Європа переживає перші роки нової доби. Європейці стають свідками великої боротьби між двома Європами: ліберальною й антиліберальною, інтернаціоналістською й націоналістичною, Європою інтеграції і Європою дезінтеграції. Перемога залежатиме від сили і вправності внутрішніх політичних сил, а також зовнішніх подій, на які європейці справляють мало впливу або взагалі не впливають.
Нинішня нова, досі безіменна, доба європейської історії розпочалася 24 лютого 2022 року з повномасштабного вторгнення Владіміра Путіна в Україну. В історії, як і в романах, початок відіграє вирішальну роль. Протягом перших семи років після 1945 року Захід на чолі зі США створив більшість ключових міжнародних інституцій, які існують донині, зокрема ООН і НАТО. Європейське об’єднання вугілля і сталі, засноване 1952 року, визначило курс на те, що зрештою стало Європейським співтовариством. Протягом перших семи років після 1989 року Європа і США фактично вирішили розширити на більшу частину Східної Європи наявний євроатлантичний порядок за участі НАТО і Європейського співтовариства, поглибивши його і перетворивши на сучасний Європейський Союз.
Два взаємопов’язані періоди, в яких цей порядок було створено, розширено, а потім підірвано — повоєнний (тобто після 1945 року) і період після муру (тобто після падіння Берлінського муру 9 листопада 1989 року) — зазнали одночасного краху з початком повномасштабної російсько-української війни 2022 року. Інституції досі існують, але контекст змінився. Зараз у нас четвертий рік нової доби — тобто по суті відповідник 1949 року повоєнного періоду і 1993 року періоду після муру.
Слово Zeitenwende, яке увійшло в англійську мову завдяки колишньому канцлеру Німеччини Олафу Шольцу і його промові в Бундестазі 27 лютого 2022 року, деколи перекладають: «поворотний момент». Та є один момент: насправді це не момент. Перехід від однієї доби до іншої може бути спричинений одноденною драматичною подією, але для формування та визнання характеру нової доби потрібні роки, а для того, щоб за нею закріпилася назва, — ще більше часу. Хочете дізнатися, що насправді сталося із Zeitenwende? Почекайте 2029 року.
Стосовно кліше «сигнал пробудження» вигадали дотепну відповідь про те, що можна пробудитися, але так і не встати з ліжка. На нещодавньому саміті НАТО в Гаазі європейські лідери прагнули показати, що не просто прокинулися, а вистрибнули з ліжка, випили подвійний еспресо і готові реагувати на виклики історії. Однак правда в тому, що для цього моменту їм знадобилися три серйозні зовнішні потрясіння.
Якщо коротко, їх можна назвати «шоком» Путіна, Сі Цзіньпіна і Трампа. Персоналії відіграють важливу роль в історії, і особисті якості й погляди президента Росії Владіміра Путіна, президента Китаю Сі Цзіньпіна і президента США Дональда Трампа справили значний вплив. Але в кожному з цих випадків за іменами окремих осіб стоять набагато грандіозніші події.
У найближчому майбутньому на Європу чекає реваншистська Росія, рішуче налаштована відновити ефективний контроль над якомога більшою частиною колишньої імперії. Сьогоднішня Росія має воєнну економіку, з оголошеними витратами на оборону на рівні близько 7% ВВП, мілітаризованим суспільством і політичним наративом про цивілізаційний конфлікт із Заходом. Вона вже веде гібридну війну проти Європи, застосовуючи такі засоби, як саботаж, підпали, кібератаки і масштабна дезінформація в соціальних мережах.
Путін має потужного союзника — очолюваний Сі Цзіньпіном Китай. Але не тільки Китай воліє продовжувати партнерство з Росією, попри її жорстоку неоколоніальну війну проти України. Так само чинять і багато інших великих і середніх держав, зокрема Індія, Південна Африка і Бразилія. Уперше в сучасній історії ці країни мають удосталь статків і сил для протистояння Заходу. Минулого року сукупний обсяг економік країн БРІКС становив більше половини сукупного обсягу економік країн «Великої сімки» (G7) у номінальному доларовому вираженні і був на 10 трлн. дол. більшим за паритетом купівельної спроможності. Отже, війна в Україні змусила європейців усвідомити, що вони вже живуть у постзахідному світі.
