Українською видали роман тайванського прозаїка Кевіна Ченя «Місто привидів» (2019). Після перекладу англійською 2020-го «Місто привидів» збирає овації читацьких форумів уже п’ять років. Нічого не знаю про тайванську літературу, «Сафран» уміє спокушати новим. Але тут автор спеціалізується на літературі англійській, давно живе в Берліні, інтегрований у сучасний європейський літпроцес. Цікавіше буде поглянути не так на незнану літературу, як на те, у який спосіб автор перенесе тайванську романну традицію в жанровий різновид європейського «мультикультурного роману»… Так подумала я. І взагалі-то помилилася з гіпотезою, хоча і зрозуміла це, лише читаючи післяслово.
Кевін (Сихун) Чень виріс у Чжанхуа, що на заході острова. Його рідне містечко — Йондзін, події оповідань Ченя завжди відбуваються в цих декораціях. Місто привидів — якраз Йондзін. Річ, якої не збагнеш відразу і яка здивує, якщо знати про неї під час читання: Йондзін налічує десь 35 тис. мешканців, при цьому щільність населення — 1680 осіб на км2. Це до холери багато, містечко Ченя — третє за густотою населення на острові. Вони там одне одному буквально на п’яти наступають і видноколо закривають, від пильного ока сусідів і родичів зась сховатися — містечко рівнинне, ні гір тобі, ні озер, нічого ні вгору, ні вниз. А пише Чень ледь не місячні порожні пейзажі. Чень — дев’ята дитина в родині, старші діти — дівчата. 2004 року Кевін вшився з острова і більше на Тайвані не живе, але весь час туди повертається. А ще охоче говорить в інтерв’ю, що є відкритим геєм, відкритість йому легко не далася і він собою пишається. Доступні відомості про автора скупі, але їх достатньо для того, щоби в його прозі шукали і знаходили автобіографічний елемент.
У невеликому містечку, яке колись пережило піднесення виробництва, а нині хиріє, живуть дві родини. Чені і Вани. Після японської окупації батьки родин разом починали бізнес — возили в комуністичний Китай смаколики (в той час, коли гоміндан перебрався на Тайвань). Вани з тієї справи розбагатіли, поставили величезний білий палац у центрі містечка, встановили фонтан на подвір’ї, завели бегемота. Родина Ванів — відомі виробники рисових крекерів, популярних ласощів, зокрема, для ритуального підношення душам мертвих предків. Нині голова родини Ван живе в шлюбі з божевільною жінкою з родини Чень, гуляє з іншими жінками, пиячить і спадкоємців не має. У Вана було двоє синів, з одним із них сталося щось погане в середині 1980-х — перспективний був юнак, відслужив в армії, закінчив університет, опікувався карамболевим садом, про його арешт і смерть воліють мовчати, але до цього якось причетні сини Ченів і матуся Ченів. Після смерті молодшого Вана між родинами пробігла чорна кішка.
Натомість Чени з оборудок Ванів розорилися. Ченів було п’ятеро сестер і два брати. Батьки померли — тато від раку, останні роки жив у монастирі, а мати, кажуть, зникала. Нині й наймолодша сестра Цяця мертва, наклала на себе руки. Старшій сестрі Шумей за шістдесят, вона кравчиня, заміжня за нелюбим і обридлим, живе в батьківському домі. Друга сестра Шулі — чиновниця в столиці, чоловіка майже не бачить, втомлена одноманітною роботою і тим, як у великому місті кожен її рух фіксують спостерігачі й камери. Третя сестра Шуцін заміжня за відомим телеведучим, красивим і багатим, який б’є її смертним боєм. Четверта сестра Судзе заміжня за Ваном, який узагалі-то хотів Цяцю, але одружився з Судзе. З моменту смерті п’ятої сестри Судзе не виходить із кімнати великого білого палацу і роками дуже повільно божеволіє. Старший син був у в’язниці за афери, балотувався на мера міста, під прикриттям посади дозволив Вану примножити статки і пішов за це за ґрати. Молодший син Тянькон живе в Берліні, він прозаїк, йому під п’ятдесят, спілкується з сестрами, але на Тайвані не буває: мати вигнала його з родини, бо він гей, офіційно одружений із німцем Т. Другий син теж відсидів у в’язниці — за вбивство, він убив Т. (про що розкаже вже в першому розділі). Нині Тянькон повертається додому, і його приїзд зведе разом живих і мертвих членів родин Чень і Ван.
