Кароль Навроцький, «Волинська різанина» та нові виклики для України через нещодавню минувшину

Цього року Сейм Польщі затвердив 11 липня як Національний день пам’яті «жертв геноциду, вчиненого ОУН та УПА на східних землях Другої Речі Посполитої». Йдеться про так звану Волинську трагедію (польською Rzeź wołyńska, або буквально — Волинська різанина), яка стала масштабною трагічною сторінкою у житті двох народів часів Другої світової війни. Попри окупацію України німецько-фашистськими військами, на території Волині, а також частково Полісся, Поділля, Східної Галичини та Підляшшя (Польща), спалахнуло збройне протистояння між озброєними місцевими мешканцями польської та української національності. Основні події Волинської трагедії припали на літо-осінь 1943 року, але мирне населення з обох боків продовжувало гинути внаслідок обопільної ворожнечі до 1945 року. До моменту проведення Ялтинської конференції у лютому 1945 року юридично ці українські землі належали до складу Польщі. Й саме тому в рішенні Сейму Польщі йдеться про «східні землі Другої Речі Посполитої».

Читайте також: Свято з трагедії. Чому події 80-літньої давнини відіграють важливу роль у виборчих перегонах Польщі?

Пращури поляків та українців співіснували на одних землях з давніх-давен. І між ними раз-по-раз спалахувала жорстока ворожнеча. Особливо вона посилилась у ХVI–XVII століттях — на тлі міжрелігійної ворожнечі. Між періодами загострення наставали часи примирення, коли представники обох народів знов колонізували території сусідів. Але затим знов траплялися соціальні вибухи на зразок Коліївщини та Гайдамаччини, змальованих у творах Тараса Шевченка, — і річки крові невинних людей лилися з новою силою.

Трагічні події, які відбувались на території Волині та інших регіонів у 1943 році, оцінюються по-різному. Найрадикальніше налаштовані польські діячі вбачають у них ознаки геноциду. Водночас в Україні ці події також називаються «польсько-українською війною».

Треба сказати, що після завершення Другої світової війни в українському емігрантському середовищі було чимало людей, які не лише визнавали, а й засуджували дії, спрямовані на знищення польського мирного населення. Зокрема, Євген Стахів, один із лідерів Української головної визвольної ради (підпільного уряду, створеного у 1944 році), ще у 1994 році заявив: «Коли були бої на Волині, то ще УГВР не існувала. Були там криваві розправи. Але завинили самі поляки. Є багато перекручень історії, як із польського, так і з нашого боку. Коли з весною 1943 року на Волині розпочалося всенародне повстання, українська поліція, яка була на службі в німців, повернула зброю проти німців. Тоді німці зорганізували на Волині поліцію з поляків і поляки зачали допомагати німцям громити українців. Отже, українці покарали їх. Але зараз слід сказати, що треба було боротися проти тих, хто повернув зброю проти нас, а не бити жінок і дітей».

Кількість загиблих унаслідок польсько-українського протиборства встановити годі. У польських джерелах, коли йдеться про польське мирне населення, цифри жертв коливаються від 36–37 тисяч до сотень тисяч осіб. Що ж до українського населення, то історики розходяться у думках навіть щодо приблизної цифри жертв.

Як відомо, після того як на території Заходу України та Польщі було встановлено радянську владу, Іосіф Сталін радикально вирішив питання польсько-української ворожнечі. Поляки, що залишились на території УРСР, були переселені до Польської Народної Республіки, звідки виселили все українське населення.

Багато людей, які пам’ятали Волинську трагедію, мешкали ще у 1990-ті й навіть у 2000-ні роки. Зрозуміло, що з Польщі до України починаючи з 1990-х років раз-по-раз надходили запити з проханням про ексгумацію жертв подій 1943–1945 років. Особливо пожвавився цей процес, коли завдяки експертизі ДНК науці вдалося знайти алгоритм ідентифікації останків завдяки живим близьким родичам.

Лише у 2010-ні роки було проведено кілька ексгумацій польських жертв. Передусім українські та польські археологи здійснили розкопки у селах Острівки та Воля Остівецька Волинської області, де 30 серпня 1943 року та в подальші дні, за оцінками польських істориків, загинула понад 1 тисяча осіб. Однак під час пошуково-ексгумаційних та археологічних робіт 1992, 2011 та 2015 років було виявлено й перепоховано 412 останків загиблих людей.

Ще одна ексгумація польських жертв відбулась у 2013 році — на місці, де колись існувала колонія Гай, неподалік від села Кашівка Велицької сільської територіальної громади Ковельського району Волинської області. У цьому районі влітку-восени 1943 року точилось систематичне криваве збройне протистояння поміж українським і польським населенням (і їхніми озброєними загонами). Всього під час ексгумації було виявлено останки 79 людей. У пресі зазначалося, що серед загиблих антропологи ідентифікували певну кількість жінок і дітей. За попередніми оцінками польських істориків, загиблих мало бути понад 300 людей, а отже, їхня версія не підтвердилась на практиці. Жертви з польської колонії Гай були перепоховані у селі Соколі, яке, за збігом обставин, у 1943 році було спалено на знак відплати польськими загонами самооборони через три дні після трагедії.

Антрополог досліджує людські останки, знайдені у колонії Гай (Кашівка), 2013 рік

Здійснення попередніх вимірів площі, на якій у подальшому було знайдено братську могилу з останками 42 людей у селі Пужники

З 2017 року в Україні почав діяти мораторій на проведення робіт з виявлення та ексгумації жертв т. зв. Волинської трагедії. Лише у квітні 2023-го українська сторона дала згоду на проведення археологічного дослідження у селі Пужники (нині не існує), що біля сучасного села Садове Чортківського району Тернопільської області. Тут кривава драма розігралась у ніч з 13 на 14 лютого 1945 року і, за оцінками польських дослідників, загинуло до 80 осіб.