Однак потрясіння, яке змусило європейських лідерів встати з ліжка й потягнутися до кавоварки, прийшло не зі сходу і не з півдня, а із заходу. Як і у випадку з першими двома, шок, спричинений Трампом, не тільки про цього конкретного лідера. Протягом майже ста років ми спостерігали довгострокову тенденцію, коли США прагнули зменшити пріоритетність Європи, щоб більше зосередитися на власних внутрішніх проблемах («розбудова країни тут, у нас удома», як казав Барак Обама) і давно оголошеному «розвороту вбік Азії». Ця тенденція була лише трохи затьмарена геріатричним атлантизмом Джо Байдена і, ймовірно, продовжиться за будь-якого майбутнього президента США.
На цю приземлену тенденцію накладається революційна програма Трампа і його руху MAGA. Президентська адміністрація більше не вважає Україну союзницею, а, за найдоброзичливішим тлумаченням, прагне бути чесним посередником між Росією і жертвою її агресії. У більшості аспектів Америка на чолі з Трампом зараз поводиться, як чергова транзакційна сила постзахідного світу. Для ліберальної Європи, представленої ЄС, постав потрійний виклик: геополітичний (Україна і невизначеність гарантій безпеки з боку США); економічний (тарифи й економічний націоналізм); ідеологічний (відверта підтримка антиліберальних партій в Європі).
Як наслідок, у парламентах, канцеляріях і конференц-залах Європи лунають сміливі промови про те, що Європа може, повинна і буде відповідати на виклики, стаючи силою, здатною захищати спільні інтереси й цінності. Водночас сили антиліберальної Європи — окрилені. Як не дивно, зараз вони користуються підтримкою і Москви, і Вашингтона.
США іноді ставилися до ЄС неоднозначно, але нині вперше активно виступають проти. Як стверджує історик Марк Мазовер, коли ідеологи трампізму, як-от віце-президент США Джей Ді Венс, підтримують ксенофобські ультраправі партії на кшталт «Альтернативи для Німеччини» (AfD), дивним чином повертають Європі її антиліберальне, націоналістичне минуле. І це дає певний ефект. Нещодавнє опитування Європейської ради з міжнародних відносин виявило цікаву нову поляризацію європейських політичних партій за двома осями. Чимало ультраправих націоналістичних популістських партій зараз, умовно кажучи, утілюють протрампівські й антиєвропейські ідеали, а більшість ліберальних центристських партій (як ліво-, так і правоцентристських) є антитрампівськими і проєвропейськими.
Отже, між двома Європами розгортається велика політична боротьба. Хоча це боротьба в масштабах всієї Європи, битви відбуватимуться на багатьох національних аренах демократичної політики. Сьогодні основним структурним викликом для Європи є те, що їй необхідна дедалі більш європейська політика, натомість політика лишається національною. Оборона, технології, ринки капіталу і цифровий простір вимагають масштабів, які може забезпечити лише Європа — і які вже мають місце у сфері торгівлі й правових норм. У світі гігантів краще бути гігантом.
У детальних політичних доповідях колишніх прем’єр-міністрів Італії Маріо Драґі й Енріко Летта викладено кроки, які повинна зробити Європа, щоб стати справді незалежною світовою силою. Однак наскільки це буде реалізовано, залежатиме від результатів національних виборів протягом решти нинішнього десятиліття. Навіть так звані європейські вибори — вибори до Європейського парламенту — насправді являють собою сукупність численних національних виборів.
Сили — врівноважені. У травні цього року в Румунії антиліберальний націоналіст зазнав поразки у другому турі президентських виборів, але в Польщі у другому турі президентських виборів першого червня ультраправий націоналіст Кароль Навроцький з невеликим відривом переміг ліберального інтернаціоналіста Рафала Тшасковського. Навроцький — не проросійський політик, але антиліберальний, антинімецький, антиєвропейський, а також тісно пов’язаний з партією «Право і справедливість» (PiS) Ярослава Качинського.
