Нещодавно новопризначена т.в.о. Міністра культури Тетяна Бережна заявила про намір зайнятися створенням «професійної спільноти театральних критиків» — без уточнень, як це технічно втілити. На це артоглядачка Лєна Чиченіна відреагувала рефлексією про те, що театральна критика в Україні справді доволі маргінальна порівняно з іншими галузями культурної журналістики, однак створити її в директивному порядку неможливо.
Можу додати, що є цілий пласт подій, про які взагалі не пишуть нічого, крім відгуків у соцмережах, — маю на увазі події для дітей. Поодинокий виняток може становити стаття Ганни Веселовської «Театр проти сумнозвісних йолок».
А варто було б таки писати — і про хороше, і про погане.
Дедалі частіше в Україні (принаймні в Києві) відбуваються родинні заходи, які передбачають цікаві активності і для молодих, і для малих, і для літніх, і для маломобільних… Добрими прикладами є заходи в парку історичної реконструкції «Оствиця» в Рівному, Великдень у Софії Київській, родинні фестивалі в Мистецькому арсеналі та на ВДНГ. Приємно, що на книжкових ярмарках роблять окремі атракції для дітей — і дитячу програму, і безпечні місця, де найменші можуть побавитися з кимось із рідних, коли втомляться від гамору й натовпу.
Особливо втішно спостерігати за музеями, які починають дивитися на дітей як на свою цільову аудиторію, а не чинник неспокою для наглядачок. Дитячий центр Національного музею Тараса Шевченка щотижня пропонує різноманітні програми для різного віку — від немовлят до школярів, у Національному природничому музеї хітом є дитячі лекторії Олексія Коваленка — там можна помацати скам’янілості віком сотні тисяч років, помалювати чорнилом каракатиці, пройтися залами, виконуючи завдання квесту. Державний природознавчий музей у Львові також будує концепцію виставок, орієнтуючись на запитання, які можуть ставити діти, і вся експозиція спланована відповідно до їхніх потреб — із відповідями на нестандартні запитання про адаптивність видів чи поточну погоду в Антарктиді. Дітям у музеї найважче ні до чого не торкатися — тому дуже цінно, що деякі музеї це враховують і надають таку змогу: наприклад, у Музеї Ханенків є кілька тактильних реплік експонатів для слабозорих і всіх охочих, кому зручніше пізнавати Будду та інші мистецькі витвори на дотик.
До ковіду і повномасштабної війни діяла спільнота «Культурний декрет — музейні зустрічі для малюків з батьками», у кінотеатрі «Жовтень» організовували покази для мам і батьків із дітьми — з притишеним звуком і можливістю безпечно поповзати чи поспати, поки дорослі дивляться фільм.
Після бурхливого обговорення поведінки дітей, які заважали глядачам слухати класичну музику, у Київській філармонії з’явилися родинні заходи в денний час. Київська опера на Подолі пропонує цикл «Музичні класики для дітей та їхніх батьків», що включає «Балетну абетку», «Симфонічну абетку», «Хорову абетку», «Джазову абетку», «Фольклорну абетку» для ознайомлення маленьких відвідувачів з основами мистецтв.
Усе це напрацьовується повільно — і по волі конкретних людей, котрі самі не хочуть деградувати під час декрету й шукають можливостей проводити час із користю і з приємністю для себе та своїх дітей. Ці успішні ініціативи хочеться підтримувати й говорити про них.
Читайте також: Культурні потреби дітей
Проте нерідко дитячі заходи в Україні лишаються невибагливими і продають за доволі високу вартість прикрі, а не приємні спогади.
Із моїх із донькою найсвіжіших вражень — Київський планетарій. Вийшло, як у мемі. Очікування: напівтемрява, тиха необтяжлива музика і цікаві розповіді про зорі та планети. Реальність: світлошумовий удар гучним лазерним безумством із шістьма аніматорами, які примусово залучають усіх присутніх до взаємодії і танців перед і після перегляду основної частини. На додачу до сенсорного перевантаження — культурний шок від того, що повнокупольний мультфільм «Хрумко і космічна ракета» (5+) переозвучений з російської, про що свідчать супровідні підписи на екрані російською мовою, дуже великим шрифтом. В описі мультфільму на сайті Київського планетарію вказано «Виробництво: Україна», проте якщо пошукати деталі, можна з‘ясувати, що мультфільм створила студія Донецького планетарію 2019 року, і ні, вона не переїхала в Україну. Канал російськомовний, серед іншого контенту — трейлери різних програм, які також демонструють у Київському планетарії. Наприклад, фільм «Подорож Сонячною системою» (9+), прем’єра якого відбулася 2014 року і який, як пишуть, переміг на конкурсі повнокупольних фільмів у Новосибірську.
Ще один прикрий досвід — відвідування цирку. Наприкінці 2022 року ми з донькою вперше пішли туди з надією, що вистава вже без тварин (адже кілька разів в Україні реєстрували законопроєкти про заборону використання тварин у виставах), із захопливими та яскравими виступами акробатів і гімнастів. Натомість на початку вийшов очільник і завів довгу й монотонну тираду про «культурний фронт», який вони героїчно тримають. Кульмінацією стала розповідь про те, як у них посеред програми просто на арені помер від серцевого нападу дресирувальник тигрів. Після цих шокуючих подробиць він побажав приємного перегляду — навіть не знаю, цинічно чи цілком щиро… І тварини, на жаль, там і далі виступають.
Раніше я писала про запит на складність щодо «дорослих» культурних заходів в Україні, які за успадкованою з СРСР традицією орієнтуються на інфантильну аудиторію, оперуючи мовними кліше та історичними міфами. Для декого культура досі усвідомлюється як другорядна, тож самої наявності подій «для галочки», без огляду на якість, мусить бути достатньо — мовляв, чого вам ще треба? Щодо дитячих заходів проблема несмаку масштабується в рази, зокрема й через відсутність майданчиків для зворотного зв’язку і практик культурної критики дитячих заходів. Тим часом попит (ба навіть культурний голод) на якісні події є — отже, має з’явитись і пропозиція.