«Від сповідальні до дивана аналітика пролягли століття, але всюди виявляється одна й та сама пристрасть говорити про секс»
(Моріс Бланшо, «Мішель Фуко, яким я його уявляю»)
«Про секс ми говоримо більше, ніж про будь-що інше…Секс — причина всього…Ми живемо в суспільстві “сексуальності”»
(Фуко «Воля до знання»)
У київському видавництві «Комубук» за редакцією Павла Шведа та в перекладі Романа Осадчука вийшла книга «Воля до знання» («La volonté de savoir»,1976, 2025) французького історика («археолога») і філософа-постструктураліста Мішеля Фуко (1946–1984). Це не перший переклад Фуко від цього видавництва — раніше в «Комубук» було перекладено «Наглядати й карати» (1975, 2020). Окремо як книга «Воля до знання» належить до ширшої серії «Історії сексуальності» («Histoire de la sexualité»), але може сприйматися і як незалежне цілісне дослідження. На звороті обкладинки оригінального видання 1976 року паризького видавництва Gallimard містився анонс майбутнього продовження серії у вигляді п’яти томів: 2. «Плоть і тіло», 3. «Хрестовий похід», 4. «Жінка, матір і істеричка», 5. «Збоченці», 6. «Спадщина та раси».
«Протягом тисячоліть людина залишалась тим, ким вона була для Арістотеля: живою твариною, здатною також до політичного існування; модерна людина є твариною, в політиці якої на кону стоїть її життя як живої істоти»
(Фуко, «Воля до знання»)
З архіву Фуко (який нараховує близько 40 тисяч сторінок підготованих рукописів і читацьких нотаток), що зберігається в сотні скриньок під шифром NAF28730 у національній бібліотеці Франції, відомо, що дві роботи («Плоть і тіло» та «Хрестовий похід дітей») були переважно написані автором. У 1984 році незадовго до смерті Фуко вийшли в світ, але вже в зміненій формі, другий і третій томи серії «Історії сексуальності», розпочатій за вісім років до того. «Воля до знання» дозволила Фуко не лише віднайти самого себе, але і поєднати розрізнене. В книзі філософ навіть пориває з психоаналізом школи Лакана. Він сприймав цю працю як певну прелюдію, пролегомени до серії історичних досліджень. Книга «Воля до знання» — єдина, якій Фуко дав суто ніцшеанську назву. Жиль Дельоз написав лист/відгук/мінідослідження цієї книги на 50 сторінок, де зазначав, що Фуко надто зациклився на питанні влади. А Жан Бодріяр видав повноцінну працю «Забути Фуко» («Oublier Foucault», 1975). Попри певну критику, книга все одно розійшлася швидко. Більше того, це одна з найтиражованіших книг Фуко — тільки до 1989 року було продано 100 тисяч примірників. Це підтверджує написане Фуко: «Вже багато років усі ми живемо в королівстві принца Манґоґула: нас гризе велетенська цікавість до сексу».
