«Не встигла висохнути типографська фарба, як…» — вислів із тих часів, коли ще були паперові газети, й вони друкувалися зі свинцевих друкарських форм. А означав він те, що дійсність заперечила чиєсь твердження, щойно висловлене публічно. У недавній колонці я припустив, що ядром спротиву (наразі пасивного) неподобствам чинної влади стануть «люди війни» — та частина українців, яка дотична до захисту країни або безпосередньо, або шляхом волонтерської активності. Ця думка народилася «на кінчику олівця» (ще одна архаїка), тобто без опори на опитування або будь-яку серйозну аналітику. Проте, боюся, мало хто із соціологів міг передбачити те, що сталося в липні в Києві, Дніпрі, Одесі, Львові, Харкові — всього разом у 16 містах по всій Україні.
Я впритул не побачив ще одну групу українців, яка може виступати й уже виступила в якості рушійної сили протесту. Не знаю, чи можна називати молодь «групою» чи краще висловитися казенно «категорія» — байдуже, все одно ми маємо чітко позначену спільноту, об’єднану спільними цінностями й готовністю їх захищати. Карнавальний характер демонстрацій під театром ім. Франка, пам’ятником Шевченку, на Дерибасівський тощо нікого не має обманювати, побиття студентів на Майдані 11 років тому — не та подія, яку легко забути, тож вочевидь учасники готувалися й до більш жорсткого сценарію. Добре, що цього разу владі вистачило здорового глузду й, не побоюся цього слова, людяності, щоби не бикувати, а поставитися до сюрпризу з повагою.
Багато людей висловили сумнів щодо компетентності юних протестувальників. Тут думки розділилися: одні кажуть, що демонстранти не мали зеленого уявлення про органи, на захист яких вони виступили, інші стверджують, що в масі своїй вони цілком собі були здатні прокоментувати їхні повноваження й суть конфлікту. Так чи так, крім НАБУ і САП, у нас є власне Генпрокуратура, ВАКС, НАЗК, БЕБ, Нацполіція, СБУ, ДБР, ДПСУ… Готовий забитися на місячну платню, що 99 зі 100 українців не те, що не знають, хто з них за конкретно відповідає, а й не зможуть розгадати більшість абревіатур. Тим більше не уявляю, щоби в разі чого хтось далі ставав на їхній захист. Нагадаю про всяк випадок, що за результатами опитування Центру Разумкова буквально півроку тому, баланс довіри/недовіри до НАБУ становив мінус 41 % (для порівняння, баланс ЗСУ, за всіх їхніх тарганів — плюс 88,8).
Ясно, що молоді радше йшлося не про адміністративну колізію, а про несприйняття чиновного хамства, демонстративного й недолугого, в процесі пропхання закону №12414. Тобто радше все-таки не про що, а про як. Концентрація матюків на крафтових транспарантах, крім усього іншого, була покликана нівелювати можливе сприйняття події як маршу рожевих поні по райдузі. Ті з них, що обтяжені громадським темпераментом, безумовно готові йти далі. Водночас я не схильний ідеалізувати молодь як таку, бо йдеться про ті самі 10 % небайдужих. Молодь різна. Пацани, які під вікном моєї старої квартирі на Дарниці слухають російський реп і голосно хваляться один перед одним, як вони на*бали ТЦК, — це теж молодь і теж суспільство.
Величезна пастка, в яку потрапила Україна, — це те, що психологи називають «нормалізація», тобто підсвідома компенсація екстремальних обставин звичною ритуальною поведінкою або несподіваними оптимістичними жестами. Люди, які зранку в кафе під парасолькою п’ють капучино після нічних шахедів/іскандерів, відвідують художню виставку, купують нові босоніжки, передусім у такий спосіб чинять опір жаху, а якщо працюють, то вірять, що це саме по собі їхній внесок у перемогу. Я сам колись про це ідилічно написав, через що посварився з кількома приятелями, бо не додав для повноти картини, що хтось таки опирається, а комусь тупо пофіг. Пофіг було багатьом і в 2014-му, й у 2022-му, й зараз теж. Для багатьох війни просто нема, якщо не рахувати прильотів. Це не так важко, в ХХІ столітті у воєнний час уже можна обійтися без продовольчих карток, без обмежень пересування, хіба що за кордон, навіть комендантська година якась… несерйозна. Здавалося б, треба лише радіти, але радіти цьому святу життя з новенькими с*ка Лексусами в деяких кварталах і капучино геть усюди чомусь не випадає.
Постійне очікування страшної смс-ки, фото в чорній рамці, спогади про втрачений дім, як і паніка, що не встигаєш закрити черговий збір на Екофлоу з раціями для хлопців (і дівчат!!!) — це в одній країні. В другій, паралельній, крім безтурботного літнього кайфу й неприємних перешкод у вигляді повітряних тривог — схеми, мутки, ухилянтство й напади з трубами та битками на тецекашників. Між цими двома країнами немає поступового переходу, між ними прірва. Не кажу про третю, вона взагалі інакша: глина на берцях, чужий дрон над головою, поруч офіцер, який дає тобі прочухана за про*б, який він сам мусив усунути, а ти смажишся, або мерзнеш, або мокнеш, тягаєш колоди й мішки, між іншим виконуєш бойові завдання, перебуваючи напоготові щосекунди й вираховуючи, коли прилетить. Я не нагнітаю, є, звісно, й інший, позитивніший досвід, але все одно пекло. Так от, ці три країни якось суміщаються?!
А суміщати доведеться, інакше жодної не залишиться, жодної з трьох. Розумію, що це фантазія, але я був би щасливий, якби молоді розкуті українці написали на своїх картонках категорично, в супроводі обсценної лексики вимоги прийняти три закони:
1) Те, що мало з’явитися задовго до великої війни. Гаразд, через два тижні після початку. Закон про загальну мобілізацію. Тепер, негайно. Вони вміють, коли хочуть. Мобілізацію чисту, прозору, технологічну, а не оця самодіяльність на блокпостах і вокзалах. Щоби безцінні кадри укладників плитки й любителів нічних перегонів без глушників заховали свою бронь самі уявляєте куди. Щоби ветерани, які на фронті з лютого 2022-го або ще раніше хоча б мали уявлення, коли їм на ротацію.
2) Закон про сприяння розробці та виробництву зброї. Тут імпровізувати марно, слово тільки професіоналам, вони самі вам усе розкажуть і прикладів насиплють, як рідна держава тримає їх у чорному тілі.
3) Закон про заборону будь-яких державних витрат на проєкти, не пов’язані з війною. Ніякого великого будівництва, ніякої розв’язки на трасі Київ-Одеса, ніяких дизайнерських громадських просторів. Обожнюю гарні дороги, обожнюю урбаністичні витівки, але оце зараз? Коли нормальні люди на останні копійки забезпечують фронт усім, чим мало би забезпечувати МО?
А, ще мало не забув: 4) реальна стаття в Кримінальному кодексі за образу військовослужбовця або ветерана.
Це, так би мовити, програма-максимум. Якраз для юних тверезих ідеалістів.
Вибачте за матюки. Картонки навіяли.