Оцінили щільність населення? Кожному герою відводяться іменні віньєтки, котрі чергуються дуже швидко. Тільки-но встиг зануритися у життя однієї сестри, аж уже сидиш у голові іншої, повної таких же цікавих проблем. Нарочито динамічний рваний ритм оповіді, який позбавляє можливості емоційно пристати до героїв, — не недолік роману, а його метод. Герої Ченя відчужені, самотні — така ж і розповідь про них.
«Місто привидів» — автофікція. Тут є факти з життя біографічного Ченя, але більше їх осмислення в житті Ченя романного. В романі по черзі говорять сестри і брати Чені, згодом до них приєднується ще й батько, але лише двоє з них адресують свою промову конкретній людині. Вони можуть собі дозволити таку відвертість. Бо перший із них привид — татусь Чень, що давно помер, а перед смертю, замкнувшись у монастирі, встиг осягнути свої помилки й щасливі миті. А другий розмовляє з привидом і сам поволі втрачає людську природу. Тянькон ніби відповідає на запитання загиблого партнера Т., яких ми не чуємо: розказує Т. про родину, місто, ділиться спогадами дитинства. Такої розмови наживо відбутися не могло б, бо Т. погано знав англійську, а Тянькон не знав німецької взагалі. Але навіть тут — у сповіді примарі — Тянькон стримується й коментує це: біографія, яку він вигадує для Т., сповнена прогалин і замовчувань, немов погано написаний роман.
Коли в інтерв’ю Чень говорить, що його роман — про привидів, він справді не лукавить, просто ховається за різними значеннями і змістами слова.
1) Привиди буквально.
Серед оповідачів — два привиди. Серед героїв — іще п’ять. Три з них — жінки родини Чень. З історії двох самогубиць, які стали привидами лісу і привидами канави, починається роман. Обидві вони були зґвалтовані, родини чоловіків від них відмовилися, рідні підштовхнули вкоротити собі життя. Наприкінці роману ми дізнаємося, що ці жінки були прямими родичками сестер Тянькона. Пам’ять про них як про предків, котрих треба вшановувати, втрачена, але діти Ченів, проходячи повз бамбуковий гай, кланялися тим деревам, не знаючи, що вшановують прабабу. Спогаду нема, але є ритуали, втрачене щось інтимне, набуте щось колективне, що згуртовує родину. Діти Ченів, навіть найстарша з них, уже не пам’ятають, як правильно проводити поминальні й очищувальні ритуали, вона гуглить відео з інструкціями якогось популярного в неті коуча і відтворює його дії.
Події роману припадають на Джон’юань — фестиваль привидів, важливе для регіону свято. На початку осені тут вшановують пам’ять предків, жертвують їм їжу і гроші, просять про захист. Саме на свято Тянькон повертається додому, бо потребує пом’янути батька, матір і своє перше кохання — юного Вана. В цей самий поминальний день нащадки просять, щоби їхнім предкам простили гріхи і вони пізнали спокій. З Берліна письменник їде відпустити гріхи, а не просити вибачення.
Привиди тут — це початок і кінець ритуалу, який організовує уявну спільноту. Ми — родина, бо у нас є спільні мертві, про яких не знаємо (спеціально забули), і ті, про яких знаємо.
2) Привиди як метафора.
У цьому значенні говоримо про міста-привиди, знелюднені міста. Таким містом, що колись розвивалося, але вичерпало ресурс, за рахунок якого зростало, і поволі померло, є для Тянькона не лише рідне місто, а й рідний острів. Привид тут — метафора спустошення. Тянькон намагається замовчувати в Європі свій Тайвань так само, як удома замовчують бабцю, що повісилася в бамбуковому гаю. Вани обіцяють зробити з містечка «східний Нью-Йорк». У салоні краси, де вміють робити лише одну зачіску, пані продають паризький шик, бо власниці колись три ночі переночували в Парижі. Тайвань буде згадано в обговореннях некрологів Т., мовляв, убивця з Тайваню — і де він, той Тайвань. А сам убивця в буцегарні шукає на глобусі в бібліотеці свій острів, і там його попросту нема. Що прикметно, найдраматичніші події в романі при цьому припадають на економічний розквіт Тайваню. І поки руйнують родини, зростає і пишнішає великий білий маєток у центрі цієї історії.
