Молодь завжди була невіддільною частиною суспільних змін і трансформацій. У період війни життя молодих українців має свою особливість — це вже не лише про особистий розвиток, а й про боротьбу за виживання, за майбутнє, за власну ідентичність. Від часів визвольних змагань початку ХХ століття до Другої світової війни 1939–1945 років, а також до подій на Cході України вже у XXI столітті кожне покоління молодих людей захищало свою Батьківщину, часто безпосередньо постаючи перед жорстокістю війни. Під час Другої світової українська молодь активно долучалася до руху опору, працюючи в підпіллі, воюючи в лавах Української повстанської армії. Вони також, як і сучасне покоління, переживали неймовірні труднощі — від утрат близьких до постійної небезпеки. Саме їхні стійкість і відданість ідеям національної свободи стали частиною великої історії боротьби за незалежність.
Те саме простежується й під час російсько-української війни, яка почалася 2014 року. Сучасна молодь — також активний учасник історичних подій. Тисячі українських юнаків і дівчат стали військовиками, медиками, волонтерами. Хтось вимушено покинув рідний дім і намагається влаштувати своє життя на новому місці, а хтось залишився в Україні й далі працює та розвивається тут, щоб допомогти тим, хто забезпечує мир у їхніх містах. Кожен проживає історію, яка є надзвичайно складною для всіх. Життя молоді під час війни — це не лише про страждання та втрати, а й про героїзм, самопожертву та прагнення до миру. Це шлях, який веде до боротьби за майбутнє.
Війна також спонукає молодих людей гуртуватися, щоб разом проживати й приємні моменти. Приклад такого об’єднання сучасної свідомої молоді — проєкт «Леся Квартиринка». Те, що почалося як квартирники під час пандемії коронавірусу, нині переросло в унікальний фестиваль авторської музики й декорацій і спільноту, що обʼєднує митців, музикантів та активну молодь загалом. Ядро спільноти в Києві, проте до проєкту може долучитися кожен, хто має схожі погляди й відчуває свої сили у творенні та зміцненні українського незалежно від місця проживання. «У нас багато ініціатив, де ми залучаємо людей з різних регіонів. Сьогодні розвиваємо переважно художній напрям, зокрема “Лесю Квартиринку” — велику спільноту різних митців», — розповідає Тижню Іванка Ліщук, одна зі співзасновниць проєкту. Вона випускниця Києво-Могилянської академії. За освітою психолог, проте любов до творчості спонукала її робити «щось мистецьке» спільно зі своїми однодумцями й друзями. І 2021 року, під час пандемії коронавірусу, зʼявилася «Леся Квартиринка».
«Тоді важко було організувати щось дуже масштабне, де можна залучити багато людей… Разом з друзями, з якими ми жили в гуртожитку й співали під гітару та були такою товариською компанією, одного дня вирішили організувати квартирник не лише для нас, а й для людей навколо», — розповідає Іванка про те, як зʼявилась ідея проєкту. Згодом він переріс у щось значно масштабніше: «Потім воно закрутилося. Нам стала цікава організація концертних вечорів, залучення різних гуртів. А що, якщо обʼєднатися ще з художниками? А що, якщо додати ще декорації?».
Особливість «Квартиринки» полягає в тому, що фестиваль намагається відшукувати вагомих для української культури митців. «Велика цінність для “Квартиринки” — це віднайти когось такого, про кого мало хто знає, але він вартує цієї уваги. Нині (на наші заходи. — Ред.) уже щонайменше тисяча людей збирається, але ми для цієї аудиторії даємо музикантів, про яких знала меншість», — розповідає Іванка Ліщук.
Велика війна спершу призупинила роботу проєкту, але пізніше він відновився з новими силами. «Повномасштабне вторгнення дало імпульс ризикувати й брати якісь вищі цілі… У нас одразу удвічі чи тричі збільшилася глядацька зала. Люди по-новому об’єдналися, це була така вже наступна епоха в проєкті», — каже Іванка. Окрім самого фестивалю, «Квартиринка» має чимало ініціатив. Учасники спільноти записують стріми з виступів українських виконавців, організовують їм концерти та навіть самостійно створюють декорації. Проєкт також має власний ютуб-канал. Окрім того, сьогодні триває підготовка до випуску календаря, до якого планують залучити дванадцять митців із різних регіонів України. Кожен з них присвятить сторінку своєму домові.