Результати виборів у Польщі зараз оскаржуються з огляду на численні звинувачення у неправильному підрахунку голосів на користь Навроцького. Палата Верховного суду, в якій домінує партія PiS і легітимність якої не визнається ЄС, має наступного тижня винести рішення щодо деяких звернень. Якщо палата підтвердить результати, а уряд Дональда Туска не оскаржить, то найпотужніша країна Центральної Європи буде приречена на період ворожого «співіснування» антиліберального президента Навроцького і ліберального прем’єр-міністра Туска аж до парламентських виборів, які відбудуться (найпізніше) 2027 року.
Цілком можливо, що 2027 року Марін Ле Пен з «Національного об’єднання» — або Джордан Барделла, якщо Ле Пен таки дискваліфікують із політичного простору — замінить Еммануеля Макрона на посаді президента Франції, PiS виграє парламентські вибори в Польщі, а 2029 року AfD і Reform UK Найджела Фараджа отримають найбільшу кількість голосів на парламентських виборах у Німеччині й Великій Британії. Тоді антиліберальна Європа візьме гору. Але є й інший варіант майбутнього, за якого ліберальні центристські сили переможуть на деяких національних виборах і зрештою тріумфуватимуть на рівні Німеччини, Великої Британії і Європи 2029 року.
Майбутнє визначать як зовнішні, так і внутрішні чинники. Приймаючи минулого місяця премію імені Карла Великого, президентка Європейської комісії Урсула фон дер Ляєн заявила, що нам потрібна «незалежна Європа». Утім у риториці про європейську незалежність прочитується, наскільки стара Європа досі залежна від США — через 80 років після Другої світової війни. Насичена самітна програма цього місяця (від G7 до НАТО і Європейської ради) була присвячена реагуванню на президента Трампа і, якщо можливо, утриманню його «на борту». Один канадський чиновник влучно назвав підготовку до зустрічі G7 «розгортанням червоної доріжки для Ґодзілли».
Подальший радикалізм Трампа; розвиток американської економіки; те, чи порине США у хаос насильства або в угорський варіант виборчого авторитаризму; хто виграє на проміжних виборах до Конгресу 2026 року і президентських виборах 2028 року — усе це матиме екзистенційне значення для Європи. Оскільки багато європейських популістських націоналістичних партій ототожнюють себе з Трампом, заявляючи, що хочуть «зробити Європу знову великою», їхній політичний успіх або провал залежатиме від його успіхів.
Колишню Америку ми ніколи не повернемо, але існує безліч можливих траєкторій розвитку США після Трампа. У найкращому випадку для зміцнення європейської могутності знадобиться перехідний період (або «перерозподіл тягаря»), протягом якого США робитимуть менше, та все ж забезпечуватимуть ключові стратегічні активи. Передусім у війні в Україні, де, з огляду на вкрай необхідні військові ресурси, які лише США можуть надавати (наприклад, супутникова розвідка і ракети протиповітряної оборони Patriot), Європа здатна відіграти вирішальну роль для перемоги чи поразки.
Не слід очікувати повної перемоги або повної поразки котроїсь зі сторін. Натомість, усе залежатиме від тривалої, складної військової, економічної і політичної боротьби між Україною і Європою, з одного боку, і Росією та її партнерами, з другого. Нинішні війни на Близькому Сході й потенційний конфлікт між США і Китаєм навколо Тайваню також безпосередньо й опосередковано впливатимуть на Європу.
У внутрішній політиці країн Європи важать суттєві спільні риси, але також і суттєві національні відмінності. По всій Європі політики в державах, часто обтяжених великим боргом, стикаються з проблемою, як переконати старіюче населення, звикле до високого рівня соціального забезпечення й налаштоване проти посилення імміграції і підвищення податків, що ситуація має змінитися. Причому ще до того, як уряди почнуть докладати зусиль для досягнення (принаймні «в підсумку», як зазначено в нещодавній статті Мерца і Макрона у Financial Times) — нової вимоги НАТО про 3,5% ВВП на оборону до 2035 року, а також 1,5% на інфраструктуру, яка вважається пов’язаною з безпекою.
Скрізь наявні широкі верстви суспільства, особливо чоловіки й жінки без вищої освіти й мешканці бідніших регіонів, які почуваються знехтуваними в економічному й культурному планах. Імміграція є злободенною темою, куди популісти спрямовують усе невдоволення. Тим часом молоді виборці побоюються, що їхні життєві перспективи гірші, ніж у їхніх батьків, починаючи з поширеної проблеми недоступного житла. Тож молодь звертає погляди до партій поза істеблішментом — правих чи лівих.
