, а також стримує його ядерні погрози. КПК не тільки встановила непохитне домінування у китайсько-російських відносинах. Китай зараз є впливовим гравцем на євразійському континенті, що ще 10 років тому неможливо було б уявити: це передвісник впливу, який КПК буде чинити і на інших континентах.
По-друге, завершився десятирічний статус вигнанця для Кремля. Російського лідера не тільки не заарештують за викрадення дітей та інші злочини, пов’язані з його смертоносною війною в Україні, а й приймуть як VIP-персону, коли він приземлиться на американській землі. Ми майже повернулися до епохи «перезавантаження», коли президент Барак Обама повів нового нібито ліберального президента Росії Дмітрія Мєдвєдєва до своєї улюбленої чизбургерної.
Нині похитнулася безпека всіх країн Заходу. Багатосторонні організації, які нібито гарантують їхню безпеку, виявилися безхребетними непорозуміннями. Очевидно, що важать лише великі держави (плюс, кілька винятково здібних нашіптувачів Трампа, як-от президент Фінляндії Александр Стубб). Чому варто сприймати всерйоз Європейський Союз? Чи НАТО, як на те? Можливо, Україна й уникне офіційного розчленування на саміті, але сам факт, що навіть обговорюється «обмін» окупованих територій на неокуповані підкреслює провал цих зарозумілих інституцій із пишними штаб-квартирами в Брюсселі.
Поразки також зазнало міжнародне право, а особливо договір про нерозповсюдження ядерної зброї. Будапештський меморандум 1994 року мав стати великим кроком на шляху до позбавлення світу від ядерної зброї. На тлі неспроможності США, Великої Британії, Франції і Китаю притягнути Росію до відповідальності за порушення його умов цей договір став посміховиськом.
Що може зараз спонукати будь-яку країну відмовитися від ядерної зброї в обмін на обіцянки? Що може спонукати будь-яку країну, яка побоюється ядерного шантажу, завагатися, перш ніж обзавестися ядерною зброю? Ось вам і відзначення 80-их роковин Хіросіми й Нагасакі.
Решта — вже деталі. Як завершаться бойові дії, де і з яким моніторингом, контролем або гарантіями? Можливо, ми не дізнаємося цього на Алясці цього тижня, але вже зараз маємо ставити набагато важливіші питання. Де і коли знову спалахне війна? І що ми будемо з цим робити?
Із початку 1990-х років Захід мав багато шансів протистояти Росії в часи, коли трансатлантична єдність була набагато потужнішою, ніж зараз. Ми не впоралися. Не тому, що хтось спричинив наш провал, а тому, що ми знудилися, втомилися і злякалися. Ми мали шанс протистояти Росії, коли на нашому боці була сильна, об’єднана Україна. І тут теж не впоралися. Ми не були готові забезпечити українцям необхідні їм зброю і кошти, коли в них були шанси на перемогу, і ризикнути, що переможена Росія розвалиться або почне мститися. Спочатку загроза була занадто туманною і далекою. Потім стала занадто серйозною. Західні політичні рішення позначилися розколом і самовдоволенням.
Європейським лідерам може не подобатися втручання президента Трампа, але де ж було їхнє втручання?