Історії палаців Волині, які не пережили Другої світової війни

Продовжуємо тему втрачених палаців історичної Волині. У попередніх матеріалах (частина 1 та частина 2) ми вже розповідали про палаци, знищені під час Першої світової війни. Проте не менших втрат наша архітектурна спадщина зазнала і в роки Другої світової — часу, який залишив по собі не лише людські трагедії, а й непоправні культурні руйнування.

Війни не тільки руйнують міста й долі, а й знищують архітектурні шедеври — носії історичної пам’яті, стилю, мистецтва. Історична Волинь, яка охоплює сучасні Волинську, Рівненську, частину Житомирської, Тернопільської та Хмельницької областей, була колись багатою на палаци, кожен із яких мав унікальну історію й справжні скарби. Де знаходилися ці пам’ятки? Які події там відбувалися, що саме ми втратили назавжди?

Італійська вілла посеред боліт

Одним із колись визначних архітектурних об’єктів на Волині був палац у селі Велика Глуша, нині розташоване в Камінь-Каширському районі Волинської області.

Найдавніше відоме зображення цієї споруди залишив Наполеон Орда — відомий художник і мандрівник. Історичні джерела свідчать, що наприкінці XVIII — на початку XIX століття представники роду Красицьких збудували у Великій Глуші палац у стилі італійської вілли. Такий архітектурний стиль був рідкісним і зовсім нетиповим для поліських земель, тож маєток швидко здобув популярність як місце, яке приваблювало людей здалеку своєю незвичністю та вишуканістю.

Завдяки фотографіям 1920-х років, зробленим Станіславом Бохнінгом — відомим фотографом того часу, сьогодні ми можемо уявити, як виглядав цей палац у свої найкращі роки.

З описів відомо, що палац був облаштований для цілорічного проживання. У ньому були великий салон, їдальня та кілька спалень як для господарів, так і для гостей. Підлогу вкривав дубовий паркет, а тепло в оселі забезпечували каміни, розташовані в кожній кімнаті.

Особливістю інтер’єру салону було розкішне фортепіано марки Pleyel, привезене з Парижа. На стінах кімнат висіли гравюри з Англії та Франції, які замовлялися спеціально для оздоблення палацу. Стелю прикрашала масивна бронзова люстра. Меблі виконувалися в модному на той час стилі Людовіка XIV, ампірі, з використанням цінного червоного дерева — махагоні.

Одним із найцінніших надбань палацу була родинна бібліотека, що розміщувалась в окремому кабінеті. У ній зберігались стародруки XVI століття, які господар захищав від сторонніх очей, тримаючи в спеціальних скринях. І хоча ймовірно, що родина виїхала до Польщі, достеменно невідомо, чи вдалося їм вивезти всі культурні цінності, зокрема бібліотеку, чи ті були розграбовані.

Серед власників маєтку значився Станіслав Красицький, який обіймав посаду белзького підкоморія. Останнім представником роду Красицьких, кому належав палац, став син Леона — Едвард Красицький, який помер у 1876 році. Його дружиною була княгиня Габріеля Огіньська. Подружжя мало п’ятеро доньок, і спадкоємицею маєтку стала третя — Марія Казиміра, яка вийшла заміж за графа Вінцеслава Любєнського. Відтоді Велика Глуша офіційно перейшла у власність родини Любєнських.

Під час Другої світової війни палац зазнав нищівної долі — його спалили, а залишки розібрали на будівельні матеріали місцеві жителі. Якби ця пам’ятка збереглася до наших днів і була відновлена, вона могла б стати важливою туристичною родзинкою Волині.

Палац у Підбереззі

У Луцькому районі Волинської області розташоване село Підбереззя, яке до Другої світової війни славилося невеликим палацом і парком, що належали родині Грохольських. На жаль, після 1939 року ця садиба була знищена. Хоча достеменної інформації про саму архітектурну споруду та її мешканців збереглося небагато, нам вдалося знайти деякі відомості, а також унікальні фотографії столітньої давності.

У різні періоди село Підбереззя, разом із навколишніми селами Терники, Одеради та Гать, перебувало у власності Луцького єпископства. На початку XIX століття ці землі придбали представники роду Стройновських із Горохова, а також Ян Маєвський. У 1812 році Маєвський викупив частку Стройновських, ставши єдиним власником маєтку. Згодом у його володінні також опинилися села Несвіж, Коршів, Усичі, Одеради та Гать. Свою резиденцію він облаштував у Торчині.

Маєвський був задоволений новими володіннями і навіть планував оселитися тут назавжди. Йому щастило: на його землях, зокрема в селі Губин, було знайдено скарб. Однак ця знахідка стала причиною тривалого судового процесу — Стройновські, які раніше володіли цією землею, подали до суду, вимагаючи поділити знахідку. Після виснажливих судових засідань Феміда стала на бік Маєвського. Проте витрати на суд та адвокатів виявилися значними, і врешті-решт Маєвський був змушений продати Підбереззя разом із Гаттю.