Білий колір — певного штибу код у цьому тексті. Це колір привидів, ясно. З білим обличчям вийде з в’язниці Тянькон. Біла сперма (ох, у надто багатьох фатальних сценах, але, наприклад, у цій), яку побачила на вікні юна дівчина — ексгібіціоніст скористався її страхом і тепер вона не може жити в будинку, де є вікна. Білі коси Т… Ніц хорошого від чогось, названого білим.
У романі є дві смерті, що становлять головну його загадку, — вбивство Т. і смерть юного Вана. В обох випадках сюжет вибудовується як еротично-любовний. І це колосальна обманка! Обидві смерті мають більш виражений політичний характер. Коричневий терор у випадку Т. А от Ван загинув під час і від рук Білого (!) терору. Гоміндан переслідував ліваків-інакодумців, масові репресії тривали сорок років. Німеччина відкрито говорить про своє минуле і все ще не може дати ради з його привидами, що просочуються в теперішнє життя. Натомість Тайвань про Білий терор просто мовчить, ідеї перехідного правосуддя на думку не спадає. Це тема, з якою працює Кевін Чень, на позір пишучи ну от дуже сумнівну любовну історію.
3) Привид як фантазм.
Роман починається з опису площі, яку перетворили на кінозалу у спогадах Тянькона. Він дивився там стрічку про спротив японським окупантам і, сидячи на колінах юного Вана, відчував його ерекцію. Насправді це храмове подвір’я, і тут же поруч — місце, де ріжуть свиней. Мати Чень, яка вже знає про стосунки сина з сином Ванів, виходить на молитву. Різник ріже свиней, мати співає молитов стоячи в калюжі крові. Поруч — примарний кінотеатр, де йде фільм про спротив зайдам. Чисте, нечисте, профанне, сакральне, перехідне — все поруч, усе має своє місце, але на це місце претендує хтось іще.
Насилля в романі зображене як буденність, рутина, звичка. Когось постійно б’ють і калічать. Хтось ридає. Хтось помирає наглою смертю чи не в кожному розділі. Цього так багато, що десь на третині книжки на ситуації насилля, в які занурені герої, просто перестаєш реагувати. Герої дещо пласкі, стають просто паперовими мішенями в тирі. Пережитий досвід системного насилля знеособлює учасників і відчужує спостерігача: межа переходу між сакрумом і профанним світом зникає. Тому Чень щосили воліє перейти з табору учасників у загін спостерігачів — марне бажання.
Кожен герой намагається вийти з циклу насилля і відтворює цей цикл. Кожна жертва шукає свого ката і марить мазохістською фантазією про тирана, над яким зможе панувати. Добром таке ніколи не закінчується.
Я вас, може, здивую, але в цьому романі Кевін Чень придумає всім гепі-енд. «Місто привидів» — амбітна історія про те, як хвацько люди навчилися заповнювати порожнечі, спричинені глибокими травмами, чи то ритуалами, сенсу не знають, чи то фантазіями, які ніколи не реалізуються.
Найніжніше — післяслово автора. Кевін Чень докладає чималих зусиль, щоби не розказати, що його роман — дуже інтимне висловлювання і щоби, не дай бо’, не обмовитися, про що ж був цей роман, що ми щойно дочитали. Мовляв, «я завжди хотів написати історію про привидів — ну от, написав. А ще малим я багато плакав, сестри дражнили мене плаксивим бісеням, тож я завжди хотів написати роман про сльози — ну от, написав. А ще я хотів написати про бегемотів — ну от, написав роман про бегемотів. Я завжди пишу про Йондзін — ну от, і цього разу про нього написав…». Ні, я не пересмикую, саме так і звучить це показово-простодушне післяслово, яке в інтонації радикально розходиться з самим романом. Наче автора спитали, про що його книжка, а він сказав — ну, про любов, мабуть. Нічого не відповів, але не треба було й питати.