Хоч трохи відійти від повітряних (і душевних) тривог — вирватися з Києва! Записалася на триденну прощу в монастирі Румунії: краса тамтешніх храмів унікальна, ніякої псевдовізантійщини, чимало з них — у списку ЮНЕСКО. Та паломництво моє зірвалося: не набралася група. Я ж подумки вже мандрувала: взяла квитки на потяг, забронювала готель! Словом, вибудувала плани і логістику. Вирішила: їду в Чернівці, а там видно буде.
Люблю свої «саморобні» подорожі, коли всі очікування й претензії тільки до себе. В туристичних групах зовсім інакше: якщо на всьому готовому, то часом ліньки навіть з автобуса вийти.
Мої саломандри починаються з дому: начитуюся про місця, куди збираюся. Маю купу путівників як нагадування і спонукання повторити маршрут. Та, виявляється, вже після мандрів доводиться докопуватися до того, що саме побачила, а що таки пропустила.
Ми не знаємо свого…
Це я передусім про себе, грішну.
Приїхала у Вижницю, про яку знала бодай із популярної колись пісні «Ходить осінь в Вижниці». Вона лунала мені голосом Анатолія Мокренка, який, між іншим, народився на Сумщині. Знала, що саме тут у 70-ті роки минулого століття створили ВІА, як тоді казали (вокально-інструментальний ансамбль), «Смерічка». Це був справжній прорив у регламентовано-цензурованій режимом радянській «естраді». В застояному болоті совка повіяло свіжим вітром. Композитор і аранжувальник Левко Дутківський згуртував ґроно молодих талантів, найвідоміші з них — Назарій Яремчук, Василь Зінкевич, Володимир Івасюк, Софія Ротару, Віктор Морозов. «Смерічка» дала поштовх новій українській, та й не лише, популярній музиці: оригінальне поєднання рок– і поп-музики, джазу та фольку. Тоді гучну славу можна було здобути, звісно, тільки через Москву, так і сталося: записи на фірмі «Мелодія», участь у всесоюзних пісенних шоу тощо. Гіти, як нині сказали б, «Смерічки», пісні «Червона рута» та «Водограй», співали по всьому тодішньому Союзу. Тож режим реально злякався такої популярності: адже все має бути під контролем «єдиноправильної» партії. Обставини загадкової смерті тодішнього кумира молоді Володимира Івасюка залишаються нез’ясованими й дотепер. Втім, ясно, куди тягнуться ниточки…
А почалося все у Вижницькому будинку культури. Бачила цю споруду: досі маєстатична, хоч і перебудована — з юдейської синагоги. Впізнаю ці сакральні будови зокрема за улюбленим елементом будівничих: аркатурою, що мережкою прикрашає карнизи й піддашшя. Так, Вижниця — один із центрів життя буковинських євреїв, і торгівля, яку вони провадили, розвивала містечка, що формувалися довкола площі Ринок, котра донині визначає загальний образ галицьких і буковинських містечок.
Вижниця ховається в улоговині, як у пригорщі, поміж пологих гір. Люблю просто пройтися новою для мене місциною, аби хоч якось відчути genius loci.
Ось стара ратуша з пам’ятником «народному месникові» Лук’яну Кобилиці. Ось колишній готель Анни Москви-Голоти, де зупинялася по дорозі на верховинський курорт Буркут (якого вже не існує) Леся Українка, бували Іван Франко та Ольга Кобилянська. А я сном-духом не знала про цю непересічну свого часу жінку, дружину депутата австрійського парламенту Михайла Москви, яка керувала «Просвітою» у місті й опікувалася, як нині сказали б, культурницькими проєктами.
А що знала я про українського художника-парижанина Темістокля Вірсту, уродженця Вижниччини? Яка карколомна історія життя! Син учителя грецької та латини (недарма ж Темістокль, як і його брат-скрипаль Аристид!) став досить відомим представником ліричного абстракціонізму (Золота медаль Леонардо да Вінчі, Італія, 1967). Тривалий час жив і працював у Парижі, та не просто ностальгував за рідними місцями, що їх вимушено покинув (як це перегукується з нашими часами!), а й не раз приїздив сюди. Виставлявся зі своїми творами у Києві, Львові, Чернігові, Ужгороді, Одесі, Чернівцях, спонсорував Вижницьку мистецьку школу, на якій є пам’ятна дошка, присвячена йому. Саме вона наштовхнула мене пригадати це ім’я. Чула його від Софії Майданської — буковинки, письменниці й скрипальки. А всезнаюча Вікі додає, що Темістокль Вірста активно підтримував українських художників. Зокрема запрошував їх до себе у Францію, де вони мали змогу жити і працювати на його віллі. Знаних і не знаних нами земляків — по цілому світу.