Новими власниками маєтку у 1815 році стали теребовлянський стольник Францішек Грохольський та його дружина Урсула Терлецька. Впродовж XIX століття в Підбереззі існувало кілька резиденцій. Перша була дерев’яною, збудованою, ймовірно, самим Францішеком Грохольським у першій чверті XIX століття. Вона проіснувала до 1905 року, однак її зображення не збереглися.

Наступна резиденція — мурована, виконана у стилі класицизму, — була зведена пізніше і зберігалася аж до 1920 року, коли згоріла внаслідок пожежі. Руїни розібрали, а самої будівлі більше не відновлювали. Саме цю споруду, найімовірніше, можна побачити на збережених фотографіях початку XX століття.

Ще одна резиденція, офіцина, розташовувалась приблизно за 100 метрів від попередньої. Її збудувала Ванда Грохольська. Це була компактна будівля з п’ятьма кімнатами поблизу дороги до фільварку поруч із невеликою брамою, що вела до стайні. Ця офіцина пережила Першу світову війну і з 1923 року стала основним житлом родини. Проте п’ять кімнат було недостатньо, тому в 1926 році її реконструювали — для цього запросили луцького архітектора єврейського походження на ім’я Гершко.

До останніх днів свого існування ця будівля залишалася одноповерховою, прямокутною у плані, з фасадом, прикрашеним колонами. До парку вела простора тераса зі сходами. Меблі в оселі у 1914–1920-х роках були доволі скромними — частину родинних цінностей було втрачено або розграбовано під час війни. Вціліли лише кілька родинних портретів, деякі предмети столового срібла й уламки порцеляни й фаянсу.

Невеликий палац був оточений парком площею кілька десятків гектарів. Найстаріші дерева в ньому датуються ще XVIII століттям. Березова алея тягнулася на кілька сотень метрів і вела прямо до парку. Поряд був фруктовий сад, закладений на початку XX століття.

Цінним візуальним джерелом про вигляд палацу є старовинні фотографії з родинної колекції Грохольських. Усі вони, разом із мапою, зберігаються в приватній колекції Кшиштофа Ковнацького — нащадка Марина-Каєтана Грохольського та Ванди Антоніни з роду Богдановичів. Ці фото сьогодні опубліковані на родинній сторінці Грохольських у Польщі.

Палац у Туричанах

У Ковельському районі Волинської області розташоване село Туричани, де колись знаходився один із найвишуканіших шляхетських маєтків Волині XIX століття. У 1806 році тут була зведена елегантна резиденція у стилі ампір, оточена мальовничим парком, засадженим каштанами, липами, ясенами та живоплотом.

Однією з найвиразніших архітектурних особливостей палацу була кругла зала з колонами і вишуканими сходами, що вели на другий поверх. У цій залі зі стелі звисала масивна кришталева люстра — «жирандоль», що складалася з тисяч елементів і справляла неабияке враження на гостей. На першому поверсі розташувався видовжений прямокутний салон, простір якого ділили іонічні колони — характерна деталь античної архітектури. Підлогу кімнат вкривав добротний дубовий паркет.

Інтер’єр маєтку був витриманий у стилістиці французьких монархів — Людовіка XVI та Людовіка Філіпа. Особливо вражав салон на першому поверсі, оформлений у ніжних блакитних і золотих відтінках. Саме тому його часто називали «небесним салоном». Стіни прикрашали цінні живописні полотна.

Історія маєтку сягає значно глибше, ніж початок XIX століття. Ще у XVI–XVII століттях ці землі належали князям Курцевичам, а згодом родині Сєраковських. Маєток був розташований на мальовничому березі річки Турія, а його територія охоплювала 321 гектар. Сам палац із парком займали площу близько 4 гектарів. До маєтку вели кілька алеї, які завершувалися трьома мурованими в’їзними брамами — ще одна характерна риса шляхетської садибної культури.

У 1862 році гостем маєтку став видатний польський етнограф, композитор і фольклорист Оскар Кольберг. Саме в цей період він проводив польові дослідження на західноукраїнських землях, зокрема на Волині, Поліссі, Поділлі та Буковині. В Туричанах він гостював у власників палацу, поєднуючи відпочинок із науковою працею. У своїх нотатках Кольберг згадує, що саме тут записав низку пісень, зокрема відому «Туман яром, туман долиною».

Останнім власником туричанського маєтку був Тадеуш Кжижановський. На початку Другої світової війни він разом із родиною змушений був залишити резиденцію. У роки війни палац було спалено, і від колишньої розкоші не залишилося практично нічого. Сьогодні ми можемо уявити велич цього місця лише за єдиною збереженою фотографією, що дає змогу бодай частково відчути атмосферу одного з найгарніших зразків волинської палацової архітектури.

Дольський палац

Село Дольськ разом із навколишніми землями має багату історію, про яку сучасні мешканці майже не знають. У різні періоди існування воно належало різним шляхетським родам. Як і багато інших маєтків тієї епохи, Дольськ часто змінював власників. Протягом XVII–XVIII століть дольський маєток неодноразово переходив із рук у руки.