Політики ліберального центру ніяк не вироблять життєздатної програми для перемоги на виборах. Деякі виклики, як-от забезпечення доступним житлом, повинні бути сферами основної компетенції для раціонального формування політики, яким традиційно пишаються ліберали. Інші, як-от визначення, що повинна і чого не повинна робити держава ХХІ століття, вимагають переосмислення на кшталт порядку, запровадженого європейськими соціал-демократами і християнськими демократами після 1945 року.
У питанні імміграції ліберальні центристські партії неодноразово припускаються помилки, переймаючи риторику крайніх правих (Велика Британія ризикує стати «островом чужинців», як застеріг прем’єр-міністр Великої Британії Кір Стармер) без реального контролю над нелегальною міграцією. Таке поєднання лише підштовхує виборців до популістів.
Насправді ж ці партії мають робити діаметрально протилежне: ефективно управляти нелегальною міграцією, водночас підкреслюючи позитивні економічні, соціальні й культурні наслідки легальної міграції. Дивно, що британська Лейбористська партія чомусь не здатна висунути цей аргумент, хоч її власні парламентські лави заповнені живими прикладами розмаїття талантів, що забезпечує імміграція.
Цікавою історією успіху є приклад прем’єрки Данії, соціал-демократки Метте Фредеріксен, яка поєднала надзвичайно жорсткі заходи проти нелегальної міграції з щедрими витратами на соціальне забезпечення без крайньої ксенофобської риторики. Але те, що працює в Данії, може не працювати в інших країнах. Зрештою, політика різних європейських країн залишається дуже різною, і часто вирішальну роль відіграють саме специфічні, а не спільні риси.
Тож, можливо, це той випадок, коли кожному своє. У Німеччині ключовим питанням є те, чи зможе AfD, яка вже здобула провідні позиції в більшості східних регіонів, зміцнити свою підтримку в більш густонаселеній західній частині країни. (Один політик AfD у старому місті Дуйсбург, відомому виробництвом чавуну і сталі, замовив кепки з написом «Make Duisburg Great Again» («Зробімо Дуйсбург знову великим»).
Як на місцевому, так і на світовому рівні, персоналії відіграють важливу роль. Найуспішніший антиліберальний популіст Європи Віктор Орбан, при владі з 2010 року, зараз стикається з сильною політичною конкуренцією з боку партії «Тиса» Петера Магяра. З огляду на сутність режиму Орбана, парламентські вибори в Угорщині наступного року не будуть вільними й справедливими; але, як на власному досвіді переконався Слободан Мілошевич 2000 року, навіть несправедливі вибори можуть бути несприятливими для достатньо непопулярного лідера на посаді.
У Польщі дедалі більше молодих виборців розчаровуються через, здавалося б, нескінченну ворожнечу двох буркотливих дідів, Качинського і Туска, які домінують в польській політиці протягом останніх 20 років. Туск, який зробив неоціненний особистий внесок у польські і європейські справи, тепер повинен знайти харизматичного наступника для майбутніх виборів. У Франції, після зарозумілого рішення Макрона провести непотрібні парламентські вибори минулого року, багато чого залежатиме від того, хто виступить кандидатом у президенти на противагу Ле Пен або Барделлі.
Один із засновників ЄС Жан Монне колись сказав відому фразу: «Європа сформується на кризах і стане сумою рішень, прийнятих для їх подолання», яка досі актуальна, але слід додати, що Європа сформується на низці національних політичних змагань і стане сумою результатів виборів, що з них випливатимуть.
Якщо ліберальна Європа переможе на більшості цих національних арен, якщо дозволить Україні відбитися від путінської Росії і якщо її трансатлантичні соратники переможуть у США до 2029 року, наш багаторічний Zeitenwende ще може стати початком нової світлої епохи в європейській історії. Це малоймовірно, але поки що можливо.
Тімоті Ґартон Еш — автор книжки Homelands: A Personal History of Europe. Веде хроніку нинішніх подій у бюлетені History of the Present на Substack. У 2017 року здобув премію імені Карла Великого за внесок у європейську єдність
Оригінал статті було опубліковано у виданні Financial Times і він доступний за посиланням.
Тиждень публікує український переклад із дозволу автора.