«Коли першим демографам і психіатрам XIX століття доводилося згадувати про секс, вони вважали за потрібне перепросити своїх читачів за те, що привертають їхню увагу до таких низьких і легковажних тем»
(Фуко, «Воля до знання»)
Усе своє життя Фуко як дослідник і «археолог» знання аналізував такі теми: ув’язнені, божевільні, хворі, злочинці, виправні заклади, каральні установи й практики. Але в усьому цьому його перш за все цікавило питання влади, завжди приховане в людських прокламаціях, вчинках, у самому серці та в природі задоволення. У «Волі до знання» Фуко якраз і досліджує ці невидимі відносини влади та сексуальності. Як сталося так, що влада змогла ввійти в людські тіла і закріпитися там («секс — матриця дисциплін та принцип регуляції»), створюючи для себе плацдарм для керування одним з базових елементів людського життя, а саме сексуальністю? В книзі йдеться про те, які відносини влади задіяні в кожному з типів дискурсу про секс, а відтак — і в кожній формі добування істини («довкола тіла дитини, щодо сексу жінки, у зв’язку з практикою обмежень народжуваності тощо»). «Між кожним із нас та нашим сексом Захід протягнув нездоланну вимогу істини», — зазначає Фуко. А ще він пише, що «секс є прихованим елементом і принципом, який продукує сенс». Процес сексуалізації людського тіла був процесом «захоплення тіл», який відбувався на поверхні шкіри. Фуко формулює свою думку так: «Справа сексу — його свободи, але також і знання, якого набувають про нього, та права говорити про нього — виявляється цілком законно поєднаною із певною політичною метою». Таким чином стає зрозуміло, що «сексуальність пов’язана з диспозитивами влади». Сексуальність стає темою політичних дій, економічних втручань (заохочування чи гальмування народжуваності), різноманітних ідеологічних моралізаторських кампаній тощо. «Диспозитив сексуальності треба мислити з огляду на сучасні йому техніки влади», — стверджує Фуко.
«Характерна риса модерних суспільств полягає не в тому, що вони прирекли секс залишатися в затінку, а в тому, що вони приречені постійно говорити про нього, роблячи з нього таємницю… Модерне суспільство є збоченим зовсім не всупереч своєму пуританізму або внаслідок зворотної дії його лицемірства; воно є збоченим реально й безпосередньо»
(Фуко, «Воля до знання»)
Природа влади, яка функціонує в нашому суспільстві, полягає в тому, щоб бути «репресивною і притлумлювати некорисні імпульси». Фуко звертає увагу не на те, кажуть сексу в суспільстві «так» чи «ні». Він також не намагається підсвітити певні заборони щодо сексу чи акцентувати на тому, що дозволено, а що не дозволено говорити про нього. Він не пише книгу, щоб ствердити важливість сексу чи заперечити його наслідки. Фуко нецікаво розглядати слова, якими послуговуються, щоб говорити про секс. Філософ враховує сам факт, що про секс говорять. Він вказує на тих, хто про нього говорить. Для нього важливі місця, ракурси, з яких говорять про секс. Фуко виводить на світ Божий інституції, які підштовхують нас говорити про секс. Інституції, які накопичують і поширюють те, що говориться чи має говоритися про нього в суспільстві. Книга «Воля до знання» присвячена «дискурсивації» сексу. Вона про те, як влада «проникає» в наше щоденне задоволення і контролює його. Фуко звертає увагу, як писали про секс у середні віки: «Ця матерія нагадує смолу, тож байдуже, як її торкатися, навіть тоді, коли намагаєшся відкинути її подалі від себе, вона все одно залишить плями і забруднить». Якщо середньовіччя табуювало тему сексу, то починаючи з XVIII століття владні інституції навпаки примножують дискурс на тему сексу, встановлюють різні точки впровадження для нього, визначають зміст і «призначають» його промовців. «У XVIII столітті секс стає справою поліції», — пише Мішель Фуко.
