Наприкінці 2024 року визначний американський письменник Вільям Т. Воллманн побував в Україні. Воллманн — автор низки романів про ключові моменти історії США, а також художніх текстів про сучасних американських асоціальних персонажів. За свій роман «Вузлова станція “Європа”» у 2005 році здобув Національну книжкову премію. Також Волманн написав семитомне дослідження «Підніматися вгору і підніматися вниз: деякі думки про насильство, свободу та невідкладні засоби» (3352 сторінки).
Крім того, починаючи з 1980-х як журналіст Воллманн відвідував усі гарячі точки планети і писав про це репортажі. Тому, зрештою, дістався і до нас, описавши свої враження від перебування в кількох українських містах — його 50-сторінковий репортаж з власними фото буквально два дні тому вийшов в англійському часописі Granta(№ 172).
Для опису України Вільям Воллманн обирає своєрідну оптику: наших письменників. Втім, не очікуйте імен на кшталт Жадана, Андруховича чи Забужко, бо з Америки не вони видніші: в репортажі йдеться про Йозефа Рота й Ісака Бабеля. Тому і їде Воллманн насамперед у міста, де ті народилися — Броди й Одесу відповідно. Провідний настрій репортажу — страх, що цих авторів в Україні скоро заборонять і викинуть із національної історії, тобто «деколонізують» (цим багатозначним словом Воллманн позначає будь-які негативні дії українців щодо своєї минулої історії). Саме на цю тему він спілкується з одеситом Артаком Григоряном, «активістом деколонізації» (так письменник його називає), винісши в епіграф його слова: «У нас тепер інші герої». Артак розповідає Воллману, що саме він відповідальний за демонтаж пам’ятника Катерини ІІ в Одесі, а також описує, як вони борються з різноманітною радянською символікою. Коли потім поїде в Миколаїв і Херсонську область (у сам Херсон його не пустять військові), то всюди, де бачитиме радянську зірку, письменник напівіронічно зазначатиме, що «бідолашний Григорян» сюди ще не доїхав і що Україні треба побільше таких григорянів, щоб розібратися зі спадком минулого. І в одному з херсонських селищ, укотре дивуючись, що українці під бомбами з РФ і далі говорять «мовою окупанта», навіть питає себе: «Скільки динаміту треба, щоб деколонізувати це містечко, де мила стара панянка привітала мене російською?».
Натомість про Йозефа Рота Воллманн каже, що радий би назвати його українцем, «якщо це вбереже його від деколонізації чи викидання з національної історії», і ставить риторичне запитання: «Як можуть думки мертвого автора бути загрозою для України, принаймні порівняно з російським дроном?». Природним є і побоювання письменника, що його можуть зробити persona non grata лише за його думки, залежно від політичного курсу країни. Воллманн має небезпідставний страх і щодо своєї рідної Америки, яка воліла б і його викинути з власної історії, бо він завжди пише про неї те, що думає. Наприклад, отак він характеризує втручання США в нашу війну: «Від самого початку я був певен, що Америка втрутилась у справи України, як колись ми влізли у В’єтнам і Анголу, не щоб урятувати нашого союзника, а щоб знекровити росіян».
Більшість опитаних Воллманном людей негативно ставляться до декомунізації, перейменовування вулиць і демонтажу монументів, та й сам письменник не розуміє, навіщо в Вінниці прибрали пам’ятник Гагаріну. Директор Історико-меморіального комплексу пам’яті жертв нацизму у Вінниці намагається пояснити йому, що Гагарін — це частина радянської пропаганди, коли ставили пам’ятники особам, ніяк не пов’язаним із Україною. На запитання Воллманна, а чи не має Україна бути вдячною Радянському Союзу за те, що саме той звільнив їх від нацизму, директор «прохолодно» відповів йому так: «Ми просто були країною, розділеною між двома імперіями, тож коли одна імперія вигнала іншу, це було не зовсім звільнення».
На початку репортажу Вільям Воллманн описує історію нашої країни так: «Частково вона колись була Австрією, а частково — Польщею. Виморювана голодом і катуваннями сталінських часів у Радянській республіці, потім зґвалтована гітлерівським Райхом, вона нарешті стала якоюсь версією самої себе, але тоді В. Путіну спало на думку знову приєднати її до іншої імперії: Заново русифікувати її! […] І дерусифікатори дали відсіч, і не лише безпілотниками й артилерією».
Багато він також розмірковує про нашу здебільшого байдужу реакцію на сигнали тривоги, згадуючи власний досвід: «Я почув сирену, і живіт одразу скрутило: звичка після бомбардувань у Сараєво 32 роки тому». Справа в тому, що в ті часи Воллманн був там кореспондентом, і двоє його колег, викладач і перекладач, загинули біля нього під час одного з бомбардувань. Тому український спокій перед ракетною загрозою і дивує його, і викликає захват упереміш із нерозумінням. Звісно, він багато не розуміє і часом неправильно записує наші слова (limon – це «лиман»; basification — це «бусифікація»; а ще чує «ochen spasibo» на Херсонщині), але щиро захоплюється нашими людьми, бо ніде не бачив такої доброти до тварин, як в Україні.
Багато сторінок репортажу присвячено Волманновій розмові з двома українськими військовими в Великій Олександрівці. Ті докладно розповідають йому про дрони та українську тактику і стратегію. Воллманн записує їхні слова на диктофон і потім, коли йому допомогли розшифрувати й перекласти це інтерв’ю, сумовито ділиться: «Хотілось би, щоб мій батько був живий. Цей залюблений у ґаджети раціоналізатор був би в захваті від вивчення безпілотників. У нього була б купа практичних порад для операторів дронів. І, можливо, він зміг би щось змінити, на відміну від свого замріяного сина». Не знаю, для кого і навіщо я все це пишу, — зазначає Вільям Воллманн в іншому фрагменті свого тексту, — цей світ уже не врятувати, він приречений, але я нічим, крім писанини, не можу йому зарадити, тож кожен зараз має робити якнайкраще те, на що спроможний. І там уже хай буде, як буде.