Петрові Сергійовичу Гірнику вже за шістдесят, а по здоров’ю значно більше. Два роки тому він поховав сина-добровольця, затим дружину, ще когось із близьких родичів і тепер живе один. У нього великий будинок, зо три гектари землі над річкою, а головне добро — на банківському рахунку, і це десь пів сотні тисяч євро. Син був одинак, займався бізнесом: на його думку, так-сяк, а на погляд батька — досить успішно. Частку сина в цьому бізнесі Петро переписав на співвласника, половину того, що було на рахунку, віддав війську, а кому заповісти решту — ще не знає.
Час спливає, здоров’я не покращується, а рішення ніяк не знаходиться.
Від моїх слів про якийсь із благодійних фондів Петро Сергійович відмахнувся одразу зі словами, що людина він проста й ні у що подібне не вірить і повірити не збирається. Гроші сина дістануться тільки якійсь фізичній особі, із рук у руки, точніше — з рахунку на рахунок, а от якій конкретно — це поки що питання.
Деякий час на прикметі був племінник. Перед війною він, як думалось, ненадовго відбув за кордон у справі власного невеликого бізнесу, але коли почалась війна, його батько, тобто брат Петра Сергійовича, наказав там і залишатись, доки все не закінчиться. Історія звичайна, а особливість у тому, як брат її пояснює Петрові Сергійовичу. У нього, бачте, погані стосунки з місцевою владою. Він роками піддає її нищівній критиці за те, що вона любить не Україну, а себе. Особливо міський голова. Не встигне, мовляв, хлопець дійти до рідного ґанку, як його запроторять у таку діру, де від нього залишиться хіба жменька гарячого попелу. Брат сподівається, що Петро Сергійович це розуміє не гірше, ніж він.
— Так і каже: «Сподіваюсь на твоє розуміння»?
— Майже так.
І не тільки він. Люди навколо Петра Сергійовича ніби змовились — все розказують йому про те, хто і як намагається ухилитись. І самі ухилянти, і їхні друзі, і родичі, особливо ж батьки. Очікують від нього підтримки. А ті, хто вже ухилився сам або комусь посприяв, хизуються й очікують визнання.
Кому не знайомі подібні розповіді? Вони ж точаться століттями: як гарно оповідач завдяки своїй кмітливості і зв’язкам улаштувався на цьому світі й не пропаде на тому, як поцупив було повну вантажівку колгоспних буряків чи підсунув свою дочку начальнику міліції в невістки… Щоправда, успіх в ухилянтстві подається дещо інакше. Хизування поєднується з полегшенням.
Стара синова вчителька прийшла якось до Петра Сергійовича порадитись щодо свого онука: що зробити, кому скільки дати, щоб його не забрали. Коли той запитав, чому вона з цим до нього, та сказала: «А до кого ж іще? Онук каже, що ти обізнана особа і, може, навіть сам до когось сходиш, щоб вирішити це питання». У Петра Сергійовича майнула думка, як її виштовхнути за хвіртку: рукою в спину чи ногою під зад.
— І до якого засобу вдався?
— Та ні до якого. Ввічливо попрощався. Як-не-як ми з нею колеги.
Мені уявляється той день після війни, коли племінник Петра Сергійовича повернеться — якщо повернеться — із-за кордону.
— Запросить вас до себе чи до батька на відзначення такої події. Вам доведеться його вітати. Будете сидіти серед гостей. Згадають і вашого покійного сина. Неможливо буде не згадати…
— Мабуть, так і буде. Тільки боюсь, що як нап’юсь, то моє привітання племіннику не дуже сподобається.
— Гості вас підтримають? Хоча б мовчки…
— Не знаю.
Щоб не забути: грошима брат Петра Сергійовича допомагає війську з перших днів війни, і то досить помітно, щиро. Ось тобі, Ненько, мої гроші, а сина, звиняй, залишаю собі.
Що ж до грошей, які тепер у Петра Сергійовича, то вони, здається, не дістануться нікому — залишаться в банку. Це, кажу, буде не так уже й погано. В банку — значить, у роботі.
Серед узагальнень, які тут напрошуються, зупинюсь усе на тому ж: долю країни, як і всього людства, вирішує меншість.
— Так, — погоджується Петро й одразу додає: — Або більшість.
— Та все ж: меншість чи більшість?
— Коли як…
Знаходимо середину. Все вирішує більшість, але за тієї умови, що її як слід бере в свої руки меншість. Щоб ота заслужена вчителька боялась і подумати про те, як би допомогти онукові стати ухилянтом — боялась, знаючи, що за ґратами свою старість вона, звичайно, не проведе, а він свою молодість може.
Не йде з голови і брат Петра Сергійовича. Шістдесят років, здоровий, працьовитий, майже несамовитий викривач усілякої неправди… Він і мені розказував: мовляв, не хоче допустити, щоб через його правдолюбство постраждав син. «Себе вже не переробити, зі мною що буде, те і буде, а його їм не віддам». А гроші війську, знову і знову нагадую собі, віддає на регулярній, як каже, основі… Простіший він був би мені зрозуміліший, бо скільки їх було та й буде — людей, для яких гроші дорожчі за власних дітей!