Щодня й щомиті вік зіркових особистостей минулого, якими захоплюємося й пишаємося, стає дедалі соліднішим і незіставним із тривалістю звичайного людського життя. Ось і Марії Костянтинівні Заньковецькій (в дівоцтві Адасовська, у заміжжі Хлистова) в серпні 2025 року виповнюється 171 рік. Утім, такий поважний вік не робить її старішою, хіба що віддаляє від нас. Так, наче спрацьовує фантастичний еліксир Макропулоса, що дав акторці Емілії Марті з п’єси Карела Чапека понад три сотні років життя. Вічно молода Емілія Марті для всіх непосвячених у її таємницю здавалася нетутешньою. От і Марія Заньковецька стає лише винятковішою та загадковішою з роками.
На більшості приватних зображень Марія Костянтинівна виглядає, як і тисячі інших жінок свого часу: затягнута в корсет, у прикрашеному квітами капелюсі розміром із маленький літачок, візерунчастій мантильї, з парасолькою-тростиною. Це стандартний портрет жінки тієї епохи — обмеженої багатьма правилами, змушеної рахуватися з усім та всіма, закутої у футляр сімейних обов’язків. Але такими точно не були тогочасні бунтівниці, суфражистки, проповідниці нових суспільних норм, якою нам і уявляється смілива і непокірна жінка, що, попри волю близьких і рідних, стала акторкою.
Натомість на фото у ролях Заньковецька вдягнута в широкі летючі спідниці, легкі декольтовані сорочки, її живе, злегка зібране волосся не ховає навіть хустка, не те що вінок. Вона кокетливо посміхається чи бентежно тужить, а головне — вільна й розкута. Схоже, за зовнішньою імпозантністю, як і вигадана Емілія Марті, Марія Костянтинівна ховала кілька життів, які по-справжньому проживала лише на сцені. Вона бувала і жартівницею (Цвіркунка, «Чорноморці» Михайла Старицького), і вмілою інтриганкою (Пріська-солдатка, «По ревізії» Марка Кропивницького), і наївною дурепою (Проня, «За двома зайцями» Михайла Старицького), і щасливою й коханою (Наталка, «Наталка Полтавка» Івана Котляревського), та навіть фатальною жінкою (Аза, «Циганка Аза» Михайла Старицького).
Аби зіграти все це різноманіття, Марія Костянтинівна — акторка фактично без амплуа — послуговувалася не чим іншим, як власними досвідами. І хоча, на відміну від Емілії Марті, не була в попередньому житті циганкою, для сцени Заньковецька вміло кристалізувала ті моменти, коли дійсно почувалась зайвою в чужій любовній історії, як Аза, відчуженою від сім’ї, як сирота Харитина, чи підступно зрадженою коханим, як Софія.
Емоційна концентрація досвідів у різні ролі замість банального копіювання життєвих переживань стали її особистим ключем до створення сценічних постатей, між історіями яких і нею самою було мало спільного. І це артистичне вміння Марії Костянтинівни бути не собою, а тією уявною іншою неймовірно вражало її глядачів-сучасників, які тільки й вигукували подивовано: «Як вона змогла?», «Як зуміла?». Бо ж саме її, аристократку з роду, в образі простої української дівчини закарбували на тогочасній листівці.
Звісно, до певного часу Марія Костянтинівна своїх шляхів до створення сценічних образів не розкривала. Ролі готувала за зачиненими дверима, а на репетиціях ледь проговорювала текст, не даючи сили почуттям. Але Марія Костянтинівна, як і Емілія Марті в третій дії, на початку третього акту свого життя, у 1900-х роках, більше не приховувала своїх артистичних таємниць. Створений нею гурток театральних аматорів у Ніжині, де вона придбала будинок і оселилась, став стартом для професійної кар’єри цілої когорти молодих людей, що мріяли про сцену. З цього часу Марія Костянтинівна наставлятиме багатьох артистів, серед яких і такі видатні, як Варвара Любарт, Іван Мар’яненко, Борис Романицький, Олена Петляш, Єлизавета Хуторна. Вчитиме їх неофіційно — так би мовити, інтимно, — попереджаючи в жодному разі не бути на сцені собою, але замішувати тісто для ролі на пам’яті особистих почуттів, переживань, досвідів.
Прем’єра п’єси Карела Чапека про вигадану довгожительку Емілію Марті відбулася в Празі в листопаді 1922 року. А через місяць, у грудні того ж року, іменем реальної живої артистки Марії Заньковецької в Києві назвали театр. Уквітчана численними вінками зі стрічками з пафосними та зворушливими написами, легендарна акторка сиділа на сцені, а її урочисто вшановували й ті, хто обожнював «театр корифеїв» (Саксаганський, Старицька-Черняхівська, митрополит Липківський), і ті, хто чимдуж хотів його реформувати.
На численні привітання Марія Костянтинівна не відповідала нічого. Вона щойно зіграла юну безнадійно закохану дівчину Зіньку («Дві сім’ї» Кропивницького) й потонула в оплесках. Про її виступ очевидець тих подій Василь Василько написав: «Лишилося вражіння, що Марія Костянтинівна не така-то вже стара і може ще грати». Про засіб Макропулоса на урочистому зібранні на честь шістдесятивосьмирічної акторки-небожительки серед київської публіки просто ще ніхто не знав.