Завдяки «Квартиринці» деякі гурти після довгої паузи знову об’єднуються й створюють пісні. Популяризація українських артистів, музики та загалом творчості — це рушійний імпульс для продовження боротьби проти всього російського. Учасники проєкту організовують це самостійно: вони не мають стабільного джерела доходу й влаштовують усе завдяки ініціативності та бажанню, адже сьогодні працюють як громадська організація. Але саме завдяки тому, що так об’єднуються й хочуть зміцнювати власну державу, і не зникає мотивація для боротьби проти Росії.
Водночас чимало підлітків і молоді перебувають нині за кордоном. Багато хто вже вступив у тамтешні університети й розпочав свій студентський шлях. Саме це є масштабною проблемою війни. Ми втрачаємо велику кількість громадян, які могли жити, навчатися й розвиватись у власній державі, але опинилися за її межами. Важливо для нас зберегти цих молодих людей та спонукати їх повернутися до рідного дому після війни. Багато українців виїхало, бо їхні домівки знищили, частина ж просто хотіла вберегти своє життя, тому покинула країну. «Ми тут, в Україні, також відповідальні за тих, хто виїхав, і замість того, щоби булькати різними докорами — “а чого ж ви покинули, а чого ж ви втекли”, — дуже добрим і правильним буде створити можливість. Посилені центри магнетизму для таких людей, щоб вони, я не кажу обов’язково, поверталися. Напевно, не всі приїдуть назад, але щоб вони усвідомлювали причетність до України, щоб навіть у тих своїх нових умовах могли відчувати духовний та культурний зв’язок з нею. І це чудово, якщо знайдеться можливість привабити їх якоюсь самоорганізацією та залучити до проєктів, — каже в коментарі Тижню Мирослав Маринович, громадський діяч, співзасновник Української Гельсінської групи, дисидент і політв’язень часів СРСР, радник ректора Українського католицького університету. — Я не маю морального права засуджувати їх, але подвійно ціную тих, хто залишився. Подвійно, потрійно, я не знаю, як сказати, бо для мене дуже важливо, що сьогодні є ті, хто хотів би й далі жити та працювати задля України, і тому вони себе знайшли в тих нових умовах».
У розмові з Тижнем Іванка Ліщук розповідає, що на «Лесю Квартиринку» приїжджають також із закордону. Це дає розуміння, наскільки такі проєкти важливі для відчуття спільноти серед молодих українців, на долю яких випали нелегкі часи. «Можна лише поспівчувати нинішній молоді, що їй доводиться переживати такі удари долі: то пандемія коронавірусу, яка ізолювала їх у помешканнях, то війна, що так само є величезним викликом — психологічним, практичним, фізичним», — каже Мирослав Маринович. Водночас він зазначає, що пишається тим, якими були молоді українці 2022 року: «Вони пішли активно волонтерити, стали такими енергійними, натхненними, світлими, що не треба було чогось організовувати (для молоді. — Ред.). Тільки не заважати, сприяти й давати якийсь простір університету».
Молоді українці сьогодні — це народжені вже в незалежній Україні громадяни, а отже вони росли й живуть із відчуттям волі. «Свобода не впала їм у долоні, як це було під час покоління дев’яностих років. Тоді інколи було таке враження, ніби молодь не знає, що з нею робити… Сьогодні свобода всередині молодих душ, а це вкрай інше. Вона дає простір для думки й самореалізації, зовсім інший масштаб осмислення світу, — каже Мирослав Маринович, але й зазначає: — Свобода без відповідальності перетворюється в негативну річ, тому дуже важливо, щоб ми це зрозуміли від самого початку».
Матеріал опубліковано у спільному спецпроєкті “Українського тижня” та Школи журналістики та комунікацій УКУ. Повну електронну версію спецвипуску можна переглянути за посиланням.