У другій половині XVIII століття, а саме в 1778 році, Дольськ став власністю Фредерика Юзефа Мошинського — шляхтича гербу Наленч. Мошинський був не лише впливовим землевласником, а й важливою фігурою в політичному й економічному житті Речі Посполитої. Він обрав Дольськ на Волині своєю головною резиденцією і вирішив збудувати тут величний палац, який простояв із 1795 до 1939 року. Зведений наприкінці XVIII століття, палац вражав масштабами: його довжина сягала 120 метрів, а розташований він був на самому березі озера. У книзі Романа Афтаназі про волинські резиденції збереглися одні з нечисленних зображень палацу, що дають уявлення про його колишню велич.

Однією з найбільших загадок маєтку було його підземелля. Воно було глибоким і темним, виконаним у готичному стилі, місцями сягало двох поверхів углиб. За легендою, саме там зберігались вози з бочками золота, що належали графові Мошинському. Ця історія додавала маєтку ще більшої таємничості. Місцеві мешканці й досі переповідають легенди про скарб і намагаються вгадати, де саме він був прихований.

Загалом маєток у Дольську складався з тридцяти будівель: палацу, адміністративних, господарських та культурних споруд XVIII–XIX століть. Уся територія охоплювала 100 гектарів, 70 % з яких займав парк.

Попри великі розміри маєтку, тут панував бездоганний порядок. Управителем був Грефе — німець за походженням, син знаного берлінського окуліста. Він уважно стежив за всіма процесами в маєтку. Секретарем служив Рудзький — впливовий діяч, член едукаційної комісії в Кременці. Обидва керівники були не лише висококваліфікованими спеціалістами, а й досвідченими управлінцями, які забезпечували злагоджену роботу всього маєтку.

Про Дольський палац століттями передавали легенди — зокрема, про заховані в його підземеллях вози золота та діамантів. До палацу вела дорога, обсаджена деревами. Із неї відкривався чудовий панорамний краєвид на околиці, озеро та сам графський маєток.

Палац оточував неймовірно красивий парк, який був справжнім витвором мистецтва. У ньому росли величезні дуби й буки, що створювали атмосферу величі й спокою. Парк був поділений мережею каналів і містків — ідеальне місце для прогулянок та роздумів. Квіткові клумби з яскравими барвами прикрашали не лише сам парк, а й вхід до палацу, створюючи враження розкоші. Атмосферу доповнювали численні скульптури в грецькому стилі: боги, саркофаги, інші античні фігури — відлуння давніх європейських цивілізацій.

Гості палацу були вражені інтер’єром їдальні — однієї з найбільших кімнат. Її стеля сяяла розкішними люстрами, інкрустованими коштовним камінням. Тут також зберігалися колекція бронзових фігур і музей порцеляни — елементи, що надавали залі вишуканості й історичної ваги.

У центрі головної будівлі палацу розташовувалася велика зала з мурованим каміном. Стіни прикрашали мисливські трофеї — голови лосів, зубрів, турів. У ті часи волинські ліси були багаті на дичину.

Інтер’єр палацу поєднував два стилі — Людовика XVI та ампір. Стіни палацу прикрашали полотна з краєвидами Венеції авторства Джованні Антоніо Каналетто. У бальній залі висіли три картини придворного художника польського короля — італійця Марчелло Баччареллі (1731–1818). Особливою гордістю були два полотна пензля Франца Вінтерхальтера — одного з найпопулярніших портретистів аристократії середини XIX століття.

Інтер’єр палацу згадується й у заповіті графа Мошинського, складеному ще в 1810 році: «Залишаю будинок, який був моїм помешканням, з меблями, портретами, люстрами, порцеляною, гобеленами, посудом, архівом родинних документів…».

Одним із найцінніших скарбів палацу була колекція французької порцеляни, особливо вироби саської мануфактури. У палаці також зберігалась колекція дорогоцінного каміння, серед якого — рідкісні й безцінні діаманти.

Біля східного крила палацу стояла каплиця в стилі, наближеному до неоготики. Цей архітектурний напрям вирізнявся високими стрільчастими арками, витонченими вітражами та вузькими вежами, що створювали відчуття висоти й легкості.

Маєток мав і свою колекцію карет XVIII століття, яка справляла неабияке враження. Для їх зберігання була збудована окрема споруда. Серед найцінніших — «Берліни», спеціальні карети для далеких подорожей, запряжені шістьма чи вісьмома кіньми.

Окремо варто згадати знамениту колекцію породистих коней, яку граф збирав на престижних виставках по всій Європі. Для утримання тварин було споруджено спеціальну стайню, де коні могли комфортно жити й показово виставлятися перед гостями. У підвалах палацу зберігалася одна з найвишуканіших винних колекцій того часу. Це було справжнє сховище елітних сортів вин з усієї Європи, яким пишалися власники маєтку.

На початку Другої світової війни, у 1939 році, палац було знищено пожежею. Його більше не відновлювали.