«Християнське душепасторство зробило обов’язком завдання пропустити все, що має стосунок до сексу, через безкінечні жорна мови… З часу виникнення християнського покаяння й до сьогодні секс був привілейованою матерією сповіді»
(Фуко, «Воля до знання»)
У своїй біографії Мішеля Фуко «Пристрасть Мішеля Фуко» («The Passion of Michel Foucault», 1993) Джеймс Міллер пише, що саме поїздка європейського мислителя в американську Каліфорнію (більше про це — в книзі «Фуко в Каліфорнії», Simeon Wade «Foucault in California», 1990) в 1975 році кардинально змінила не лише його, життя але і погляди на секс та сексуальність. Саме тоді, перебуваючи в Берклі, Фуко працював над своєю «Історією сексуальності» — проєктом, що розпочався ще за 14 років до того в передмові до книги «Історії божевілля в класичну епоху» (фр. «Folie et déraison», 1961). «Це неймовірно складно, нема архівних матеріалів», — казав тоді про свій задум щодо «Історії сексуальності» Фуко. Ще коли почав писати «Історію божевілля», зазначав згодом філософ, він тримав ідею «Історії сексуальності» в голові. Це мали бути дві частини одного проєкту. Закінчивши «Наглядати й карати», Фуко занурився в новий матеріал — обмірковуючи його, класифікуючи, аналізуючи. Коли ж повернувся з Америки до Парижа, філософ відклав убік численні нариси своєї «Історії сексуальності» — а це були сотні сторінок про мастурбацію, інцест, збочення, євгеніку. За свідченням його близького друга, соціолога Даніеля Деферта, Фуко остаточно закинув першочерговий план монументального дослідження, яке мало складатися з семи томів, і відкинув усе, що раніше написав про сексуальність. Після того, як відвідав так звану «Долину смерті» в каліфорнійській пустелі, філософ почав писати про сексуальність із чистого аркуша. Отже, як 1989 року зазначає інший біограф Фуко, Дідьє Ерібон, «Історія сексуальності» виникла на перетині двох видів діяльності — пов’язаних зі старим проєктом і з нагальними потребами.
«Навколо сексу та у зв’язку з ним був створений велетенський апарат вироблення істини, нехай і замаскований в останній момент. Секс був не тільки справою відчуття й задоволення, закону і заборон, але також істинного та хибного; істина про секс стала чимось визначальним, корисним або небезпечним, цінним або загрозливим — одне слово, секс став своєрідною ставкою у грі істини»
(Фуко, «Воля до знання»)
У чому полягав задум історика, критика, археолога і генеалога Фуко? «Воля до знання» — невеличка робота обсягом у 200 сторінок, але в ній зачіпається така кількість проблем, що можна було би створити цілий том. Фуко долучає до книги дослідження спадковості. Тут проглядаються нариси роботи про лібералізм та керування населенням, філософ пише про «суверена», а також розвиває думки про «біополітику» та «біовладу» («Мабуть, уперше в історії біологічне відображається в політичному»). В цілому Фуко повертається до своєї улюбленої теми, а саме до того, де пролягає межа між нормою та патологією, до «перверсії», відданій на відкуп психіатрії. Книга не обходить і тем релігії, права, закону, норми. Фуко хоче сказати, що «весь галас, який ми вже протягом останніх століть здіймаємо довкола сексуальності», підпорядкований певній формі соціальних відносин, ціль яких — «облаштувати економічно корисну й політично консервативну сексуальність».
«Так поступово секс став об’єктом великої підозри; загальним і тривожним сенсом, який пронизує всупереч нашій волі всю нашу поведінку та існування; точкою вразливості, крізь яку проникає загроза зла; частинкою темряви, яку кожен з нас носить з собою»
(Фуко, «Воля до знання»)
Влада і сьогодні зацікавлена в тому, щоб регулювати сексуальні практики. Для цього вона використовує канонічне й цивільне право та християнське душпастирство. «Взяття життя під контроль… дає владі доступ до тіла», — застерігає Фуко. Навколо сексу і тіла, нагадує він, сьогодні утворилися не так кордони, як нескінченні спіралі влади і задоволення. Саме ці спіралі, які ведуть до відомої тези «все є сексом/it is sex» (такої собі монархії сексу), і намагається розплутати французький «археолог». Саме протидії захопленню владою наших тіл і виявленню хитрих механізмів влади і сексуальності, які керують нами, присвячена книга Мішеля Фуко.
«Часто згадують чисельні процедури, за допомогою яких давнє християнство змусило нас ненавидіти тіло; але, може, тут варто трохи подумати про всі ті хитрощі, завдяки яким протягом багатьох століть нас змушували любити секс, завдяки чому його пізнання стало для нас бажаним, а все, що про нього говориться, стало цінним»
(Фуко, «Воля до знання»)