Які можу мати претензії до тих, хто не знає про те, що поряд і що таки варто знати? Це я про стихійне опитування мешканців Чернівців. Вдаюся принагідно до таких експериментів у мандрах. Рухаюся вулицею «А. Жуковського»: так написано на будинкових табличках. Не економили б на літерах — написали б повністю: Аркадій Жуковський. Почесний громадянин Чернівців як-не-як. Теж український парижанин. Був багаторічним провідним україністом у Франції, головним редактором Енциклопедії українознавства. Відзначений і українськими нагородами, і французьким Ordre des Palmes académiques (1982). Тож я делікатно, не в лоба, запитала жінку, що мешкає на вулиці його імені, хто цей чоловік. У відповідь та стенула плечима. Як і молодик, якого я перепинила на вулиці Головній у тих-таки Чернівцях, і поцікавилася: кому пам’ятник по той бік? Зізнався: стонадцять разів проходив мимо, та не знає, хто такий Пауль Целан. А коли я сама побачила погруддя Реццорі біля університетської бібліотеки, зітхнула полегшено: читала твори цього уродженця Чернівців. Австрійський німецькомовний письменник Грегор Реццорі називав себе чоловіком, який «снить за втраченою батьківщиною» — Буковиною.
Про паралельні світи, які перетинаються або й не відають про існування одне одного, чимало могли б розповісти наші історики, які їх досліджують. А що знає пересічний українець? Що для нього є «своє», «чуже» не в розумінні протиставлення, а в сенсі Шевченкового: «І чужому научайтесь, Й свого не цурайтесь»?
Ідея фікс — Заліщики
Колись я побачила Заліщики з високого берега села Хрещатик на Чернівеччині: цей ракурс досить відомий із поширеного фото. Дністер робить крутий заверт навколо містечка, що здається островом, обвитим водною стрічкою. Так захотілося потрапити туди, посидіти на березі. І ось я тут! Пройшла попри занедбаний палац Ігнація Бруницького. Нема вже там ні санаторію, ні лікарні. Скільки бачила, мандруючи, приречених будівель, до яких нікому немає діла! Мовляв, хай руйнується, кому воно треба? А цеглу розберемо на сараї… У парку поряд трохи окультурена ділянка: можна присісти на лавицю і дивитися, скільки стане бажання, на Дністер і високі береги протилежного берега. Так я і зробила. Це був момент розкоші, заради якої мандрую. Сказала собі: застигни тут, «над берегами вічної ріки», скільки хочеш! Ось упертий качур пливе проти течії, а дев’ятеро білих лебедів — за течією, аж ген до мосту. А під ним сріблиться плесо: сиди тут хоч вічність, наче нема війни…
Зачепила двох дівчат, що прогулюються. Розпитую, як живеться у провінції, де колись був престижний курорт, захищений від вітрів і руйнівної байдужості. Колишня площа Ринок нагадує час, що застиг у будівлях, які й досі визначають образ Заліщиків: греко-католицька церква св. Покрови (1864–1875), католицький костел св. Станіслава, стіни якого досі осипаються від солі, що в’їлася в тиньк. Тут був соляний склад: радянський режим або руйнував сакральні будівлі «до основанья», або ж влаштовував там склади. А ось із синагогою тут куди гірші справи, ніж у Вижниці. За совка її зробили бойлерною, нині тільки труби збоку стирчать — мов дике волання до неба. Обійшла, де могла пройти. Фундаментальна будова. Могла б знадобитися для добрих потреб. А кому воно треба?..
Містечко, як і будь-яке порядне, мало Магдебурзьке право. І ратуша була, на якій — герб із єдинорогом над символічним зображенням тієї-таки ратуші, яку успішно розібрали в радянські часи. На сараї? Щоб добро не пропало?
Словом, щоразу мої мандри — «з журбою радість обнялась». Байдужість до своєї землі — ось що десятиліттями плекалося режимом, і цей режим доганяє нас: війною проти людяності й проти українства. І як важко переламати цю байдужість! Вітаю перелом бодай у сфері споживацтва: приємно вразило кафе «Старе місто», де страви й обслуговування на доброму рівні — отже, знайшовся хтось підприємливий. А ось книгарні я не побачила…
Церкви-ікони
А як же проща, що не відбулася? Цвяшок бажання не давав спокою. Тому в Чернівцях знайшла турфірму й таки потрапила бодай на день у храми Румунії. Це були два унікальні монастирі: Путна (1466 року, де похований легендарний Стефан чел Маре) та в селі Сучевіца, який заснував 1581-го митрополит Георгій Могила, дядько Петра Могили (моє персональне «відкриття»: родове прізвище «нашого» Могили — Movilă). Тут за фортечними стінами — Воскресенська церква, всуціль розписана всередині і ззовні. Кожне зображення-ікона (страшний суд, сцени з життя Ісуса Христа тощо) підписане старослов’янською мовою. Можна годинами роздивлятися це сакральне малярство, підіймаючись поглядом знизу догори, по висхідній.
Тож моя «непроща» таки обернулася паломництвом — до прекрасного.