До робіт було залучено дев’ятеро українських дослідників з ТзОВ «Спеціалізована установа “Волинські старожитності”» та понад 40 польських фахівців. Археологи займались розкопками, зачисткою та фіксацією знахідок, антропологи (український і польський) визначали вік, стать, причину смерті, відбирали (за можливості) зразки ДНК загиблих. Подальша робота — за генетиками, які завдяки наявним ДНК загиблих і зразків ДНК живих нащадків мають шанс встановити імена тих, чиї останки було знайдено.

Під час проведення ексгумаційних робіт у колишньому селі Пужники було виявлено останки 42 осіб. Серед них попередньо встановлено 15 чоловіків, 14 жінок і 3 дорослі особи невизначеної статі. Крім того, 3 дитини у віці до 3 років, 5 дітей — 6–11 років та 2 підлітків.

З української сторони провідним археологом-дослідником у галузі так званої Волинської трагедії є лучанин Олексій Златогорський. У минулому він — викладач історії та археології Волинського національного університету імені Лесі Україні, співробітник Національного військово-історичного музею України. Зараз — військовослужбовець, що боронить Україну від російської навали на Харківщині. Попри це, у період відпусток він продовжує досліджувати локації, де, швидше за все, збереглись братські поховання поляків та подає запити до Міністерства культури і стратегічних комунікацій на надання дозволу для розкопок.

Археолог та військовослужбовець Олексій Златогорський, керівник ТзОВ «Волинські старожитності», який дослідив більшість братських поховань поляків на території України

Олексієві Златогорському відомі місця до 30 одиночних і братських поховань на території Волинської, Рівненської, Тернопільської та частково Львівської областей. Деякі з цих місць документально підтверджені, інші вимагають додаткових архівних досліджень. Але у половині з них, за наявності дозволів, уже можна проводити розкопки. Причому польська сторона відповідно до попередніх домовленостей повністю оплачує археологічні роботи, якщо йдеться про жертв польської національності, похованих на території України. Станом на зараз Златогорський подав приблизно 15 заявок, які стосуються як трагічного періоду 1943–1945 років, так і досліджень місць боїв польських солдатів під час Першої світової війни та у 1939 році.

За оцінками Олексія Златогорського, у зазначених 30 локаціях може бути поховано від 2 до 300 людей. Але український дослідник вважає, що за найбільш песимістичних припущень жертвами так званої Волинської різанини з польської сторони стало до 20 тисяч мирних мешканців. Водночас археологічні дослідження можуть дати і значно меншу цифру загиблих поляків. За будь-яких умов, у таких дослідженнях беруть участь представники як з Польщі, так і з України — спільні групи по кілька десятків людей. За такої кількості фахівців з двох країн інсинуації чи підтасовки просто виключені.

У Польщі будь-які новини, пов’язані з дослідженнями т. зв. Волинської різанини, одразу потрапляють у тренди й набувають політичного забарвлення. Адже недаремно новообраним польським президентом став Кароль Навроцький — колишній директор Інституту національної пам’яті Польщі. Серед іншого, він здобув підтримку і серед тієї частини польського суспільства, яка була роздратована офіційною позицією України у справі ексгумації жертв Волинської трагедії. Зрозуміло, що після 6 серпня 2025 року, початку президентської каденції Кароля Навроцького, питання ексгумації польських жертв постане як ніколи гостро. Не виключено, що новий президент Польщі поставить військову допомогу нашій державі, а також підтримку українських біженців у пряму залежність від дій археологів.

На щастя, в Україні попри війну збереглися фахівці — історики, археологи, антропологи, — здатні не лише допомогти, але й проявити ініціативу у цій справі. Попри те що частина з них пішла добровольцями до лав Збройних Сил України, вони, як і Олексій Златогорський, можуть долучатись до роботи дистанційно чи під час відпусток.

Важливо зазначити, що українські дослідники могли б запропонувати Польщі організацію не лише польових досліджень трагічних подій 1943–1945 років, а й деяких інших періодів, вписаних яскравими літерами в історію обох народів.

Так, на території Львівської області комунальне підприємство «Доля» Святослава Шеремети розробляє перспективну роботу на місцях, де офіцери та солдати польської армії (а серед них були етнічні українці) чинили заповзятий збройний опір Вермахту та Червоній армії під час Вересневої кампанії 1939 року. Вище також згадувалось дослідження місць боїв польських формувань періоду Першої світової війни.

Археолог з Харківщини Аліна Харламова (посередині), яка представляє украïнських дослідників під час перебування Олексія Златогорського на фронті, серед польських колег

Але, крім цього, в архівах України збереглося багато інформації про польські повстанські загони 1863–1864 років, які діяли й гинули на території Київської й Волинської губерній. Причому навіть зі списками загиблих та приблизними місцями локалізації поховань. В українських істориків є також напрацювання щодо локалізації битви під Зеленцями (Желенцями) 1792 року. Це знакова подія, перемога польських військ над російськими, в пам’ять про яку було засновано орден Virtuti Militari — найвищу військову нагороду Польщі. Можуть бути проведені й інші археологічні дослідження, пов’язані зі спільною історією двох народів починаючи з ХVІІ століття й закінчуючи спільною збройною боротьбою проти радянської Росії у 1920 році.

Отже, польсько-українські дослідження можуть бути комплексними й охопити різні періоди спільної історії, в які наші народи не лише ворогували, а й стояли плечем до плеча проти спільного ворога.